Порцелянове диво

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
Музей сучасного мистецтва України запрошує на виставку “Порцеляновий ренесанс України”, що представляє доробок митців, які своєю творчістю відкривають нові обрії української художньої порцеляни. Цей порцеляновий розпис демонструє поєднання традиції і авторського новаторства.

“Порцеляновий ренесанс України” — експозиція, яка є частиною авторського проекту відомого харківського колекціонера, голови громадської організації “Асоціація дослідників порцеляни й фаянсу” Валерія Завершинського. У назві виставки вже закладено певний код, який свідчить, що цей вид декоративно-прикладного мистецтва потребує уваги та підтримки, оскільки зараз перебуває на межі вимирання”, — зазначила мистецтвознавець Ірина Алексєєва.
В Україні виробництво пор­целяни розпочалося наприкінці ХVІІІ століття. Одну з перших мануфактур заснували в місті Корець, що на Рівненщині, поблизу якого в селі Домбрувка виявили родовище глини (каоліну). Основними видами продукції були різноманітні фігурки та столовий посуд. Через кілька років сталася пожежа і на відновлення мануфактури знадобилася третина століття — з 1800 до 1832 року. Основним видом продукції стало виготовлення плитки для облицювання фасадів. А з 1807 року запрацювала мануфактура в селі Городниця — територія сучасної Житомирської області. На цій мануфактурі було дві “фарфорові” і п’ять “фаянсових” печей. На річці Случ працював водяний млин, на якому готували суміші. Наприкінці 50-х років ХІХ століття освоєно виготовлення виробів амфороподібної форми. Але виробництво згоріло.
Майже водночас із Город­ницькою на Житомирщині запрацювала й мануфактура порцелянового виробництва у містечку Баранівка. Вироби Баранівського підприємства (столовий посуд, вази) відзначалися високою якістю, користувалися великим попитом і експонувалися на міжнародних виставках: у Венеції (1910), Римі (1911), Барселоні (1913) і Лондоні (1913—1914). Ще тридцять років тому вироби баранівських майстрів експортувалися в більш ніж півсотні країн світу.
Розвиток порцелянового виробництва на початку ХІХ ст. започатковано і поблизу Києва — Межигір’ї, неподалік якого було віднайдено родовище придатної глини.
У ХІХ столітті виробництво порцеляни поширилося і на східні регіони України. Перший пор­целяновий завод з’являється у сучасній Сумській області — селі Волокитиному, поблизу якого відкрили Полюшкинське родовище каоліну. Його заснував на території свого родового маєтку чернігівський поміщик Андрій Михайлович Міклашевський. Продукція заводу Міклашевського здобуває визнання професіоналів: удостоюється Великої срібної медалі на мануфактурній виставці “Мистецтво великих порцелянових речей”, а невдовзі — і Великої золотої медалі. Особливу славу завод і його власник здобули за іконостас, виготовлений для Волокитинської церкви св. Покрови. Цей витвір став один зі значних здобутків порцелянової справи на території України в середині ХІХ ст.
Наприкінці ХІХ ст. у Будах під Харковом починає працювати великий фаянсовий завод, який належав родині Кузнєцових. Тут налагодили випуск полумисків, кухлів, барилець, тарелей, прикрашених квітами і півниками.
Саме тут уперше налагодили художній друк для оформлення виробів.
Після Другої світової війни до порцелянового виробництва залучають народних майстрів з Петриківки (Дніпропетровська область). Ці художники переносять свої візерунки та малюнки на промислові вироби.
Сьогодні масове виробництво порцеляни переживає не кращі часи. Але сучасні майстри продовжують справу своїх попередників.
Відкривають виставку роботи знаної художниці Марфи Тимченко, яка відчувала святкову яскравість порцеляни, соковитий колорит, невичерпне багатство орнаментальних композицій. У квіткових і сюжетно-тематичних композиціях майстриня винахідливо й оригінально інтерпретувала елементи петриківського орнаменту. Понад 30 років пропрацювала на Київському фарфоровому заводі. Нині справу Марфи Тимченко продовжують її дочка та онука.
Олена Скицюк — викладач кафедри монументально-декоративного мистецтва Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, лауреат премій ім. Катерини Білокур і Сергія Коласа. Олена закінчила Львівський інститут прикладного мистецтва, а своїми першими вчителями вважає батьків — Марфу Тимченко та Івана Скицюка. Ось як згадує про них пані Олена: “Коли я була малою, не любила малювати, тільки любила дивитись, як це робить мама. Але якось батьки поїхали виконувати замовлення, а я залишилася вдома. Батько запропонував мені скопіювати мамину роботу. Я сіла, почала малювати, але відчула, що копіювати не можу. Тоді й вирішила спробувати щось своє. З того часу все й почалося.
Я народилася і жила у дворі Софійського собору — мама з татком після війни отримали там невелику кімнату, в якій ми прожили до 1960 року. Там було дуже цікаво: розміщувалася Академія архітектури, друкарня, керамічна майстерня. Тож я жила у світі мистецтва, і це вплинуло на мій життєвий вибір.
Моя донька також, продовжуючи сімейну традицію, закінчила Київську художню академію і працює у техніці петриківського розпису, але вже зі своїм баченням. Ми хочемо відродити київський фарфор і працюємо в цьому напрямі”.
Дотримуючись традицій Петриківської школи декоративного розпису, Олена Скицюк напрацювала власний мистецький почерк. Її творам притаманні піднесена емоційність і водночас гармонійна лагідність барв загального колориту кожної картини.
Дочка Олени Скицюк — Олена Кулик — закінчила Київський художньо-промисловий технікум (відділення монументально-декоративного розпису) і Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури України за спеціалізацією “графіка”. Тяжіє до мініатюри. Витончена техніка розпису в неї доведена до філігранності. Олена намагається поєднати петриківський розпис з комп’ютерною графікою, створює глибоко емоційні композиції.
За плечами Євгена Овчарика великий мистецький шлях. У 1973—77 роках навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша. 1982 року з відзнакою закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працював у Тернопільському художньо-виробничому комбінаті. Кераміст органічно поєднує пластику і колір, експериментує з формою. Окремою сторінкою творчості митця є порцелянові ікони. Художника хвилюють одвічні теми людського призначення, буття, він намагається зазирнути в людську душу.
Олена Жернова народилася в Одесі, навчалася в Одеському художньому інституті в Ольги Нирковської, Людмили Фудригайло і Ніни Федорової. Працювала дизайнером на Одеській шпалерній фабриці, закінчила Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, викладала на графічному відділенні ОХУ ім. М. Б. Грекова. Співпрацювала з фарфоровими підприємствами Полонного і Довбиша. Нині творить у власній майстерні.
Олександр Опарій народився в селі Перехрестівка Роменського району на Сумщині. Мистецтво розпису опанував самостійно. 1994 року в Музеї побуту і архітектури в Києві побачив, як працюють петриківчани М. Яненко, сестри Скляр, В. Карпець. Працював на фарфоровому заводі в селищі Городниця на Житомирщині. 2002 року вступив до Львівської національної академії мистецтв на кафедру художнього текстилю. Нині навчається в аспірантурі цього вишу і викладає на кафедрі текстилю.
Георгій Антоненко закінчив трирічні курси декоративного розпису “Петриківський розпис”, де його викладачем була корінна петрівчанка Поліна Глущенко. На київський експериментальний художній завод прийшов після школи. 1977 року був зарахований учнем живописного цеху. Отримав ІІІ розряд майстра-копіїста і перевівся до художньої лабораторії, де працював до 2000 року. З 1979-го — учасник республіканських художніх виставок. Останнім часом створює декоративно-абстрактні композиції з включенням до них квіткових елементів.
Сергій Воронов започаткував створення сучасної арт-мініатюри за зразками фарфорової пластики заводу А. Міклашевського. Близько десяти років колекціонує українські порцелянові наперстки.
Одне з центральних місць на виставці посідають порцелянові ікони Євгена Овчарика “Іллінська Богородиця”, “Зарваницька Богородиця”, “Почаївська Богородиця”, “Богородиця з немовлям”. Під впливом петриківського розпису створені роботи Олени Скицюк (“Взаєморозуміння”, “Замріяні квіти”, “Каченята”, “Момент спокою”, “Святкова паморозь”) та Олени Кулик (“Барвиста”, “Вранішня пісня”, “Весняні етюди”, “Літній вечір”, “Сяяння вічності”). Народно-поетичні мотиви відчутні у виробах Марфи Тимченко “Бабусині-бабусині казки”, “Там дівчина воду брала”. Милують око тарелі Олександра Опарія “Маковій”, “Квіти зеленої діброви”, “Ранок”, “Радість”, “Казка”. Подорож у казку дарують вироби Олени Жернової “Морозні візерунки”, “Український санта”, “Барвінок”, “Не забувай”. Також привертають увагу серія Гео­ргія Антоненка “Бутлі” та його абстрактна декоративна графіка.
На відкритті виставки були мистецтвознавці, художники, науковці, музейники, галеристи. Цікаві зустрічі, пізнавальні розповіді та чудова музика, яка звучала у виконанні лауреатів міжнародних конкурсів під керівництвом Павла Колтакова, творили неповторну ауру “Порцелянового ренесансу”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment