Державне управління безпековою сферою України

Василь КУЙБІДА,
доктор наук з державного управління, професор

Практика державотворення в умовах війни сформувала необхідність переосмислення місця і ролі державного управління в контексті політичного процесу, переосмислення логіки реформ, їх пріоритетності, кадрового та наукового забезпечення.
Під державним управлінням ми розуміємо спосіб функціонування і реалізації державної влади як виразника національних інтересів народу.
Констатуємо факт: держава впродовж 28 років відновленої 1991 року незалежності не надавала належної уваги безпековій сфері та не проводила системної і комплексної роботи зі зміцнення безпеки. Не напрацьовувалися і не реалізовувалися відповідні: а) геополітика; б) політика розвитку держави і забезпечення її реального суверенітету в духов­ній, гуманітарній, інформаційній та інших сферах; в) політика національної безпеки і зокрема її складових — державної і воєнної.
Зовнішні і внутрішні виклики, сформовані змінами у світі і війною з Росією, вимагають зміни системи державного управління, насамперед підсистеми безпекової сфери, а в ній воєнної, що потребує і теоретичного осмислення, і практичного уточнення.
Проте досі не запропоновано адекватних викликам кардинально нових механізмів державного управління, а схвалена реформа державного управління реалізовується непослідовно і успішною її не наз­веш. У цьому легко переконатися, подивившись звіт про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету на заходи з реалізації комплексної реформи державного управління, затверджений рішенням Рахункової палати від 23.10.2018 № 27-1.
Формування ефективної системи публічної влади потребує інституційного оформлення, яке так і не відбулося. Її діяльність часто критикують, особливо за дублювання функцій центральними органами влади, за відсутність належної координації їхніх дій, а особливо за відсутність волі до глибоких і швидких змін.
Уряд України не завжди превентивно блокує появу гострих гуманітарних, соціальних чи економічних проблем, вчасно не розв’язує їх, більш того, іноді його дії нагадують імітацію ефективної роботи. Це головний чинник, який поволі формує кризу.
В умовах війни, втративши територіальний суверенітет і не маючи економічного, політичного, інформаційного, культурного, духовного суверенітету, сучасне державне управління не здатне забезпечити реалізацію українських національних інтересів, оскільки не має належного впливу на процеси безпеки у цих сферах.
Зберігаючи формальні ознаки незалежності, держава перетворилася на територію, яку експлуатують фінансово-політичні угруповання. Система державного управління не готова до сучасних, а тим паче до майбутніх випробувань, а її кадровому наповненню вищої ланки бракує знань і рішучості при ухваленні відповідальних рішень.
Фактично Україна, роздерта суперечностями різного характеру, послаблена економічно, політично за відсутності здорового політичного національного центру, зі зруйнованою системою національної безпеки могла б стати легкою здобиччю РФ. ЗС РФ під прикриттям незаконних збройних формувань, створених в Україні у 2012—2014 рр., довершили і уявнили окупацію частини території України з наступним створенням плацдарму для захоплення всієї України.
Зважаючи на багатостолітні українсько-російські протистояння у різних сферах (гуманітарній, соціальній, економічній), які 2014 року переросли у відверту збройну агресію з боку РФ, констатуємо, що цьому передувала системна підривна і московствоутверджуюча робота у різних площинах та напрямах. Зрозуміло, що Росія це робитиме і у майбутньому, використовуючи нові форми і методи.

Зовнішньополітичний напрям експансії Кремля
Зокрема у зовнішньополітичному напрямі Кремль зосередився на:
— формуванні групи впливових політиків, політичних партій, держав для підтримки політики Росії у світі й передусім у країнах, які можуть протидіяти намірам Кремля у його агресивних діях;
— розділенні об’єднаної Європи на декілька таборів з метою зменшення можливостей ЄС в обороні й зовнішній політиці;
— використання російської діаспори (“русского міра”) в країнах ЄС для підривної роботи в інтересах РФ;
— інспірування ідей, концепцій розподілу України між сусідніми державами в крайньоправих і крайньолівих середовищах Польщі, Угорщини, Румунії та Словачини;
— провокуванні протиставлення ЄС і США, Китаю і США;
— перешкоджанні Україні створити зовнішньополітичні механізми захисту від агресії;
— продовженні неоколоніальної політики щодо України і зміцнення в ній антиукраїнських середовищ (РПЦ, політичних партій, громадських організацій тощо);
— важливим елементом зовнішньої політики РФ є вихід на завершальний етап плану з поглинання Республіки Білорусь, що, тим часом, створюватиме реальні загрози для України на північному фланзі оборони;
— триватиме політика фактичної анексії Російською Федерацією Азовського моря і поступового посилення блокування українського узбережжя на Чорному морі.

У зовнішньоекономічному напрямі Росія
намагається:
— узалежнити світ й Україну від РФ по основних енергоносіях (нафта, газ, ядерне паливо), щоб через економіку здійснювати керівництво політиками й урядами держав, насамперед держав-членів ЄС;
— через російські компанії контролювати стратегічно важливі українські ринки (ядерне паливо, електроенергія, нафтопродукти, антрацитове вугілля), щоб використати цей контроль як інструмент не тільки економічного тиску, а й підсилення збройної агресії;
— через російські банки в Україні (“Сбербанк Росії”, “ВТБ Банк”, “Промінвестбанк”, “Альфа-Банк” тощо) неконтрольовано вводити з Росії чи виводити кошти, вилучати українські активи через борги, кредитувати російські підприємства, які розміщені на території України і працюють не в інтересах України, а також під виглядом надання довіреним юридичним особам “довготривалих кредитів без забезпечення” фактично системно фінансувати проросійські партії та громадські організації в Україні;
— через російське програмне забезпечення, яке в Україні у деяких сферах досі займає домінуюче становище, здійснювати контроль. Частка російських продуктів ділового програмного забезпечення, які використовують українські підприємства, за різними оцінками сягає 70—90%.

В інформаційній сфері Російська Федерація
і у зовнішньому (для держав світу), і у внутрішньому (для власних громадян) напрямах:
— створює образ України як “фейкової держави”; примушує світ сприймати сьогодення, історичні події та бачення майбутнього України очима Кремля;
— створює образ України як держави, де панують “неонацизм” і “неофашизм”, які нібито загрожують демократичному світові, обґрунтовуючи цим потребу збройного втручання РФ в українське політичне життя; створює в Україні умови для реалізації ідей євразійства; намагається позбавити українців ідентичності, зокрема намагається підмінити ідентифікацію свій-чужий з української на русскую, що мало і має на меті відкрити ворота для беззбройного заволодіння Україною;
— створює позитивний образ авторитарного правлячого режиму РФ для громадян України;
— насаджує систему стереотипів і догм щодо спільної “історичної колиски”, про “братні народи”, про “єдину націю”, про “єдину народність” тощо;
— створює умови для дестабілізації й сепаратизму;
— створює умови для контролю в Україні мереж телекомунікацій задля можливого їх використання у власних інтересах (в Україні мобільні оператори “Київстар”, “МТС” та “life” мають значний російський капітал);
— створює відкриту загрозу українським громадянам через російські компанії, що мають доступ до персональних даних українців і співпрацюють з відповідними контролюючими органами РФ. Так, до ТОП-5 найвідвідуваніших сайтів в Україні, за даними Інтернет-асоціації України (Інау), досі входить заборонена російська соціальна мережа “ВКонтакте”, а в десятку — “Яндекс”, “Однокласники” і Instagram.

Релігійно-церковна сфера діяльності Російської держави
Зважаючи на втрату стратегічної ініціативи у розвитку релігійно-церковного процесу в Україні і очевидну вже гео­політичну поразку в цій сфері діяльності, Російська Федерація різко посилить свою експансію:
— змістивши дії з недопущення проголошення канонічної автокефалії Православної Церкви в Україні на її невизнання іншими Церквами, а головно на збереження храмів і громад Русскої Православної Церкви;
— під виглядом боротьби “за свободу віросповідання” РФ намагатиметься зафіксувати релігійно-мовний розкол України, спробує сформувати на базі РПЦ структуроване сепаратистське середовище;
— стимулюватиме розпалювання релігійного протистояння в Україні, використовуючи РПЦ як інструмент війни в глибокому тилу ворога;
— РФ запустила відповідні пропагандистські механізми дезінформації віруючих про релігійні події в Україні і в усьому світі;
— інтенсифікує спроби позиціонувати Москву як “третій Рим” — як центр справжнього автентичного світового православ’я, таким чином намагаючись відсунути на другорядні позиції Вселенський Патріархат.

Психологічно Росія намагається :
— посіяти зневіру українців у перспективу власної держави;
— насадити розчарування власним, українським, життям, європейським вектором розвитку;
— накопичити в Україні внутрішню негативну енергію різноманітними інсинуаціями, відвертою брехнею, та провокувати її деструктивне вихлюпування на вулиці й майдани з метою громадянського конфлікту.

У правоохоронному сегменті України
Кремль проводить політику:
— протиставлення (відчуження) правоохоронної системи і народу;
— паралічу дії Конституції й законів України через необов’язковість їх виконання;
— спонукання до пригнічення української більшості правоохоронною системою;
— блокування спроб реального реформування правоохоронної системи і збереження в Україні ментально близької їм системи “мафія-стейт” (олігархат);
— використання корупційних схем для збереження свого впливу в усіх сферах життєдіяльності України.
Узагальнюючи усі факти, змушені зазначити, що брак цілісності та недосконалість чинного законодавства у безпековій сфері призвели до того, що Воєнна доктрина України за змістом подається як військова доктрина без урахування всіх форм і способів ведення війни в сучасному глобалізованому світі (інформаційна, економічна, дипломатична та ведення збройної боротьби).
На наше переконання, Воєнна доктрина України (ВДУ) шляхом опрацювання напрямів, шляхів, механізмів, інструментів, методів воєнних дій має базуватися на нормах міжнародного права, включно зі Статутом ООН щодо відновлення суверенітету й підтримки міжнародного миру і ­безпеки. Вона повинна насамперед спиратися на Концепцію національних інтере­сів України (подібну до тієї, яку свого часу підготував Народний Рух України), на Конституцію України, закони України.
Відтак ВДУ має вважати домінантним пріоритетом національні інтереси українців у політичній, економічній, інформаційній, воєнній сферах. Доречно відзначити, що принцип оборонної достатності, який досі був домінуючим у чинній Доктрині, є недостатнім для забезпечення національної безпеки України. Натомість ми вважаємо, що необхідно реалізовувати принцип повної мобілізації усіх воєнних, економічних, науково-технічних, соціальних та морально-політичних можливостей держави і суспільства задля забезпечення національного і державного суверенітету України.
Виходячи із зазначеного, державна політика України і далі має першочергово орієнтуватися на реалізацію принципів інтеграції в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС, поглиблення співпраці з НАТО для досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, а також забезпеченні рівноправного взаємовигідного співробітництва у воєнній, воєнно-економічній, військово-промисловій та військово-технічній сферах з усіма зацікавленими іноземними державами-партнерами, виходячи передусім з необхідності гарантування безпеки, суверенітету, захисту та відновлення територіальної цілісності нашої держави.
У цих складних геополітичних умовах, коли національний і державний суверенітет України перебуває під загрозою знищення з боку агресора (РФ), у нормативно-правових та законодавчих документах слід відмовитися від декларування і сповідування оборонного характеру Воєнної доктрини України.
Ми глибоко переконані, що Україна має право застосовувати воєнну силу не тільки для оборони, належної відсічі російській збройній агресії, а й для контрнаступу, зокрема, з метою відновлення своєї територіальної цілісності в межах міжнародновизнаних її кордонів, звільнення тимчасово окупованих та тимчасово непідконтрольних територій від російських окупаційних військ, незаконних бандитських збройних формувань, найманців та терористів.
Україна першою в Європі зазнала жахливих наслідків російської “гібридної” війни, в якій беруть участь “зелені чоловічки” зі складу сил спеціальних операцій, за підтримки певних політичних сил та “громадських” рухів (“п’ятої колони”) в Україні; незаконні збройні формування; най­манці та терористи, яких скеровує, фінансує та озброює Росія. При цьому в їхніх діях широко використовується інспірований та заздалегідь спланований протестний потенціал частини місцевого цивільного населення.
На жаль, зазначений і апробований на сході України можливий сценарій розвитку подій може розпочатися у майбутньому поза межами Криму і Донбасу. Подальше нагнітання напруженості, як і загроза застосування воєнної сили проти України, реалізовуватиметься шляхом створення ззовні вірогідних сценаріїв “захисту єдиновірців”, “захисту російськомовного населення”, “захисту російського бізнесу” тощо, що пов’язано з розхитуванням та руйнуванням економічної, соціальної та гуманітарної сфер з наступним сприянням переростанню цих “напруг” у нові збройні конфлікти всередині нашої держави за рахунок використання проросійських незаконних збройних формувань, найманців та терористів.

Подолання системних викликів і загроз у безпековій сфері України
Урахувавши усе це, ми пропонуємо наше бачення подолання системних викликів і загроз у безпековій сфері України.
Ми вважаємо, що реальним агресором є держава, яка не визнає міжнародного права, яка зазіхнула на територіальну цілісність, ігнорує і порушує державний (політичний, економічний, інформаційний, культурно-духовний) суверенітет інших держав. З огляду на зазначене, такою державою є РФ, яка розпочала війну з суверенною Україною, з її головним суб’єктом життєдіяльності — українською державотворчою нацією, що дозволяє агресору реалізувати стратегічну імперську ідею, викладену в євразійській концепції.
Нашими реальними союзниками є держави (коаліція, союз держав), які дотримуються основ міжнародного права, підтримують добросусідські відносини, а в разі загроз національній безпеці з боку реального агресора надають всебічну підтримку (НАТО, США, Туреччина, Польща, Литва).
Для реального забезпечення державного суверенітету України першочерговою є потреба переосмислення базових принципів забезпечення національної безпеки Української нації і Української держави через внесення змін (доповнення) до чинної Конституції України. Текст Конституції України має містити юридичний термін “нація”, що дасть законні підстави оперувати визначеннями в словах, де коренева основа стосується слова “нація”, наприклад, “національні інтереси”, Національний банк України тощо.
У тексті Конституції України як у формальному договорі між нацією і державою необхідно передбачити змістовну частину з окресленнями взаємовідносин між нацією і державою та визначити націю як замовника на послуги держави, а державу як виконавця цих послуг. Текст Конституції України має визначати відповідальність держави перед нацією за свою діяльність/бездіяльність у задоволенні національних інтересів.
Відмова України від принципу позаблоковості стала вагомим ідеологічним здобутком нинішнього керівництва держави, але цього мало. Сьогодні актуальним є вироблення і укладення воєнного договору про співпрацю України і США. Важливо наголосити на пріоритетності розвитку воєнних відносин зі США, необхідності ретельної підготовки взаємовигідного двостороннього воєнного союзу з цією державою, за зразком воєнних договорів США із Японією, США із Ізраїлем, США із КНДР тощо. Поглиблення геополітичного союзу Росії із Китаєм уже у найближчій перспективі максимально його актуалізує, а це, у свою чергу, дозволить нам використати американську зброю, наприклад, у формі ленд-лізу (від англ. lend — “позичати” і lease — “здавати в оренду, внайми”) тощо.
Необхідно активізувати роботу з відновлення розширеного ГУАМ (за участю двох нових провідних регіональних гравців Польщі та Туреччини). Згодом цю економічно-гуманітарну спілку держав необхідно буде трансформувати в регіональну систему безпеки. У перспективі це цілком спроможне для України завдання.
Необхідно активізувати діяльність, пов’язану насамперед із виконанням завдань євроатлантичної інтеграції (приєднання до виконання програм НАТО). Потрібно буде узгодити чинну законодавчу базу до запропонованих змін у Конституції України. Так, потрібно внести зміни до Закону України “Про основи національної безпеки України” через усунення плутанини у термінології, непродуманості і фактичній невизначеності терміна “нація” та “національна безпека”; проведення субординації між поняттями “державна безпека” і “національна безпека”; уточнення (кількісне) введеного терміна “захищеність національних інтересів”; реформування Збройних сил України відповідно до світового досвіду держав, що мають подібні до українських умови існування і виживання; модернізації галузей економіки та інфраструктури з метою мобільного реагування на зовнішні виклики; удосконалення системи управління та регулювання, координації воєнізованих структурних формувань (ЗСУ, СБУ, МВС, Національна гвардія, прикордонні війська, охоронні структури, загони самооборони, добровольчі легіони тощо).
Ми вважаємо за необхідне створити при Верховній Раді України Робочу групу для підготовки нової Концепції націо­нальної безпеки України і відповідну їй Державну програму з усіма механізмами реалізації, що випливають звідси. Також потрібно переглянути чинну нормативно-правову базу в сфері національної безпеки України з огляду на нові виклики, які стоять перед Україною, та надати необхідні проекти змін до змісту відповідних актів чинного законодавства. Важливою залишається підготовка пропозицій щодо зведення в єдиний Кодекс законів про національну безпеку України чинних нормативних актів у цій сфері.
Відтак, актуальними для забезпечення державного і націо­нального суверенітету є проблеми:
— модернізація професійного війська (ЗС України);
— формування військово-навчального резерву для оборони держави (досвід Ізраїля, Швейцарії, Естонії, Латвії, Литви);
— організація регіональних загонів самооборони;
— узаконення та державна підтримка добровольчого, волонтерського руху;
— забезпечення обороноздатності України на рівні, достатньому для запобігання зовнішній загрозі, а у разі її виникнення — для її локалізації, нейтралізації, ліквідації;
— удосконалення системи забезпечення воєнної безпеки, яка б гарантувала надійний захист держави від зовнішніх загроз, гідне сприйняття України на міжнародному рівні та відповідала критеріям членства України у політичних і воєнно-політичних блоках, союзах;
— реформування воєнної машини загалом і Збройних Сил України зокрема для того, щоб вигравати війни майбутнього та з метою досягнення оперативної і технічної сумісності зі збройними силами держав-членів НАТО;
— нейтралізація (ліквідація) непередбачених законом збройних формувань з ознаками “п’ятої колони”;
— запровадження на прикордонних територіях інституту територіальної самооборони та забезпечення його повноцінного існування в інтересах держави;
— створення добровольчих легіонів для вирішення невідкладних екстрим-проблем, інспірованих ззовні та націлених на повалення державного суверенітету України;
— збереження і дотримання в умовах збройного протистояння та реальної загрози агресії змішаного принципу комплектування Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань з поступовим збільшенням кількості військовослужбовців за контрактом у складі бойових військових частин;
— удосконалення системи мобілізаційної підготовки та мобілізації, зокрема забезпечення створення необхідної кількості підготовленого військового резерву;
— забезпечення підвищення спроможностей вітчизняного оборонно-промислового комплексу за рахунок впровадження новітніх військових технологій, створення максимально можливих замкнених циклів розроблення і виробництва найважливіших зразків озброєння, спеціальної і військової техніки для армії, авіації, флоту, використання можливостей військово-технічного співробітництва з державами — стратегічними партнерами України;
— сприяння удосконаленню державної інформаційної політики у воєнній сфері;
— розробка системи ефективної протидії інформаційно-психологічним впливам іноземних держав, спрямованим на підрив обороноздатності, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної обстановки, провокування міжетнічних та міжконфесійних конфліктів в Україні;
— забезпечення соціальних гарантій військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, учасників антитерористичних операцій та членів їхніх сімей;
— удосконалення системи демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони держави відповідно до стандартів ЄС та НАТО;
— підвищення рівня координованості складових сектору безпеки і оборони та вдосконалення механізмів їхнього консолідованого розвитку та посилення відповідних оперативних спроможностей для воєнної безпеки.
Саме такою нам бачиться, з одного боку, системна криза, що наповнена проблемами, які складають суть національної і державної небезпеки, а з другого, напрями та механізми подолання кризових явищ у безпековій сфері України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment