Дімаров у Лубнах…

Бувальщина

Петро ПІДТОПТАНИЙ,
член НСЖУ, Лубенський медіа-клуб
Класика новітньої української літератури Анатолія Дімарова знають, мабуть, усі українці — і не лише. І все завдяки популярності його творів. Зокрема й таких, як “Містечкові історії”, “Міські історії”, “Сільські історії”, що складають понад 1600 сторінок тексту.
У пам’яті ще той час, коли цими книгами захоплювалися всі, у бібліотеках були черги на них. З роками отой читацький бум дещо спав, але й досі лави пошановувачів пера Дімарова вражають.
Мабуть, самому Богу було не байдуже, аби одна з дімаровських історій трапилася саме в Лубнах. За життя автору так і не вдалося її видати, хоча, спілкуючись із журналістами, Дімаров охоче згадував пригоду на Посуллі. Отож є всі підстави повідати, що ж сталося з Дімаровим у Лубнах.

…Було це за часів обкомів та райкомів, саме тоді, коли першим секретарем обкому на Полтавщині був товариш Мужицький, а в Лубнах секретарював товариш Опацький. Донька Мужицького Оля, скромна й порядна дівчина, працювала в одному зі столичних видавництв. Була там на доброму рахунку як одна з кращих у колективі. Якось Оля звернулася до Дімарова, керівника видавництва, з проханням відпустити її додому до хворої мами. Дімаров, людина чуйна й добра, не заперечував і принагідно попросив Олю, аби та передала батькові його прохання: допустити в обкомівський заповідник. Саме мав відкритися сезон полювання. Звісно ж, таке “дріб’язкове” прохання задовольнили й Дімарова запросили саме туди, куди той хотів. На той час простому сіромасі потрапити до обкомівського заповідника годі було й мріяти.
І ось найближчими вихідними Дімаров з друзями, осідлавши престижну тоді “Волгу”, гайнули до Лубен. За кермом відомий уже письменник, він же власник “Волги”, Юрій Мушкетик, поруч Анатолій Дімаров, а позаду військовий журналіст, полковник (був у формі) Юрій Юречко.
Лубни завжди відзначалися гостинністю, вмінням приймати гостей. А тут така іменита трійка! Отож їх чекала не якась там Забурбелівка, а славне історичне місто, що свого часу було столицею Вишнивеччини. Лубни мало не стали й обласним центром, але битва під Полтавою зі шведами переважила на бік останньої.
Керівництво району свою гостинність та повагу до столичних гостей вирішило продемонструвати вже на в’їзді до міста. Цим підкреслювалося, що зустрічати будуть по вищому розряду, як VIP-персон.
А гості з Києва, під’їжджаючи до Лубен, вирішили для “приколу” пожартувати. Неперевершеним майстром розиграшів був Мушкетик, який запропонував ролі: він — водій, Дімаров — міністр, а Юречко — помічник міністра.
— Якщо вони побачать, — сказав Мушкетик, — що у міністра помічник аж полковник, то в них і щелепи повідпадають…
А ось і Лубни. Перший секретар, як і годиться, тепло привітався з “міністром”, подав руку “помічнику”, а “шоферюзі” ледь кивнув головою. Мовляв, “каждый сверчок знай свой шесток”… Потім заїхали в райком, де до кабінету першого запросили гостей, окрім “водія”. Довго довелося вислуховувати прибульцям про успіхи району, його здобутки… А далі пропонувалося застілля, від якого кияни ледве відбилися.
Нарешті, взяли курс на заповідник коло Сули. А там диких качок — сила-силенна. Схопилися за рушниці, та де там! Чиїсь дужі та вмілі руки підхопили гостей і до хати — святкувати приїзд. Там усе давно уже шкварчало та парувало…
Пізніше, 1 березня 2000 року, Дімаров про це скаже так: “Такого застілля ні до того, ні після того я не бачив. А пляшок! І не чарочки, що їх пригубляє інтелігенція, — гранчасті шкалики. Доберешся до дна — джмелики гудуть. Ну, прощавай, полювання, — подумалося…
Рано-вранці, ще й зоря не проклюнулася, а наді мною схилився єгер. В одній руці повний шкалик (стакан), а у другій — миска з огірочками…
— Прополосніть осьо душу, — каже.
Швиденько закусюю й гайда на полювання.
А полювання пройшло так, що позаздрили б і перші особи держави. Та інакше не могло б і бути, бо керував процесом не простачок, а перший заступник голови облвиконкому — дядько битий і мудрий…”
Якщо шановний читач візьме до рук “Сільські історії” Анатолія Дімарова, то хай обов’язково зверне увагу на те, що розпочинається книга із заспіву (вступу). Про історію його появи автор зазначає: “Той райський куточок, у який нам довелося втрапити, надихнув мене на заспів до “Сільських історій”.
Перечитуючи той заспів, я натрапив ось на які слова про нашу Лубенщину: “Є, повторюю, отакі на Полтавщині куточки, що розкидані зрідка зеленими перлинами по безкрайніх степах, та немає місця чарівнішого, аніж захід Полтавщини… її Придніпров’я, де протікає, хоча й не широка, але повноводна й глибока Сула…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment