З минулого — у майбутнє

Просвітянські вечори як форма популяризації народознавчих знань

Ольга РУТКОВСЬКА
Серед багатьох напрямів роботи Товариства “Просвіта” упродовж усього її існування вагоме місце займає народознавча праця. Епохальні події початку 90-х рр. ХХ ст., проголошення Незалежності України спонукали до глибшого вивчення своєї історії, традицій, звичаїв, мови. На хвилі національно-духовного відродження були підняті із забуття невідомі широкому загалу пласти святково-звичаєвої культури. Започатковані у цей час разом з іншими організаціями просвітянські вечори знайомили глядача з надбанням фольклорної спадщини, чарували багатством обрядів, соковитою місцевою говіркою, виробами ужиткового мистецтва, стравами старовинної народної кухні тощо. Аутентичні гурти та самобутні виконавці з різних регіонів України дарували столичному глядачеві унікальні обрядові дійства, мелодії, танці. Перед зацікавленою аудиторією, що приходила не по розваги, а по знання, на сценах концертного залу “Золоті Ворота”, а також Київського міського Будинку вчителя, Українського дому розгорталися дивовижні та навпрочуд мудрі дійства, якими наші далекі предки уславляли Сонце, природу, врожай, а кожну пору року зустрічали урочистими піснеспівами, молитвами, ритуальними танцями, і не робили з цього веселощів, а вдосконалювали й шліфували своє духовне багатство впродовж тисячоліть.

Які були чудові вечори:
Пісні, обряди, танці і забави!
О, скільки радості вони подарували!
Тож процвітай, “Просвіто”, і твори!

Передивляюсь публікації в газетах, журналах тих часів зі статтями, інформаціями, світлинами фольклорної тематики, з хвилюванням згадую незабутні роки творчої співпраці з Товариством “Просвіта”. Допоміг мені ближче познайомитися з її діяльністю щасливий випадок. Просвітянин, світлої пам`яті Ігор Голобуцький, який відійшов у вічність у листопаді ц. р. (чоловік моєї шкільної подруги), представив мене завідувачці відділу культури, світлої пам’яті Елімі Бортнічук — її вже три роки немає серед нас. З нею ми швидко порозумілися, погодили плани з керівниками наших організацій (я працювала в Українському державному центрі культурних ініціатив), і протягом восьми років зініціювали проведення близько двадцяти народознавчих програм. І щоразу ця чарівна жінка була на сцені неперевершеною ведучою.
Презентація проекту почалася з виступів фольклорно-етнографічного гурту “Оріяни” Тальнівського будівельно-економічного коледжу Черкаської області. Величезним успіхом користувалися у його виконанні оригінальні вистави на основі давніх культових свят: “Красне сяйво Калити” (грудень 1993 р.), “Весілля Свічки” (вересень 1994  р.), “Свято Колодія” (лютий 1995 р.), “Щасти жити в рідній хаті” – входини (листопад 1996 р.), “Світло Свічки невгасиме” (листопад 1998 р.) та ін., реконструйовані й поставлені директором музею історії хліборобства, дослідником Трипільської культури, доктором філософії в галузі культурології, заслуженим працівником культури України Вадимом Федоровичем Мициком. Кияни побачили розмаїття регіонального багатства нашої духовної скарбниці — з Полісся, Поділля, Галичини, Буковини, Чернігівщини, Черкащини, Київщини та ін. Унікальні подільські хрестильні і родинні обряди показав гурт “Брикса” села Бохоники Вінницької області (вересень 1995 р.);
весняні звичаї — фольклорні гурти сіл Берлози, Лихолітки, Блудше Козелецького району Чернігівської області (квітень 1995 р.); Свято Дівочої Долі, або “Катерини” (грудень 1994 р.)
і “Великодні забави” (квітень 1996 р.) — фольклорно-драматичний гурт селища Дашави Стрийського району з Львівщини; новорічну “Маланку” — ансамбль пісні і танцю “Червона калина” села Чуньків Заставнівського району Чернівецької області і тернопільське молодіжне товариство “Вертеп” (січень 1996 р.); зеленосвятські дійства — гурт “Діброва” селища Гребінки Васильківського району з Київщини (червень 1997 р.); буковинське весілля – фольклорний театр Кіцманського РБК Чернівецької обл. (вересень 1997 р.). Залучалися провідні колективи столиці: хор “Гомін”, театр українського фольклору “Берегиня”, заслужений ансамбль пісні і танцю України “Дарничанка”, ансамблі “Кралиця” і “Любисток”. Окрасою виступів були дитячі ансамблі, які орієнтуються на етнографічний матеріал і працюють у манері, наближеній до автентичного виконання: дитяча студія “Берегинька” при академічному театрі українського фольклору “Берегиня”, дитячий фольклорний театр “Дай Боже”, якому нинішнього грудня виповниться 30 років, гурти “Мандрик”, “Квітень”, “Медуниці” та інші.
Кожний народознавчий вечір перетворювався на яскраве, барвисте полотно правдивого народного життя й українського духу, виткане талановитими колективами. Емоції, які вирували у глядацькій залі, неможливо передати словами: панував святковий, піднесений настрій закоханості у фольклор і захоплення багатством традиційної народної творчості українців. Просвітянські заходи широко висвітлювали у засобах масової інформації — пресі, радіо, телебаченні. Так, завдяки старанням коментатора музичної редакції радіо Оксани Прилипко впродовж багатьох років на Першому національному каналі звучали мої передачі з фрагментами записів з вечорів, а Оксана Кириченко з редакції народної творчості УТ неодноразово готувала телевізійні репортажі і транслювала їх у республіканському ефірі. Фрагменти сценаріїв, програми і опис обрядів знайшли своє віддзеркалення у моїх авторських збірках народознавчих нарисів і есеїв: “Забуте і воскресле”. — Т. І. — Київ, 2007; (Т. ІІ — не виданий).
Озираючись на шлях довжиною у чверть віку, з нагоди славного ювілею Товариства “Просвіта” хочу через газету “Слово Просвіти” висловити щиру подяку всім, хто доклав зусиль до організації культурно-мистецьких акцій, консультував, коментував і пропагував їх. Це насамперед працівники Центрального апарату ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка на чолі з головою Павлом Мовчаном, його заступником Миколою Нестерчуком; рупор усіх культурологічних акцій, головний редактор часопису “Слово Просвіти” Любов Голота; колишній директор Київського міського будинку вчителя Лариса Мельник; відомі діячі культури, освіти, літератури, науки — етнологи Вадим Мицик, Микола Ткач, етнографи Лідія Орел і Надія Данилевська; фольклористи Ольга Мельник, Ніна Левицька, Микола, Надія і Марина Буравські; хормейстери Ірина Якубовська, Петро Андрійчук; письменниці Раїса Іванченко, Катерина Мотрич; співробітники київських бібліотек, видавництв, Українського дому, Музею народної архітектури і побуту, методисти Київського міського будинку вчителя, мої колеги — режисери Українського державного центру культурних ініціатив. Низький уклін керівникам і фахівцям культурно-освітніх та навчальних закладів, художніх аматорських і фольклорних колективів, а також господарств і організацій в областях, селах та районах, які готували учасників до відповідальних виступів і знайшли можливість відрядити їх до столиці. А головне — усім, хто зберігає наш дорогоцінний скарб — невмирущу народну культуру і передає знання й пам’ять про неї наступним поколінням. На жаль, за браком місця, не можу всіх назвати, бо достойних прізвищ — сотні.
У ці святкові дні добрим словом варто згадати друзів, яких уже немає поряд з нами, але які залишили яскравий слід у наших серцях і у спільній подвижницькій праці: світлої пам’яті поета Василя Юхимовича, письменників Федора Погребенника, Василя Скуратівського; етнолога, художника і філософа Олександра Фисуна; композитора Володимира Конощенка; художнього керівника гурту “Оріяни” Тамілу Жученко; генерального директора Українського державного центру культурних ініціатив Михайла Буряка; етнографа Роману Кобальчинську; фольклориста, композитора, керівника хору “Гомін” Леопольда Ященка; тележурналістку Ліану Довгополу. Ще раз — зі щемом у серці — назву незабутню подругу Еліму Бортнічук, без якої не відбувся б жодний з просвітянських вечорів.
Народознавчі акції стали непересічною подією в мистецькому житті столиці, вписали яскраву сторінку в літопис Товариства “Просвіта”, прислужилися на межі тисячоліть її відновленню й подальшому розквіту. Пізнавальний, виховний потенціал відтворених календарних, сімейно-побутових свят, обрядів і звичаїв був початком справжнього фольклорного лікбезу, який, на жаль, держава не підтримала, що свідчить про зневажливе ставлення до сільської культури, автентики, неповторності. Ініціатива перейшла до ентузіастів, громадських організацій, проте масштабні тематичні заходи без належного фінансового забезпечення втілити було надзвичайно важко. Роль Товариства у підтримці колективів, що пропагують традиційну спадщину, виявилася своєчасною. Адже проблеми збереження генетичної пам’яті і національної ідентичності сьогодні є одними з найактуальніших для України у сфері гуманітарного розвитку. І це дуже важливо в наш час, коли відчувається вплив глобалізації на весь культурно-інформаційний простір, що може призвести до втрати народним мистецтвом яскравих рис самобутності, а згодом — й до його уніфікації. Цього ні в якому разі не можна допустити, і ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка має достойно виконати покладену на неї виховну і націє­твірну місію, втілюючи у життя нові творчі ідеї, креативні завдання та ініціативи.
З ювілеєм, дорога “Просвіто”! Хай міцніють і множаться твої лави! Довгих і плідних творчих літ тобі й процвітання на благо відродження рідної культури, освіти та духовності!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment