Склянка зельтерської води з вишневим сиропом

Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький

1.
Один мій знайомий якось згадував свою першу поїздку до Одеси. Було це давно, щойно закінчилася Друга світова війна, мій приятель пішов у перший клас сільської школи, яку й закінчив згодом із золотою медаллю. Коли настала пора обирати якийсь ВНЗ для вступу, надумав собі підкорювати Одеський університет. І почав його “підкорювати” одразу, зійшовши з поїзда, — від привокзальної площі.
Старий єврей куняв за своїм скляним агрегатом, наповненим пахучими сиропами, їх запах принаджував цілу хмарину бджіл та ос.
Наш медаліст підступив до продавця зельтерської води й чемно привітавшись, попросив склянку води без сиропу.
— Без сиропу, говориш? — озвався старий. — А без каково? Без яблочного? Ілі без вишньового?
Як оповідав приятель, оті слова стали немов епіграфом до всього його міського життя. Він тоді збагнув, що в Одесі без гумору не проживеш.
І замовив собі ще одну склянку. Цього разу з сиропом.

2.
Я, автор цих рядків, і собі пригадав давній випадок, теж пов’язаний зі школою. Початковою. Містилася вона в сільській хаті. Отак: заходиш у крихітні сіни, по праву руку — двері в кімнату, де вчилися першокласники, і тут же — учні четвертого класу. Це — до обіду. А після обіду в тій же кімнаті вже хазяйнували другокласники і школярі третього класу. І все це в одній кімнаті, без жодної перегородки чи бодай ширми. Досі не збагну, як вдавалося директрисі проводити уроки. Звали її Марія Степанівна, мешкала вона в тій же хаті, по ліву руку від класних дверей. О, забув сказати. В нашому класі було всього чотири чи п’ять парт. Зате яких! Довгі, кожна на п’ятеро малюків.
Мені випало сидіти разом з Гильком Козаком і ще кількома хуліганами, які вже залюбки курили самосад. На великій перерві. В нужнику й поза нужником. Щодо мене, то я почав курити значно пізніше. Десь з шостого класу (і так — аж до сімдесяти років).
Гилько був збитошний хлопчина. Крім того що натхненно смалив міцнющий самосад, вдавався і до інших витівок. Приміром, вчителька давала завдання з арифметики: скільки буде 18 додати 8. Здавалося б, простішого не буває. Пиши цифру 26, та й годі. І я був упевнений, що Гилько достеменно знав цю простеньку відповідь. Але після знаку “=” писав якусь нісенітницю: 97. Або 75. При цьому надимав щоки, пирскав, захлинався од сміху. Коли ж учителька писала крейдою на дошці кілька прикладів і веліла малюкам дати відповідь у зошиті, Гилько розтриножував свою фантазію до решти: після знаку “=” у Гильковому зошиті з’являлася ціла купа видуманої школярем цифірі, від двозначної до тризначної, чотиризначної, хоч учителька намагалася, аби очікувана нею відповідь не сягала сотні.
Пригадую і таке. Якось Гилько приволік у своїй полотняній торбині книжку з кольоровими малюнками: герб СССР, портрет Сталіна, ще там щось. Школяр зараз же розшифрував прізвище вождя і абревіатуру під гербом так: умоченим у чорнильницю-нерозливайку пером-рондом малий грамотій начертав гігантськими літерами: “Сталін срав сорок раз”. (Нехай не крутять соромливим носиком гіпотетичні дами-читачки, автор описує все, як діялося в житті насправді, без будь-яких евфемізмів).
Це щодо звичних тверджень деяких підстаркуватих читачів (ніби я, мовляв, ні сном ні духом не відав свого часу, що вождь народів був не батьком, а справжнім катом для мільйонів людей).

3.
Чомусь пригадався мені поет Віталій Коротич. Не молодий, спортивної статури красень, випускник медичного інституту, чудовий український поет, редактор журналів “Ранок”, “Всесвіт”, а пригадався Коротич сьогоднішній, брезклий, зі старечими капшуками під очима. Кажу — пригадався, хоч насправді він постав переді мною з екрана телевізора. Він, давно вже не громадянин України, москвич, літератор, який забув українську мову, бо, перебуваючи на відповідальній посаді головного редактора знаменитого журналу “Огонек”, перетворився на російськомовного публіциста… І раптом згадав, що є в нього мала батьківщина, є Київ, є Україна. І став частенько навідуватися — не просто на землю своїх предків, а на гостину до самого президента. Тоді саме правив нашою державою незабутній наш проффесор, і, користуючись наявністю свого московського душпастиря, в довжелезних своїх монологах Янукович оповідав, яку тяжку ношу йому доводиться нести на своїх плечах, як він любить свою роботу, як любить своїх співгромадян тощо. А душпастир мовчки кивав лисуватою головою і думав, мабуть, своє: і кому ти все оце розповідаєш, бегемоте? Мені, недавньому редакторові найбагатшого, найстарішого друкованого органу Радянського Союзу! Мені, журналістові, який брав інтерв’ю у найвпливовіших політичних діячів світу! Але ж мусиш слухати оте неоковирне базікання, і мільйони телеглядачів мусять слухати, бо по всіх каналах — одне й те саме: Янукович і Коротич.
Чого саме відставний поет навідувався до президента? Невже тільки для того, аби вислухати безграмотні монологи? Або помилуватися пеньками, по яких Янукович знічев’я пурхає, ніби метелик?
Про це ми вже ніколи не дізнаємося.
І слава Богові.
4.
Десь після четвертого чи п’ятого класу надумали ми з рідним братом перейти в райцентр, щоб дещо купити перед новим навчальним роком — зошити, косинці, олівці, ще там щось. Мама дала нам кілька рублів, і ми вирушили в дорогу. Від Сергіївки до Чорного Острова кілометрів дванадцять. І належало нам здолати ці кілометри пішачка. Спершу лісом, потім сошою, поминувши Крачки, Захарівці, Ляпинці… І ось уже той Чорнострів, уперше побачений нами — базар, хрести на банях церкви, на шпилі костелу, гримотіння підвод на каменях соші, ятки зі смаженими пиріжками по чотири копійки штука і… лавки з потрібним нам шкільним крамом, з усім тим, чого в Сергіївці і вдень зі свічкою не знайти (а тепер скажіть мені, читачу, чи відпустили б ви нині самих дітей чи онуків у ніколи ними не бачене містечко за десяток верстов од рідного дому? А тоді, по війні, то було цілком звичне явище — відпускати без особливої застороги, відпускати пішачка, бо про який транспорт можна було говорити о тій лихолітній порі!).
Отож купили ми все, за чим прийшли в той Чорнострів (саме так, одним словом, йменували ми райцентр), а на ті копійки, що залишилися, купили ще два пиріжки з лівером і десь з півкіла іржавої тюльки-хамси з дерев’яної діжечки. На газовану воду не вистачило копійок, але це не дуже нас засмутило. Пити ще не хотілося, тож ми вирушили додому, жуючи іржаву хамсу. Отак: відкусив голову й виплюнув, а решту тюльки зжував і проковтнув. Зжував і проковтнув. Зжував і проковтнув.
І тут почалося. Спрага була нестерпна. Солона хамса ніби мстилася нам за те, що так немилосердно ми її нищили. Принаймні нищили на самім початку нашого бенкету, згодом гірко шкодуючи, що там, у Чорному Острові, не напилися зельтерської води. З сиропом. І без сиропу. Не напилися. А викинули останні копійки на ту кляту іржаву хамсу.
Коли ми допленталися до лісу, коли вляглися на траві біля лісового джерела, коли досхочу напилися студеної водички, то відчули таке блаженство, яке можливе тільки в дитинстві.

Реставрація вчорашнього дня
Живу лише спогадами.
А чим ще, скажіть мені, здатен жити мало не вісімдесятилітній суб’єкт, у якому, здається, пригасли усі бажання: і плотські, і духовні.
Ті давні спогади (точніш буде сказати, спогади про давнє) чомусь нагадують мені снаряди Другої світової війни, випадково добуті лемешем плуга чи ковшем екскаватора і складені в рядочок, вкриті корозією, з кавалками засохлого чорнозему на поверхні металу.
Ось такі й ті спогади: іржаві, із засохлими слідами часу, потривожені й перекинуті борознами пам’яті. І ти наказуєш самому собі: проганяй ті борозни, негайно проганяй, бо як наберуть критичної маси, то як здетонують, як шарахнуть…
Тож — обережніше зі споминами.
Бо такий вже у тебе вік. Що, незалежно від якоїсь врочистої події, котра стосується тебе особисто (скажімо, день народження, день авіації, служба у війську, якій ти віддав не один рік, Різдво або Великдень), коли сам Бог велів, кажуть люди, перекинути чарку-другу, одначе — ніззя. Не тільки чарці зась, а й сигареті, шоколадці…
А чи не ліпше було б, задля “втихомирення” власної душі, пригадати долю душі іншої, незмірно складнішої, важчої, ніж твої, сказати б, вікові амбіції. Мова про Івана Карповича Мельничука (село Юхимівці Волочиського району).

Безрукий Карпович
То був напрочуд життєрадісний чолов’яга, хоч і прийшов з фронту інвалідом.
Дві кукси замість рук. Автор цих рядків тоді, по війні, був занадто молодий. Не розпитав, де, за яких обставин зазнав чоловік такого лиха. А їхати в село нині, дізнаватися в сусідів чи у родичів Мельничукових мені вже не випадає, третій рік поспіль не покидаю оселі. Болячки не пускають. Оце сиджу за комп’ютером, тупо вдивляюся в екран і думаю чомусь, що втратити руки, мабуть, страшніше, ніж, скажімо, ноги.
Ет, знову ти… Ліпше вже зателефонуй комусь із юхимівчан. Скажімо, Толі Трачуку, колись головному телевізійнику області. Зателефонуй, щоби почути у слухавці знайомий голос:
— Що ти, Броніславе, як це я міг не знати Карповича, нашого сільського бібліотекаря! Ми з ним не раз, бувало, чарку пили… Що, не пам’ятаєш, як він ту чарку пив?
І я, звісно ж, пригадав, бо і мені також доводилося з Карповичем… Отак: він виставить назовні куксу, ти ставиш на ту куксу склянку чи келішок з горілкою, а далі вже — справа техніки для досвідченого, завжди веселого дядька: підніс передпліччя до губ — і склянка порожня. Ти одразу ж наколюєш на виделку квашеного огірка чи помідора… А Карпович, мов якесь слухняне дитя, бере той огірок в зуби, жує і, дожувавши, каже, що йому ще подати із закуски.
Коли я нагадав Толі Трачуку цю давню трапезу, він засміявся і промовив:
— Я колись не вилазив з тої бібліотеки. Коли не прийду, бачу: наш Карпович сидить біля вікна, читає. Він, пригадую, воєнні мемуари любив. Ну там Жукова, чи Тимошенка, чи якогось зарубіжного воєначальника. Про що не спитай з історії воєн, у нього на все є відповідь. Ти мав би не менше знати, ніж я. Все-таки, що не кажи, ви ж, певною мірою, родичі…
Я народився в Сергіївці, Карпович у Юхимівцях. Отож я брав книжки в бібліотеці сергіївській, з рук Івана Богуцького, завідувача місцевого клубу і книгозбірні. А ще Богуцький чудово малював, у мене в квартирі висять його картини, написані олійними фарбами. Колись мені доводилося виступати в газеті з розповідями про Богуцького (Івана Матроса — так його переважно називали в селі, коли він повернувся зі служби на Тихоокеанському флоті). Але зараз мова про юхимовецького Карповича, також Івана. Щодо наших родинних зв’язків, то Трачук мав на увазі те, що дружиною його була якась далека наша родичка — Ганя Ціхоцька, вчителька молодших класів, колись я згадував і цю тихеньку тендітну жіночку в одній зі своїх книжок.

Коли “дах поїде”
Вона й справді примхлива, пам’ять. Іноді викидає такий фортель, учасником якого ти й не був.Не міг бути. Читачі здогадуються: мова, либонь, піде про якусь книжну подію. Так, так. Але “книжна” — не означає вигадана. Подія цілком реальна. Про одного збанкрутілого комерсанта. У нього внаслідок власного фінансового краху, як ото мовиться у народі, поїхав дах. Досі був цілком нормальний чоловік, а то раптом проголосив себе… імператором Сполучених Штатів!
“За вимогою більшості громадян Сполучених Штатів я, Джошуа Нортон, проголошую себе імператором Сполучених Штатів”. Таку заяву написав новоспечений володар Америки 17 вересня 1859 року, зійшовши на монарший престол. Інавгурація минула непомітно — без торжеств, без військового параду, — просто заяву було розіслано в газети, які навіть не збиралися друкувати цей доленосний документ Його Величності. Адже верховною владою Нортон володів лише у власній уяві, а замість штату придворних мав лише двох собак. І все ж протягом свого 20-річного “губернаторства” він став популярною особою у Сан-Франциско.
Усе, об чім пишу, діялося в позаминулому столітті. Саме про цей сумнозвісно-веселий період оповідається в одній цікавій книжці, авторам якої не можна не довіряти.
Отже, Джошуа Нортон з’являється в Америці вже після перебування в Південній Африці, де йому вдалося заробити трохи грошей (40 тисяч доларів не так уже й мало на той час). І він надумав перебратися в Сан-Франциско. Спершу торгував нерухомістю, успішно накопичував доларовий капітал, одружився. Дружина народила йому трійко дітей, а ще він завів собі двох собак — Лазаруса та Брумера, ті собаки супроводжували господаря в його походах своєю “імперією”. Він перевіряв стан тротуарів і суспільних установ, уважно вислуховував скарги та претензії підданих, виголошував філософські промови. Іноді купував якісь дрібнички або обідав у гарному ресторані, хоч його фінансове становище було на той час катастрофічне, і він ніколи вже не міг оплачувати своїх боргів доларами. Однак його охоче обслуговували. Багато лавок і ресторанів приймали його самодіяльну валюту й виставляли її у власних вітринах на щитах з написами “На службі Його Імператорської Величності імператора США Нортона Першого”. Видно, подібна реклама суттєво збільшувала прибутки установи. Недаремно ж при офіційному переписі населення Джошуа Нортон у графі “Професія” писав: “Імператор”.

Про укази та розпорядження Його Величності можна писати й писати. Про те, приміром, як він втрапив у в’язницю, що викликало справжнє обурення місцевої громадськості, як невдовзі після цього прикрого випадку у тюрму до Нортона прийшли місцевий суддя і начальник поліції, вибачилися й визволили несправедливо засудженого. Відтоді всі поліцейські вітали Нортона відповідно до титулу, ставши по команді “струнко”.
Це щодо надуманого російськими борзописцями наклепу, що, мовляв, американці тупі й не розуміють гумору. Розуміють, та ще й як! І бувають сентиментальні. Бо у день, коли Нортон помер, газета “Сан-Франциско Кроникл” надрукувала на першій шпальті повідомлення про цю печальну подію, глибоке співчуття родині покійного та усім, хто знав імператора. А Його Величність залишив після себе 10 доларів, акції збанкрутілої золотої копальні, колекцію прогулянкових тростин і лист королеві Вікторії з пропозицією руки і серця (!). У день похорону (знайшлися у місті заможні громадяни, які фінансували покійному достойне поховання) понад десять тисяч людей супроводжували покійного на цвинтар. Наступного дня газети написали, що світ став би набагато кращий, якби всі правителі були такими чесними й гуманними, як Джошуа Нортон.

Яким, живий семафор
Давно вже здавалося мені, що усі ті, в кого з тої чи тої причини “поїхав дах”, мають щось спільне у своїй поведінці, незалежно від місцезнаходження отого схибленого. Чи це Україна, чи Америка, чи Австралія — є щось однакове для цієї категорії громадян.
Хочу тут розповісти про одного дядька з Дунаєвецького району (де Дунаївці, а де американське Сан-Франциско, але ті мої персоналії немов рідні брати, незважаючи на різні епохи та різні континенти, в яких вони жили!). Отой дунаєвецький дядько вже давно помер, років тому двадцять чи тридцять. Я ще встиг написати про нього розділ для повісті “Кинд­жал милосердя”. Село, де той персонаж народився, є насправді, проте прізвище його вигадане, читачі зрозуміють чому саме. Мій рідний брат одружився на дівчині з того села, і тепер, коли брат, на превеликий мій жаль, кілька місяців тому помер, нема до кого звернутися, щоби розпитати про долю дітей та онуків мого героя. Отже, з етичних міркувань автор вирішив наректи дядька Якимом. Та ще придумати йому кличку — Чубатий Цезар. Хоч нічого патриціанського, нічого величавого, виняткового чи державного якогось розуму, бо… Звідки б мало узятися все те у звичайнісінького дядька, пастуха сільського!
Пам’ятаю, як колись ми сиділи з ним на лавчині під хатою, і Яким оповідав мені про своє життя. Говорив, налягаючи на звук “р”, від чого у нього звучало зовсім інше: замість “р” неодмінно виходило “г”. Друга, вже суто зовнішня ознака, що вирізняла дядька Якима із середовища, в якому жив, — одяг. У свята чи вихідні він ніколи не ходив у цивільному. Він просто-таки обожнював військову одіж. Чи вигадану ним уніформу: взимку носив довгополу шинель, обперезану портупеєю, або офіцерський бушлат, військову сукняну шапку з вицвілим цигейковим хутром, захисного кольору галіфе і навіть чорні лискучі краги, що щільно облягали його криві, достоту кавалерійські ноги (хоч ні в кавалерії, ні взагалі у війську Цезар ніколи не служив) й тому виглядав особливо кумедно й недоладно. Влітку ж одягав гімнастерку, “стоячого” кашкета з кокардою та пластмасовим козирком, сині бриджі та, хоч би яка спека була, — ті ж таки краги й ретельно наваксовані черевики… Де і яким чином добувалося все те спорядження, ніхто не цікавився, усі звикли до сільського дивака, на чиїх грудях виблискували сузір’я найрізноманітніших значків, назви котрих засвідчували, що дядько водночас і відмінник військово-повітряних сил, і парашутист, і випускник університету, й спортсмен-розрядник, і навіть донор. Мабуть, увесь цей обладунок додавав дядькові впевненості й незалежності в однобарвних його буднях, у способі життя звичайнісінького пастуха, якому, одначе, вельми подобалося розпоряджатися, повелівати, радити — чи то на сільській толоці, коли, приміром крокви на стіни висаджують, чи на розвантаженні вагона в пристанційному тупику, чи коли монтери дроти натягують між телефонними стовпами. На весіллі без будь-якої на те потреби він диригував духовим оркестром, механізаторам у полі вказував, на яку глибину орати, жінкам на фермі — коли краще доїти й годувати корів. Одне слово, використовував щонайменшу можливість, аби продемонструвати свою обізнаність у всьому та неабиякі організаторські здібності. Й зовсім не бентежила дядька та обставина, що всі, ким він буцімто керував, спокійнісінько робили свою справу, ніяк не реагуючи на його метушню та невичерпний адміністраторський ентузіазм — у кращому випадку для годиться (щоб не ображався чоловік!) кивали мовчки: гаразд, мовляв, зробимо все, як велиш.
— Нема вже нашого Жука, — прогугнявив по довгій мовчанці Цезар. — Здох. Я чегеду пас у Чогтовій долині тогішної осені. Зганку туман, памогозь , як ото восени. Дивлюся, темніє щось біля кгинички. Підступаю ближче… “Ти чого тута вилежуєшся?” А він і вухом не веде, тільки хгипить. І така вже печаль в тих очах собачих. Я присів навпочіпки, погладити його намігився, а пес кливаки жовті вискалив, загагчав: не гуш!.. Дивні вони, пси. Вдома не вмигають. Воліють без свідків, хтозна-де в нетгях, у полях. Так і тут було. Поховав я його. В богозні гіллею засипав…
— Щось ви, дядьку, все про собак та про собак, — дорікнув я. — Розказали б ліпше, де ви амуніцію добуваєте. От хоч би неповторні оці халяви.
— Халяви? — вражено стрепенувся дядько, випроставши перед собою ноги й оглядаючи їх то з одного, то з другого боку. — Це, по-твоєму, халяви? — Він подивився на мене з неприхованим сумом і навіть співчуттям.
— А по-вашому — підошви? — наївно спитав я, тамуючи сміх.
— Не халяви і не підошви, — терпляче пояснив Цезар. — Кгаги! Їм уже далеко за півсотні літ, а які, скажи-но мені, халяви так ото довго носилися б — хгомові?.. юхтові?.. чи, може, кигзові? Отож-бо. Вічна геміняка. Австгійська. Чегевики зносив, а кгаги цілісінькі. Дгугу, тгетю, десяту пару стоптав — кгагам хоч би що… А як вони мені дісталися? О, бодай не згадувати.
Я, звичайно, знав, що у лиху воєнну пору, коли Якимові було лише тринадцять, його забрали на роботу в Німеччину, якийсь там бауер узяв малого до себе “на латифундію”. Ото і все, що досі мені було відомо. І ось дядько почав оповідати, як йому там, у чужій стороні, жилося. Не з медом, ясна річ. Трудився від зорі до зорі — у полі, корівнику, свинарнику. А ще величезного дога мусив прогулювати щоранку, у двоповерховому особняку підлогу щосуботи мив (“як небо та підлога, голубим фагбована”), з грубки попіл вигортав — кінця-краю не було тій роботі. А тільки-но присів спочити — хазяїн тут як тут. Мітла в руках, граб­лі чи вуздечка — так і норовить огріти по плечах чи по голові.
— Лихий був хазяїн, ой же ж лихий. Несу якось в цебегці свиням. Спіткнувся, впав, їдло те на стежку, жужелицею всипану, полилося. Вхопив він ту цебегку та й по голові мене, пгоклятий. Водою по тому відливав. І за що було памогоки дитині відбивати? За якісь там помиї з лушпайками! Ото відтоді я й став якийсь не такий. А був же відмінником до п’ятого класу. Та коли б не Гегманія, хіба б я нині коло чегеди ходив? Я б, може, дівізією командував. Чи на капельмейстега вивчився. А так… Тілько й того, що кгаги додому пгивіз. Коло станції наші склад розбомбили, то я їх там і підібгав. Слава Богу, що живий лишився.
— А бауер той — живий?
— Не знаю. Втік я від него, наші ж підходили. В якійсь кочегагці ховався дві сутки. В підвалі, звідки вагонетками золу вивозять.
— О, я б не подарував хазяїну тої цеберки — до лоба його мідного потрощив би!
— Так-так… Стілько літ минуло, а досі голова болить. Щоночі, від одинадцятої до третьої. По-німецькому, тютілька в тютільку.
Темна вода во облацех — здається, так мовили в старовину. А тепер кажуть: у чужій душі — мов серед ночі.
Ні сіло ні впало згадав я в цю мить пригоду, що сталася кілька років тому з Якимом у райцентрі, за десять кілометрів од села. Розповідав про цю пригоду дід Гордій, земляк Ніни, дружини брата мого.
Чого туди дядька понесло — темна вода… Хоч би там як, але при повнім параді — в шинелі з портупеєю, кашкеті з кокардою і, звичайно ж, у крагах — прибув Яким у містечко. А на роздоріжжі райцентрівському затор, у який бік не глянь — машини, машини. Непорядок, одне слово. А неладу дядько не терпів. Тож роззирнувся, миттю оцінив ситуацію і зараз же за діло взявся.
Найперше скомандував тракторця і підводу до узбіччя скерувати. Потім став на перехресті, виструнчився й нумо рух регулювати. Наче усеньке життя тільки тим і займався, що на роздоріжжях напрям транспорту вказував. То вліво руку викине (туди їдь!), то вправо (туди!), то чітко й браво повернеться у протилежний бік — вперед, вперед не дрімай! Може, тому водієві не вперед, а ліворуч або праворуч треба — дядькові байдуже, та й шофери не сміють перечити, бо хто ж його зна, що то за чин посеред шляху з’явився. Їдь, куди велено. Й потім, либонь, гаку давши околичними шляхами, знову ж таки на трасу вирулюють або вертаються до того ж таки роздоріжжя, щоб у потрібному напрямку поїхати. А Яким тим часом командує, то опускає руку, то підносить хвацько перед собою, мов семафор — крило сигнальне. Уже і тромб той автомобільний розсмоктався, уже й дід Гордій, з ним Яким приїхав приїхав автобусом, нетерпляче гукає дядька — де там, Яким саме в раж увіходить!.. Тут якийсь “Москвич” на шаленій швидкості промчався, ледь з ніг не збив дядька. Він йому показує — туди, прямо їдь! А “Москвич” розвертається круто, аж гальма вищать, і — праворуч, із асфальту на сошу, тільки димок за ним закурився…
“За якусь хвилину, — розказував по тій пригоді балакучий дід Гордій, — машина міліцейська на всіх парах шурує, звідти ж, звідки “Москвич” їхав. Зойкає безупинно, лампочкою синьою бликає. Здогнала, видно, міліція того лихача. Але ж Яким об тім не знає — викинув руку вперед: туди давай, прямо! Вони помчали… Тут би горе-регулювальнику саме й дати тягу, так ні ж, стовбичить, очмана, й далі на перехресті. Ну, вертається та машина міліцейська, виходить капітан. Козирнув. “То куди, — питає дядька, — “Москвич” зелений перед нами поїхав?” — “Туди, — показує Яким. — Я командую — пгямо шугуй, а він??. Капітан пильно оглядає дядька — спершу від кокарди до краг, потім од краг до кокарди, делікатно бере під лікоть. “Ходімо, — каже, — в машину, там розкажете. А той відчайдух далеко не втече, ми номер записали і по рації передали”. Я спробував було вступитися за попутника свого, та де там, і бровою не веде капітан. Та і Яким, бачу, анітрохи не впирається… Словом, забрали його. А що далі було, то вже самого Якима питайте”.

Хлопчик і корова край дороги
Цей спогад не дуже давній. З того часу, коли я ще мав щасливу здатність мандрувати у просторі, під сонцем чи дощем. Коли досхочу наблукавшись сергіївсько-наркевицькими полями діставався автобусної зупинки, присідав на лавочку під дашком.
Була саме та пора, яку я чи не найбільше любив. Коли пихкає парою цукровий завод, коли над прижовклими деревами над шиферними дахами витає дух патоки, а шлях під машинними протекторами аж синіє від жомових крапель. Споглядаю осінню мряку над горобинами, яблунями, вишнями та придорожними тополями. Леле, думаю собі, та я ж садив оті тополі, були вони тоді мені по шию, а вже верхівки — ген під хмарами, і стовбури — не обхопити руками. Що ж воно діється на білім світі? Не може цього бути, я ж іще ніби не дуже старий! І коли прихурчить напівпорожній автобус, примощуся біля вікна й, зітхнувши, скажу подумки: “Зоставайся здорова, Сергіївко, до побачення, Наркевичі, вкраїнські та космополітичні!” Бо ж Наркевичі на зорі свого існування й справді були інтернаціоналом, вавилонським осереддям діалектів і мов, соціальним “тиглем”, у якому виплавлявся свій характетр, свій людський тип… А коли вже парубки зачинали чубитися на вечірніх танцульках, то зовсім не того, що хтось, бачте, білорус, а тому лише, що дівка була гарна, тяжко гарна… Ну така вже гарна, що…
А Сергіївка? Також космополітична?
І пригадаються мені дядько Роман і дядько Филимон. Такі вже хитромудрі дотепники, хоч нові “Вечори на хуторі” з них пиши. Ось приміром, третій дядько, Ядамко, надумав пасічництвом зайнятися, як ото гоголівський Рудий Панько. Та щось не щастило йому в цій делікатній справі. То вимруть бджоли в одному вулику, то вивтікають із другого й третього, то ще якась біда. А дядьки, Роман та Филимон, усі ці невдачі на вус мотають, у чоловічім гурті блискуче добріхують кожен Ядамків промах. Цілий тобі епос бджолиний. А одного разу взяли дядько Роман та дядько Филимон лопати на плечі, йдуть поволеньки селом. Біля клубу — ціла юрба: старі й молоді, бо ж кіно привезли. “Куди це у неділеньку святу з городниками?” Дядьки й відказують: “Як то куди? На цвинтар… Ви хіба не чули? Уже й по духову музику послали, попа з Бубнівки привезли…” “Що таке? — не збагне ніяк сільський народ. — Хто ж це упокоївся?” І дядьки зажурено відказують: “Про це вже й у Проскурові знають, а ви… Та ж матка в Ядамковім вулику вмерла! От і йдемо на цвинтар яму копати…” Та ще й розкажуть дядьки, яка то гриза з тими пчолами Ядамковими, всі коноплі, всю чумизу в колгоспі столочили, витовкли, тепер ось після похорону судитимуть бідного Ядамка…
Чим тобі не класика, подумалося мені. Ніякий тобі Остап Вишня такого не сочинив би.
А невтомний автобус тим часом хурчить, оддаляється від сергіївсько-наркевицьких володінь, розстеляє на віконному екрані все нові й нові панорами.
Ожеред жовтіє на пагорбі. Лознячок зеленіє упереміш із лепехою та осокою. Гайвороння на ріллі.
А онде, попереду, хлопчик пасе корову край дороги. Гм… Тримає в одній руці заслизьканий вологий мотузок, а другою…. а другою махає нам, пасажирам.
І щось у цю мить здригається мені у грудях, прокочується пекучою хвилею по заколисаному їздою тілу: мені раптом здається, що то я, дванадцятилітній хлопчина, стою оце у зеленій батьковій куфайчині на мокрій придорожній траві. Хлопчик махає вслід автобусу рукою, мовби зичить доброї дороги всім, хто дивиться на нього, а мені здається, що помахи хлоп’ячої руки — лише для мене одного. Адже хлопчик — це я вчорашній, такий, як на повоєнній фотографії. І я, теперішній сивий суб’єкт, стираю сиву ж хмаринку на задиханій шибі, щоби продовжити побачення з самим собою — мимовільна й печальна спроба реставрації вчорашнього дня.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment