Будьмо мудрими і…

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
публіцист, член НСПУ і НСЖУ
Нині реваншистські сили здійснюють спробу влаштувати для українців “тест” на неадекватність нації, аби дискредитувати тих, хто за останні роки зумів зробити багато реального добра.

Популісти кажуть: “А що маєте на увазі, говорячи про доб­ро?”. Почнімо від того, що не збулися погрози політичного ідіота Жириновського “повозитися” танком у столиці України. А закінчимо ще далеко не всіма належно осмисленим об’єднанням православних Церков і отриманням довгоочікуваного Томосу для Православної Церкви України.
Під впливом московської пропаганди та її агентурної межі в Україні стоїть нині гвалт, що сприяння влади в отриманні епохального документа загальнонаціонального виміру було “грубим втручанням держави у церковні справи”. І ніхто з тих, хто накручує народ до криків, не каже, що всі, хто отримував автокефалію від Вселенського Патріарха, мусив мати відповідне клопотання від державної влади. Тільки Московський патріарх “умудрявся” надавати “томоси” всупереч волі Церкви та влади.
Наглядною може бути повчальна для України історія отримання автокефалії тими православними територіями колишньої царської імперії, які після Першої світової війни були включені до складу відновленої після 130 років небуття польської держави. Щойно українські діячі періоду УНР опинилися у вимушеній еміграції на території Польщі, то відразу стали вести серед православного населення просвітницьку працю. Не тільки у плані формування національної свідомості, а й у плані розуміння, що українцям потрібна незалежна від Москви Церква. Звичайно, того не хотіла “терпіти” більшість православного кліру, який працював там ще з дореволюційних часів. А були це або етнічні москвити, або люди з деформованою у москвитинських школах свідомістю — білоруси чи українці. Вони жили ідеєю-фікс про повернення старих “порядків”, а разом з ними і старих кордонів.
Для тодішньої Польщі це була загроза національній безпеці. Вивід православних територій, які опинилися у кордонах польської держави, з-під “духовної” опіки на той час уже червоної Москви був надважливим завданням Польщі. Польська влада звернулася до Вселенського Патріарха Мелетія IV по допомогу в оформленні канонічного статусу православних єпархій у Польщі. І водночас влада намагалася наблизити розв’язання цього питання через індивідуальний діалог з православними єпископами щоб провести собор, але усі зусилля скликати його, щоб проголосити вихід з-під московської залежності, зривали прихильники єдності з Москвою. Вони у тому питанні були аж до фанатизму непоступливими, хоч у той час у більшовицькій Росії вже творилися з Церквою страшні речі. За дорученням Леніна від 22 березня 1922 року почав реалізовуватися план Троцького зі знищення Церкви. А до того вже кілька разів Московського патріарха Тихона саджали під домашній арешт. Невдовзі його зламали, й у червні 1923 року він написав “покаянного листа”, у якому засуджував свою дотеперішню “контрреволюційну діяльність”. У результаті йому “дозволили” відновити роботу патріархії, аби вибити на Заході ґрунт для заяв про переслідування Церкви в СРСР.
Серед вищого духовенства формально ще єдиної Російської Православної Церкви, яке перебувало тоді у Польщі, знайшлася людина, що непохитно розуміла: прийшла нова реальність, яка вимагає нового мислення. Це був українець Георгій Ярошевський, який за рекомендацією польської влади (не можна виключати, що за порадою української політичної еміграції у Польщі) погодився стати екзархом Вселенського патріарха для православних єпархій у Польщі. Владика Георгій 1922 року був піднесений до сану Митрополита Варшавського. Це цікава і нині ще маловідома у нас постать української історії. Як учасник Мінського Собору Російської Православної Церкви 1918 року, виступав проти відновлення в Росії Патріархату, який був ліквідований 1700 року царем Петром І.
Восени 1918 року брав участь у роботі в Києві Всеукраїнського церковного собору, на якому розглядалося питання автокефалії Православної Церкви в Україні. Однак політична нестабільність стала причиною того, що прихильники автокефалії опинилися у приголомшливій меншості. Не можна вважати, що тоді це питання було повністю програним. 12 грудня (за новим стилем) на Соборі виступав Гетьман Павло Скоропадський. Після його виступу Собор ухвалив рішення про першість Православної Церкви в Україні з-поміж інших конфесій.
А вже за лічені дні в Україні відбувся черговий переворот, і Гетьмана було повалено. Знайдений в архівах та опублікований лист Володимира Вин­ниченка до Сталіна однозначно вказує, що був це переворот, який перевернув і долі мільйонів людей, і долю України як держави. Владика Ярошевський уже у ранзі архієпископа емігрував. Маючи тісні контакти зі Вселенською Патріархією, він сподівався зосередитися на науковій та викладацькій праці в одній із семінарій Патріархії. Життя, однак, ставило перед ним інші виклики — керівництво Церквою. І він погодився прийняти цей виклик, розуміючи, як важливо для української справи отримати автокефалію православним єпархіям. І за готовність служити цій справі владиці Георгію довелося заплатити найвищу ціну — віддати життя. 8 лютого 1923 року 38-річний випускник Петербурзької духовної академії Смарагд (Латишенко, за іншими джерелами Латишенков. — М. Л.)
прибув до Варшави на аудієнцію до митрополита. Переконавшись у ході спілкування, що владика не має наміру відходити від справи автокефалії, духівник петербурзького виховання тричі вистрелив йому в голову з вигуком: “Це тобі, кате, за зраду православ’я”.
Наступник митрополита Гео­ргія владика Діонісій залишився вірним курсові попередника на автокефалію. Та реалізуючи курс на унезалежнення від Москви, сподівалися від неї отримати грамоту незалежності, хоч більшість тодішнього православного духовенства була проти будь-якого виходу з-під опіки Москви. Коли “гуманна” радянська влада дозволила Патріархові Тихону здійснювати його патріарше служіння, новий Варшавський Митрополит, заручившись підтримкою влади, звернувся до Москви з проханням про надання православним єпархіям у Польщі автокефалії. Звичайно, Московський патріарх відмовив у наданні Томоса. Він мотивував це тим, що поляки переважно є римо-католиками, а загал православних вірян становлять спільноти, які у Польщі вважалися національними меншинами народів, основні території проживання яких були за східним кордоном — в СРСР. Очевидно, що рішення про відмову надання автокефалії ухвалювали в кабінетах чекістів, про що свідчить нота, яка надійшла до Варшави з Москви про “недопустимість втручання державної влади в церковні справи”.
У Варшавського Митрополита й у польської держави в особі Міністерства віросповідань не було іншого виходу, як офіційно звертатися за отриманням Автокефалії до Вселенського Патріарха. Неофіційне звернення було трохи раніше, про що свідчить призначення вже згадуваного владики Георгія екзархом Вселенського Патріарха. І саме від того моменту, від часу правління Вселенського Патріарха Мелетія IV слід вести відлік часу старань православних єпархій у межах Польщі міжвоєнного періоду про вихід з-під московської залежності.
Процес цей не був таким затяжним, як у випадку з отриманням автокефалії Українською Церквою. Проте був складним. Від першого звернення до урочистого вручення у Варшаві Томосу в Константинополі змінилися 4 патріархи. Вже згадуваний Мелетій IV; Григорій VII, який 13 листопада 1924 року видав Томос про утворення нової православної Церкви (Польської Автокефальної Православної Церкви); Костянтин VI та Василій III, який 15 вересня 1925 року в соборі святої Марії Магдалини у Варшаві урочисто вручив Томос Митрополиту Діонісію. Томос було зачитано грецькою, польською, російською та українською мовами. У тому документі були й нині важливі для українців слова: “…перше відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил…”
Заінтригувала мене велика часова відстань (10 місяців) між наданням Томосу та його врученням. І зміна аж трьох патріархів. Виявляється, патріарх Григорій VII, що підписав документ, яким виводилися з-під “духовного впливу” Москви величезні території, раптово помер через 4 дні після дня підписання Томосу. Офіційно — від серцевої недостатності.
Як людина віруюча, бачу в тому, що далекого 1923 року Московський Патріарх Тихон відмовився надати Томос, великий Божий промисл. Без запису з Варшавського Томосу, де сказано, що прилучення Київської Митрополії “до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил…” було б дуже проблематично надати Томос Православній Церкві України. Але, як бачимо, у Бога були інші плани.
На жаль, не всі розуміють, не всі хочуть приймати істину, що Бог стоїть на боці правди, а не сили. І, виявляється, не тільки в Москві цього не приймають. Тісно прив’язаний до Владіміра Гундяєва (його ще іменують патріархом Кіррілом), Варшавський православний Митрополит Савва ще й нині називає українського патріарха Філарета “розкольником”, а митрополита Епіфанія — “цивільною людиною” в митрополичому облаченні, яку він не збирається вітати. Про це та про багато іншого сказано в його інтерв’ю для польського порталу “Polityka”, опублікованому на початку січня поточного року.
Для довідки: митрополит Савва, в миру Михайло Грицуняк. Родом з колись, до операції “Вісла”, українського села Снятичі на півдні Люблінського воєводства. До 1918 року село входило до складу Холмської губернії Російської імперії. До 1863 року Холмщина ще була греко-католицькою. Після придушення антиросійського Січневого повстання (1863—64 рр.) поляків розпочалося адміністративно-насильницьке переведення краю на православ’я. Як русифікуючий клір залучали москвофілів з Галичини. Часто вони були навіть більш вірнопіддані російської імперії, ніж самі росіяни.
Для нього — професора канонічного права — ПЦУ не є Церквою, а Вселенський Патріарх — “порушник канонів”. Однак перш ніж говорити про “розкольників” і “порушників канонів”, протиставляючи їм “мудрого й готового до компромісів” Гундяєва, Варшавський Митрополит Савва мав би передусім детально вивчити наданий Константинополем його Церкві Томос. А потім узяти до відома той факт, що Російська Церква, яка 1945 року надавала ПАПЦ другий, “правильний” Томос, сама є неканонічною, самозванкою.
І хоч головним стимулятором соціально-політичного й релігійного хаосу з давніх часів була Росія, вона намагається показати себе жертвою змови проти неї. І на підтвердження існування змови демонструє на сайті Московського Патріархату ілюстрацію за підписом “Грамота Константинопольського собору про заснування Московського патріархату, травень 1590 року”. Проте без підтвердження Вселенського патріархату не можна цієї фотографії сприймати як факт існування такого документа. Останнім часом світ бачив багато “див” російської техніки.
Проте Варшавський Митрополит Савва не тільки не ставить цього питання, а також — де ж нині знаходиться Томос, наданий Константинополем 1924 року. Оригінал константинопольської грамоти про автокефалію Церкви ще 1944 року органи НКВД СРСР вивезли з собору Марії Магдалини у Варшаві, і він дорогою “десь загубився”.
Польській Автокефальній Православній Церкві і її очільнику мирополитові Савві нині досить комфортно живеться з московським томосом. Проте цього вже не можна сказати про вірян. Дедалі частіше з їхнього боку звучить дуже актуальне нині не лише у православ’ї запитання: а чи потрібна людині Церква, в якій брешуть? І чи торує така Церква дорогу до Бога?
Близька знайома з Варшави — пані Оля, родом зі Львова, після прочитання опублікованої в “Слові Просвіти” моєї статті про Об’єднавчий Собор у Києві, написала: “Можливо, й не уявляєш собі, як важко людині йти до храму, в якому зневажають твою мову, твою історію, твою країну, у якому тобі брешуть. Тут приїхало кількох священиків з Росії, які роблять страшні речі”.
Їхній брехні-пропаганді піддався навіть Митрополит. Про Україну він робить заяви з-поза межі абсурду: “Справи зайшли задалеко. Це усе через пиху, пиху Філарета, якого використав перший президент України Лео­нід Кравчук”. В іншому місці, згадуючи Патріарха Філарета, митрополит Савва сказав: “Також не можна виключати, що у Польщі, де проживає понад мільйон українців, знайдеться група віруючих, для яких Філарет буде пробувати організувати у Польщі свої парафії. Недавно я чув, що Правий сектор уже досліджував можливості візиту в Польщу Епіфанія”.
Український поет з Холмщини Тадей Карабович у приватному листі до мене з цього приводу написав: “…Сумно і страшно, що митрополит Савва таке говорить в інтерв’ю.
Мирославе, впевнений, що розумієш: якби, борони Боже, похитнулася незалежність України, Москва влаштує нечувану різанину в Україні і жорстоко ліквідує не лишень нашу незалежність, але також нову Церкву. Тому, як український поет з нині красиво засніженої Холмщини, прошу вас, у славній Україні сущих, будьте мудрими й відповідальними у той дуже важливий момент нашого буття. Не йдіть на поводу популістів, бо держава в небезпеці”…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment