Архіви й історичну пам’ять — знову під замок?

Петро АНТОНЕНКО
Новації щодо користування архівами, введені Міністерством юстиції торік влітку, не просто здивували, а обурили істориків, дослідників, всіх громадян, які використовують наші архіви. Здавалося б, після такого обурення, численних заяв і листів протесту Мін’юст визнає свою помилку і скасує чи бодай підправить ту недолугу інструкцію. Але, виявляється, голос громадськості нічого не значить для наших чиновників. Усе й досі на місці. Тому доводиться повертатися до цієї теми.

Усе це прикро, адже останніми роками у нас відбулися серйозні позитивні зрушення щодо доступу до архівів. Особливо з ухваленням парламентом навесні 2015 року чотирьох законів про декомунізацію, один з яких — Закон “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років”. Цим законом доступ значно полегшено. Бо до цього доступ до таких архівів був чомусь дуже непростим. Найперше — до судово-слідчих справ репресованих, а таких громадян мільйони, і це трагічна сторінка нашої історії.
Якби ви до 2015 року попросили в архіві для ознайомлення таку справу, архівісти найперше дивилися б, чи минуло 75 років з дня порушення проти цієї людини кримінальної справи, чи є ви найближчим нащадком репресованого. Це попри те, що ці люди переважно давно реабілітовані. Тобто суди визнали, що вони не “вороги народу”, що не вчиняли беззаконня. Перша хвиля реабілітації пройшла ще понад півстоліття тому, тривала ця важлива й потрібна справа і в незалежній Україні. Але архіви й далі були “під замком”, ви не могли так просто почитати такі справи, не кажучи вже про їхнє копіювання.
Все змінилося 2015 року. Тепер будь-якому громадянинові України в усіх архівах видадуть будь-яку судово-слідчу справу репресованого, навіть того, хто з якихось причин ще не реабілітований. Ви можете вільно вивчати цю справу, копіювати з неї якісь документи або всю справу повністю. Мало того, згідно з законом, справи репресованих архів копіює сам, у найкращому варіанті, тобто оцифровує, причому, безкоштовно для відвідувача архіву.
В останні роки я чимало працюю в архівах як журналіст, дослідник. І в столичних архівах, і в Чернігові — в Державному архіві та архіві обласного управління Служби безпеки України. Скрізь з боку архівістів бачу доброзичливе ставлення, прагнення допомогти. Працівники архівів навіть журяться, що люди ще недостатньо користуюся їхніми багатющими фондами, і вони готові обслужити значно більше студентів, викладачів, дослідників, істориків, пересічних громадян. До речі, останніх тут більшає, особливо люди почали вивчати свій родовід, що дуже радує.
Кілька місяців тому в архівах з’явилося ще одне приємне нововведення: відвідувачам дозволили самостійно копіювати документи архівних справ. До цього копіювання треба було замовляти в архіві, оплативши його. Після нововведення можна копіювати справи своїм сканером, фотографувати. І ось раптом не просто “гальмування”, а відхід назад. Що ж сталося?
Міністерство юстиції наказом від 27 червня ц. р. внесло зміни до Порядку користування документами Національного архівного фонду (вступили в дію 27 липня). Ними значно обмежено можливості користування матеріалами архівів, їх копіювання. Виняток лише для судово-слідчих справ репресованих, їх і далі можна копіювати за попередніми правилами. Але ж в архівах багато зовсім інших справ. Для прикладу: в Чернігівському обласному державному архіві близько 14 тисяч справ репресованих, а всіх справ близько мільйона. Виходить, мало не 90 % справ потрапили під нові Правила. І деякі з цих нововведень дивують. Наприклад, було заборонено копіювати документи “із згасаючим чи слабоконтрастним текстом, документи, виконані аквареллю, гуашшю, олівцем, вугіллям, залізогаловим чорнилом тощо”. Цим самим закрили для копіювання величезний масив документів, адже той, хто працював в архівах, знає, скільки документів зроблено саме таким чином. Скажімо, ті ж залізогалові чорнила використовували і у ХХ столітті.
Є ще дивніші положення: наказом Міністерства юстиції заборонено копіювати документи розміром, більшим за формат А4. Так-от, формат А4 було вперше представлено в Німеччині лише 1922 року. До того узвичаєним у документації був більший формат паперів. Ось, до прикладу, метричні церковні книги. А до революції саме церква обліковувала цивільний стан населення, саме в цих книгах офіційно записували про народження, одруження, смерть громадян. І витяг з цієї книги слугував тим, чим зараз є метрики. І ці книги нині дуже популярні у відвідувачів архівів. Яке ж підґрунтя цієї безглуздої заборони?
Словом, не випадково новація Мін’юсту викликала хвилю обурення. Зокрема рішучий протест у своїй заяві висловила така поважна державна установа, як Український інститут національної пам’яті.
Почалася широка громадська кампанія проти наступу на вільний доступ до архівів. Десятки наукових інституцій, громадських об’єднань, сотні істориків, дослідників України і зарубіжжя підписали Звернення до Верхов­ної Ради, Кабміну та Міністерства юстиції з вимогою скасувати цей наказ і провести консультації з громадськістю щодо вдосконалення нормативної бази в архівній сфері. Тим більше, що ті зміни були ухвалені з порушенням встановленої процедури, без урахування численних пропозицій громадськості. А також було виявлено щонайменше 23 невідповідності нового Наказу чинним законам України, зокрема й згаданому закону 2015 року.
У цьому Зверненні не просто критика. Люди вболівають і за стан нашої архівної справи, який доволі непривабливий. Тому державі слід дієво підтримати архівну справу, зміцнити ресурс наших архівів: людський, фінансовий, технічний. Тим більше, в умовах російської агресії, адже одним з її елементів є якраз перекручування Росією історичної правди. Відтак, стан і відкритість архівів — питання національної безпеки України.
У Зверненні також ідеться про таке: “Однак новітня історія українських архівів, а надто пожежа в Кам’янець-Подільському міському архіві, крадіжки в Центральному державному історичному архіві України, втрата державних архівів Донецької, Луганської областей та в АР Крим є переконливим свідченням ризиків і загроз, що постають перед архівами.
Суспільство не обізнане з катастрофічним станом державних архівів, приміщення яких перебувають в аварійному стані (Державний архів Одеської області).
Будівництво нових приміщень відбувається надто повільно або перейшло в стадію довгобуду, як-от архівосховище Державного архіву Київської області. А Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України взагалі перебуває на межі переміщення у непристосовані та промислові підприємства”.
І далі громадськість пропонує конкретні заходи в цій царині. Серед тих, хто підписав Звернення, громадські об’єднання “Історична правда”, “Інститут масової інформації”, “Детектор Медіа”, “Центр демократії та верховенства права”, “Центр досліджень визвольного руху”, “Інтерньюз-Україна”, “Український інститут з прав людини”, “Вікімедіа Україна”, генеральний директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів) Руслан Забілий, генеральний директор Національного історико-меморіального заповідника “Биківнянські могили” Богдан Біляшівський, історик, журналіст, екс-заступник директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України Володимир Бірчак, керівник архіву Української інформаційної служби в Лондоні Геннадій Іванущенко, професор славістики Канзаського університету (США), віце-президент і науковий секретар Наукового товариства ім. Шевченка в Америці Віталій Чернецький, а також Тарас Шамайда — рух “Простір свободи”; Ксеня Кебузинська — Бібліотека Торонтського університету (Канада). А ще — сотні дослідників, яким небайдужа наша історична пам’ять.
А поки що у відповідь — глуха чиновницька стіна…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment