Герої не вмирають?

До 100-річчя створення Вороньківської козацької сотні

Валентина СТРІЛЬКО,
президент Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Муд­рого, кандидат педагогічних наук
Вороньків — давнє козацьке село. Вільнолюбивий дух тут передавався з покоління в покоління сотні років. Козаки прославляли вороньківську землю ратними подвигами у боротьбі з ворогом під проводом Тараса Трясила, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Вороньківська козацька сотня, що входила до Переяславського полку, дала Україні славні козацькі роди Івана Берла, Івана Ручка, Івана та Матвія Сулими — сотників, Миколи Афендика, що багато зробили для української освіти та культури, зміцнення величі і сили Козацької держави. Ще й на початку XX століття тут діяла велика козацька громада, якою керував сільський козацький староста. Він 1913 року мав відповідну печатку, на якій було викарбувано “Вороньківський Козачій сєльський староста”.

Отже, Вороньківська козацька сотня в листопаді 1918 року створювалась не на порожньому ґрунті: тут ледь не в кожній хаті ще жила Україна, а велике бажання мати свою, незалежну від Росії, Українську державу, кликало до боротьби проти новітньої московсько-більшовицької навали.
Це був важкий і героїчний час. Перша окупація України Росією в 1917—1918 роках завершилась поразкою московсько-більшовицьких військ. Але вороньківські козаки, як і багато інших українців, не підтримали політику українського гетьмана Павла Скоропадського, що бачив Украї­ну як автономію в складі Росії.
Вороньківська козацька сотня мала єдине політичне гасло — пов­на незалежність України, без будь-якого підпорядкування Москві.
Актуальність і необхідність народження такого озброєного військового підрозділу диктувались ще й тим, що війська армії УНР на лівому березі України після виснажливих боїв із 30-тисячною армією більшовиків під проводом В. Антонова-Овсієнка були знекровлені.
Ініціатором та організатором Вороньківської козацької сотні, згідно з історичними документами, став полковник армії УНР, лікар за освітою, житель села Сеньківки Іван Єрофійович Міхно. Він прибув до Воронькова за дорученням Симона Петлюри на початку листопада 1918 року та відразу почав активно діяти. Разом з Вороньківськими козаками, що були віддані ідеї боротьби за повну незалежність України, вони створили повстанський комітет, який повинен був зіграти важливу роль у боротьбі проти більшовицької влади та повернення влади УНР. У Воронькові рясно замайоріли жовто-блакитні прапори. Найактивнішими членами повстанкому були Іван Черпак, Іван Орел, Яків Ручко, Михайло Кулик, Андрій Федько, Іван Берло, Іван Петренко та інші.
Для виконання свого головного завдання — звільнення України від московсько-більшовицької влади, повстанком оголосив у Воронькові та на Бориспільщині створення озброєного військового загону — Вороньківської козацької сотні. Лише в перший день оголошення мобілізації в селі Вороньків, за свідченням Якова Ручка, до неї записалось 250 козаків. Дуже швидко росла кількість тих, хто зі зброєю в руках готовий був боронити свій рідний край від більшовиків.
Весною 1919 року Вороньківська козацька сотня налічувала вже не менше 500 осіб і була досить добре озброєна: вони мали 18 станкових кулеметів, тисячі набоїв, гармати, гвинтівки, пістолети та іншу зброю, яку здебільшого здобували у відкритих боях з більшовиками.
У кінці листопада до Воронькова після чергової перемоги під Броварами було ввезено багато зброї та 80 підвод продуктів харчування. Суттєво підсилювали міць і силу Вороньківської козацької сотні тісні зв’язки із отаманом Зеленим, багатотисячна армія якого діяла на Правобережжі, а також із отаманом Ангелом Чернігівщини. Всі вони, не зважаючи на деякі політичні розбіжності, боролись за одне: вільну і незалежну від Москви Україну без більшовиків. 23 березня 1919 року після важких боїв Вороньківська козацька сотня спільно з отаманом Зеленим і Ангелом визволили Бориспіль від більшовиків.
У листопаді 1918 року до Воронькова приїжджали і представники червоноармійського Таращанського полку, які агітували селян вступити до їх більшовицького війська. Козаки швидко знешкодили тих, хто насмілився приїхати до Воронькова з такою місією.
Вороньківська козацька сот­ня, за свідченням вороньківця Михайла Кулика, діяла за наказами полковника Олександра Данченка, який, як вдалось встановити, спочатку був начальником організаційного відділу Украї­нського Генерального Штабу військ УНР, а потім очолив Запорізьку дивізію армії УНР.
Козацьке угруповання було побудоване за принципом козацького війська. Озброєні загони групувались в сотні на чолі з сотниками. Першими сот­никами стали Федько Андрій Дем’янович, Берло Іван Васильович, Набок Іван Федорович, Черпак Іван Іванович, Кулик Михайло Григорович.
Всі козаки мали коней, успішно діяв кінний загін розвідки. Для утримання такого великого війська Іван Міхно постійно шукав засоби — зброю і продукти, а також грошові кошти. Одним із джерел була контрибуція, яку Іван Міхно, наприклад, наклав на Бориспіль розміром у 50 000 крб після визволення від більшовиків 29 березня 1919 року.
Боєздатність Вороньківської козацької сотні на той час була досить міцною. Серед козаків панував високий український патріотизм і велике прагнення бачити Україну вільною і незалежною. Вони воювали і з більшовиками, і з білополяками та німецькими загонами, що виступали на боці Гетьмана Скоропадського. Вороньківська сотня восени 1918 року та грудні 1919 року здобула блискучі перемоги біля с. Іванкова, с. Гоголіва,
м. Броварів та сіл Бориспільщини.
Найбільшим і найтрагічнішим боєм для Вороньківської козацької сотні став бій із червоноармійцями на річці Трубіж під Баришівкою. До нього Іван Міхно готував сотню заздалегідь. Він отримав наказ від уряду Директорії зупинити більшовиків, які рухались на Київ. Це був початок другої окупації України Росією, це був 15-й день офіційного оголошеної Директорією війни Росії, війська якої перейшли демаркаційну лінію розмежування.
На світанку 30 січня 1919 року у призначеному місці козаки пошкодили кілька десятків метрів залізничної колії на мосту й на лівому березі річки Трубіж. Вони сподівались на те, що більшовицький поїзд, який вранці везтиме з Харкова до Києва маріонеткове “правітєльство”, з’їде з великою швидкістю з рейок і зазнає аварії.
На жаль, події розгорталися за іншим сценарієм. Хтось із більшовицьких агентів у Воронькові попередив ворога про наміри козаків. Як тільки розвиднілося, замість звичайного потяга до мосту почав повільно наближатися бронепоїзд. Він зупинився за декілька кроків від пошкодженої колії. З вагонів повискакували більшовики. Їх було багато, у кілька разів більше, ніж козаків. Так розпочався нерівний бій. Серед захисників України було багато учасників Першої світової війни, які добре розумілися на військовій справі, вони вміло організували оборону.
Але козаки добре розуміли, що довго тримати оборону проти чисельнішого і краще озброєного ворога не вдасться, проте вирішили битися до останнього. Вночі 3 лютого 1919 року знекровлена сотня змушена була відступити з поля бою. Поранених забрали із собою. Тіла більшості загиблих перенесли до верболозу і присипали снігом з надією, що потім вдасться їх забрати і поховати за християнським звичаєм.
Але вже наступного дня розлючені більшовики знайшли загиблих козаків і поскидали їх у води Трубежа. Захопивши Баришівку, вони увірвалися до шпиталю, де по-звірячому закатували всіх поранених.
Звитяжним подвигом на Трубежі українські патріоти зірвали плани загарбника раптово захопити столицю України і вбити керівників Директорії.
Їхні злочинні плани зірвали наші козаки ціною майже 150 молодих життів вбитих і тяжкопоранених, які на три доби зупинили наступ ворога на столицю. За цей час Українська влада встигла евакуювати державні установи з Києва до Житомира, далі до Вінниці, потім до Кам’янця.
Герої Трубежа здійснили великий історичний подвиг. За своїм політичним, ідеологічним і морально-психологічним значенням він стоїть на одному рівні з подвигом Героїв Крут. Вони — рівновеликі! В обох випадках на захист України від більш чисельного і добре озброєного московсько-більшовицького ворога виступили добровольці: під Крутами — переважно студенти і гімназисти, на Трубежі — селяни козацького роду з Бориспільщини, теж здебільшого молоді. І перші, і другі зробили це в дуже важливий і відповідальний для України момент! В 1918 році — щоб захистити від ворога Київ під час підписання Брестського мирного договору, в 1919 — щоб перешкодити загарбникам зненацька захопити Київ і знищити українську владу, яка в той момент не мала достатньо військ для утримання столиці. Бій під Крутами тривав декілька годин, а на Трубежі — майже три дні.
Після бою під Крутами більшість його учасників повернулися до Києва. Тому про подвиг патріотичної молоді дуже скоро дізналася вся Україна. Тіла розстріляних більшовиками студентів були перепоховані на Аскольдовій могилі. Про їхній героїчний подвиг складали вірші, писали спогади.
Після бою на Трубежі майже півроку Київ, Лівобережна і значна частина Правобережної України перебували під московсько-більшовицькою окупацією. Через те тодішні керівники нашої держави не мали достеменної інформації, хто і якою ціною на початку лютого затримав ворога на підступах до столиці. Тому ця героїчна битва з різних причин несправедливо була забута.
Полковник Іван Міхно вижив у цьому жорстокому бою і як справжній військовий зумів досить швидко поновити боєздатність Вороньківської козацької сотні. З особливою люттю в березні — травні 1919 року козаки завдавали непоправних втрат більшовицьким військам. Керівники Червоної Армії були цим дуже стурбовані і тому для знищення Вороньківської сотні 3 квітня 1919 року направили Золотоніський полк. Виснажливі бої з ним козаки періодично вели майже весь квітень 1919 року. Про втрати Вороньківської сотні у боях можна було б знайти відповідь у метричних книгах Вороньківських церков того періоду, адже всіх убитих у боях хоронили у селі, а священики ретельно записували, хто і з якої причини помер. Але в Державному Історичному архіві України збереглась лише одна метрична книга Вороньківської церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Метричну книгу іншої Вороньківської церкви, очевидно, навмисно знищила більшовицька влада, бо саме в ній записано більшість поховань у Воронькові в 1918—1920 роках. У вцілілій метричній книзі знаходимо записи Вороньковського священика Михайла Водиборця: “Убитый злодеями большевиками 22 июня 1918 года” або “Убитий у бою 19 квітня 1919 року”. Такі записи непоодинокі, часто в один день їх було декілька.
Хто ж вони, козаки Вороньківської сотні, Герої Української революції 1917—1921 років? Це не тільки вороньківці, а й мешканці Борисполя, Кийлова, Вишеньок, Рогозіва, Великої Стариці, Іванкова, Сеньківки, Любарець, Рудякова та інших сіл.
До недавнього часу було відоме лише одне з 500 прізвищ козаків Вороньківської сотні — сотника Черпака Івана Івановича. Це був хлопець із Воронькова, козацького роду, сміливий, відважний і не по літах розумний. Він очолив Вороньківську козацьку сотню в квітні 1919 року, прийнявши її від Івана Міхна, подальша доля якого, на жаль, невідома.
Довгих 100 років імена цих Героїв радянська влада засекречувала, безжально витравлювала із пам’яті українців, зокрема вороньківців. Десятиліттями більшовики таврували їх одним словом “бандити”. Його повторюють у Воронькові, на жаль, ще й досі ті, хто зневажає українських борців за волю України, а, можливо, є нащадками тих “сєкрєтних сотрудніков” КГБ, якими був переповнений Воронків у першій половині ХХ століття.
За матеріалами різних архівних справ мені вдалося встановити 112 імен козаків Вороньківскої сотні. Це поки що зовсім невелика частина. Але пошуки тривають! Хочеться, щоб вислів “Герої не вмирають” не був порожнім гаслом!
Слід зауважити, що у 1918—1919 роках у Воронькові активно боролись із більшовиками молодіжні загони “Червона калина” та “Темна ніч”. Їх активними учасниками були Бібік Андрій, Нестеренко Феодосій та Видиборець (ініціали невідомі, очевидно, син Вороньківського священика). Цих героїв арештували більшовики в 1928 році і вбили. Незважаючи на те, що Черпака Івана Івановича разом з його найближчими побратимами вороги України розстріляли 1921 року неподалік с. Глибоке, збройний опір московсько-більшовицьким загарбникам козаки Вороньківської сотні тривав ще майже 10 років. Ця боротьба набувала інших форм, здебільшого підпільних і партизанських.
Останній відкритий і потужний виступ проти більшовицької навали Вороньківська козацька сотня здійснила у квітні-червні 1920 року. Вони разом з Бориспільскою громадою відмовились підкорятися московсько-більшовицькій владі. Майже півтора місяця повстанці обороняли Бориспіль, майже півтора місяця тут гордо майоріли жовто-блакитні прапори. 12 червня 1920 року війська Червоної Армії вже взяли Київ, а Бориспіль майже до 16 червня продовжував боротись. Тоді червоноармійці підігнали на залізничну станцію бронепоїзд і спалили фугасними снарядами третину Борисполя, потопили в крові повстання і розстріляли близько п’ятисот повстанців. Серед вбитих були і козаки Вороньківської сотні.
16 червня 1920 року дружина Євгена Чикаленка Юлія писала чоловіку: “Бориспіль в останні дні після відходу з Києва більшовиків відбив самостійно сім більшовицьких атак”.
Після розгрому військ отамана Зеленого на правобережжі Дніпра частина вцілілих загонів перейшла на лівий берег. Тут 4 червня 1921 року вони об’єднались із повстанцями-козаками. Новостворене збройне угруповання назвали загоном імені отамана Зеленого. Освячення мечів відбувалось в
с. Рудяки, неподалік Воронькова на загальній козацькій раді. Очолив козаків Осип Думін, колишній січовий стрілець, близький побратим Євгена Коновальця. Але щодень більшовики зміцнювали свої позиції і оголосили “хрестовий” похід на непокірних козаків.
Повстанці не корились, не складали зброю і не припиняли боротьбу: вони знищували керівників, що стали служити московсько-більшовицькій владі, палили сільські ради і земельну документацію, робили постійні напади на радянських міліціонерів, псували телефонний зв’язок.
Ось один із історичних документів за 29 вересня 1922 року: “Рудяковский сельисполком и сельземкомитет доносят, что вся канцелярская работа всех институтов приостановилась и все служащие от работ устраняются. Причиной этому служит “бандитизм”, который преследует служащих днем и ночью с помощью своих местных банд и штатов. Из служащих побит до полусмерти член сельземкомитета А. Петренко”.
Навіть радянські міліціонери боялись ночувати вдома поодинці, сходились щоночі для ночівлі в одне приміщення в Борисполі. Про це писав у своїх спогадах перший голова Бориспільського райвиконкому Іван Козуб.
Більшовик Раковський у своїй таємній телеграмі “Про повстанський рух” у грудні 1921 року повідомляв: “За все три года периодических пребываний Советской власти на территории Украины район Борисполь, Триполье, Ржищев, Макаров были и в настоящее время продолжают оставаться бандитскими гнездами”.
17 травня 1922 року комісія Переяславського повіту, куди входило с. Вороньків, констатувала: “Были случаи убийства Комнезамов, в апреле месяце – 8 человек … Раньше ответственные работники соввласти в одиночку могли свободно разъезжать по всему уезду. В настоящий момент без отряда совершенно невозможно выехать за город. В данный момент численность и количество банд растет с каждым днем… Нужны срочные экстренные меры”.
В архіві СБУ зберігається “Политическая и экономическая характеристика Бориспольского р-на”, де записано: “До 1927 года существовали банды в селах Вороньков и Кийлов, бывшие участники банды Зеленого”
Більшовицька влада панічно боялась наших Героїв, боролась проти них по-різному, зокрема пропонувала їм добровільно скласти зброю по амністії. Вона вбивала борців за волю України без суду і слідства, знущалась із їхніх рідних, висліджувала повстанців через своїх “сексотів” (тобто “секретных сотрудников”). У Воронькові, за інформацією КГБ, їх також було безліч. Ось деякі прізвиська запроданців, які до цього часу не розсекречені: “Чернобурий”, “Квітка”, “Дуб”, “Лісовик”, “Лєший”, “Вишня”, “Вороньківець” та інші. Їхні донесення періодично лягали на стіл слідчих КГБ. В 1927 році була заведена по Воронькову навіть справа “оперативного учета “Повстанцы”.
Протягом 20 років московсько-більшовицька влада переслідувала, вишукувала та вбивала еліту української нації — славних вояків Вороньківської козацької сотні. Лише 11 квітня 1938 року в один день розстріляли 14 героїв-повстанців із Воронькова. Все XX століття планомірно і наполегливо стирали пам’ять про Героїв Української революції, великих патріотів України, вбивали в голови людей про них лише одне поняття – бандити.
Так було в радянські часи. Як же вшановують пам’ять справжніх українських Героїв у Воронькові та на Бориспільщині сьогодні? Що для цього зробила Українська влада в незалежній Україні?
Імена Героїв не вибиті на меморіальних плитах у Воронькові, у Вороньківській школі ще й досі немає музею чи бодай якогось невеличкого стенду про подвиги Героїв Вороньківської козацької сотні. Меморіальна табличка у Воронькові героям Вороньківської сотні та пам’ятна стела у Борисполі були споруджені на кошти бізнесмена із Борисполя Швагруна Віктора Петровича.
Невже Шевченкове “Славних прадідів великих правнуки погані” так влучно характеризує сьогодні нас?
Хочеться вірити, що все буде по-іншому, і пам’ять вдячних нащадків прокинеться і засяє на всю Україну. До цього зобов’язує не тільки наша совість, а й Указ Президента України від 28.02.2010 року № 75 “Про вшанування учасників боротьби за незалежність України в XX ст.”; Закон України від 09.04.2015 року “Про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність у XX столітті”; Указ Президента України від 22.01.2016 р. №17 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій “Української революції 1917—1921 років”; Постанова Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2006 року “Про затвердження плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917—1921 років та вшанувати пам’яті її учасників на період до 2021 року”
Що ще треба, щоб ми стали українським народом, знали і шанували свою історію і своїх героїв? Що ще треба, щоб узаконений сьогодні вислів “Героям слава!” став реальністю, а не порожнім звуком?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment