Усвідомлене покликання просвітянина

Остап СВІТЛИК,
заслужений діяч мистецтв
Нотатки на берегах щойно виданої книги культуролога-музикознавця Володимира Грабовського “Сумління інтелігента”

Як зрозуміти, яким чином уживаються в цьому світі мистец­тво, зокрема музичне, й тоталітаризм, як особистість може вдосконалювати своє покликання напругою й енергією творення? Таке непросте завдання поставив перед собою наш земляк, унікальний дослідник естетики світової культури, усвідомлюючи, що й Природа не була б собою, якби не мала в собі іскри духа…
Отож голова Дрогобицької організації Національної спілки композиторів України, Конгресу української інтелігенції Дрогобиччини, постійний член ради Всеукраїнського “Бойківського етнологічного товариства”, Дрогобицької міжрайонної організації “Просвіта” та інших не менш відомих громадських об’єднань, музикознавець, культуролог Володимир Грабовський доста пильним оком оглянув характерні здобутки і втрати суспільно-мистецької панорами не тільки нашої країни. Ґрунтовні нариси, статті та есеї дослідника, що склали ошатно видану книжку “Сумління інтелігента”, яка тріумфально вийшла у видавництві “Посвіт”, неабиякою мірою з’ясовують усі згадані питання. Хоча й вельми віртуальна ця музика!
Чому кажемо про “тріумфальність”? Бо видати сьогодні в Україні бодай кілька сотень примірників хрестоматії музико­знавства, в якій есейно-нарисово досліджено тривалий розвиток світового музичного мистецтва в його бурхливому часоплині, а також особливості взаємодії творчої особистості й суспільства зі слушним наголосом на суттєвій ролі митця в утвердженні національної ідентичності — уже сам по собі громадський акт подвижництва. До речі, не тільки зважаючи на всім нам відомий матеріальний фактор…
Тому аж ніяк не дарма у блискучій передмові до актуальної книги доктор філософії, провідний науковий співробітник Інституту МФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ Валентина Кузик наголошує: “Радію, що мій колега, “сумлінний інтелігент” Володимир Грабовський зібрав та оправив дещицю своїх трудів і представив широкому загалу українців, небайдужих до наших духовних цінностей”.
У чому ж конкретно вбачаємо феноменальне значення цього видання? Та хоч би в тому, що у своїх нарисах, есеях і статтях відомий далеко за межами України дрогобицький музикознавець виявив не лишень гострі проблеми, знані музикознавцю-історику, культурологові й соціологу, а й світоглядні обшири, доступні хіба що достеменному філософу, котрий над усе прагне збагнути суть вельми складних явищ духовного і творчого начал у кожному з об’єктів саме наукового, фахового зацікавлення.
Досить окинути внутрішнім зором отой суто мистецький огром, який звучить явними музичними шедеврами всесвітньо відомих М. Лисенка, С. Людкевича, В. Барвінського та знакових композиторів зарубіжжя — Д. Кейджа, А. Нікодемовича, Б. Шеффера, К. Пендерецького, щоб уявити інтелектуальні – титанічні! — зусилля автора осягнути й перелити в доступну вдумливому читачеві форму неймовірної космічної сили світоглядно-симфонічні світи. Але ж добродієві Грабовському щастить осягнути й донести їх неофітам!
Ясна річ, від неперебутнього творчого спадку італійського любомудра Умберто Еко до трагічного набутку Бруно Шульца та інших дрогобицьких мистців, яких автор особисто знає, — роки напруженої, сумлінної праці. Адже не заради простої цікавості йдеться мистецтвознавцеві про творчий подвиг Василя Барвінського чи музичну етнопедагогіку Богуслава Шеффера?! Щось значно незглибиміше змушує автора осягати і тлумачити шляхи світочів, які поклали своє життя на вівтар високого музичного мистецтва…
Разом із тим аж надто прикметні його цілком новаторські дослідницькі есеї “Війна і музика”, “Композитор і суспільство”, “Тоталітаризм і національні проб­леми музичної культури”, або ж — “Філософські засади музикознавства та української музики першої третини ХХ сторіччя” тощо, в яких автор висловлює також і слушні спостереження стосовно так званої “масової культури”. Адже цей сегмент суспільствознавства невиправдано малодосліджений!
Зокрема Володимир Грабовський досить таки аргументовано висновує: “Спільною рисою мистецтва в усіх тоталітарних державах були вимоги дотримувати доступності, простоти й дохідливості (для широких народних мас). У музиці — дотримання тональних устоїв, а також відсутність складнощів (дисонанси тощо), в образотворчому мистецтві — “реалістична фігуративність”, помпезність та в усьому – заборона новаторства й модерну”.
Як запевняє нас фахівець-музикознавець, “…переваги надавалися масовим жанрам, у першу чергу — пісням. І в Німеччині часів Гітлера, і в СССР прийнято було хизуватися саме масовим розповсюдженням подібних жанрів, що мало свідчити про “розквіт культури”…
Безперечно, не все відбувалося так просто! “Композитори… чинили певний опір мистецькими засобами, — стверджує автор. — У Д. Шостаковича це були іронія та гротеск… (як і в С. Прокоф’єва). Але широка публіка, звісно, не могла зрозуміти цих “реальностей” у музиці, тому… й піддавалася масовим формам тотальної ідеології”. Саме таким чином отой “соціалістичний реалізм” і перемагав у музичній культурі: слово ставало важливішим од музики, а зміст наочно переростав належну музичну форму.
Прикриваючись личиною псевдокультури, диктатори все ж “дозволяли собі” розводитися і про культуру! Отже, розуміли, що без належних моральних та естетичних засад суспільство зможе відповідати своєму призначенню так само, як галантерейний манекен — людині. Але якщо завдяки релігії, зосібна її музичній культурі, європейські народи мали змогу певною мірою протистояти інфекційній недузі волюнтаризму, як і хворобам авторитаризму, то в явно колоніальній Україні обставини складалися, на жаль, зовсім не адекватно кількості народжених у ній геніїв та неабияких музичних талантів…
Автор вельми уважно й плідно досліджує внесок у світову музичну культуру композиторів, пов’язаних із Україною. Тим паче, що такі з них,
як А. Нікодемович, К. Пендерецький, Б. Шеффер — усесвітньо відомі. Тож і вагомий внесок їхній у скарбницю музкультури сучасної цивілізації В. Грабовський слушно розглядає в органічному зв’язку з історією рідного краю.
Щиросердо зреагувала на цю особливість нашого дослідника доктор філософії Валентина Кузик: “…Я одразу побачила, що автор звідкись дізнався про сокровенну таємницю щодо 10 Заповідей. Насправді їх було 11. І остання, 11-та: “НЕ БІЙСЯ!” Дерзай і шукай істину!”
Що ж, музикознавець-патріот Володимир Грабовський аж ніяк не з “полохливого десятка”. Він і за часів тоталітаризму мав мужність досліджувати істинну суть мистецтва музики, як і української “національної ідеї”, немовби справжній золотошукач — наполегливо й сумлінно.
Це оригінальне видання — вагомий успіх не лише знаного у світі музики автора, ба й досить яскраве видавниче досягнення! Тож нехай і надалі щастить мудрим нашим галичанам кооперувати достеменно мистецькі, надзвичайно приємні та гідні національної ідеї просвітницькі зусилля.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment