Микола ЦИМБАЛЮК
Аскольдова могила… Це місце священне, омите кров’ю першого з відомих наших князів. Воно оповите стародавніми і нинішніми легендами. Сьогодні тут, у каплиці при Святомиколаївській церкві УГКЦ, вони повертаються до нас, сучасників, у впізнаваних образах. З першого погляду вражають своєю силою і незнищенністю національного духу. Того духу свободи і гідності, що ширяв у руських дружинах Святослава Хороброго і козацьких загонах Богдана Хмельницького, вирував у студентському курені героїв Крут, кипів у повстанчих загонах отаманів 1920-х і УПА 1940-х, клекотів під час Революції Гідності, а нині нуртує в серцях наших захисників, які боронять нашу незалежність від давнього московського ворога.
Всю цю потужну енергію національного духу змогла передати у своїй широкоформатній монументальній роботі заслужений діяч мистецтв України Марина Соченко. Над нею вона працювала понад півроку — від численних картонів (ескізів) до завершеного розпису.
— Це закінчена композиція, — розповідає Марина. — Додавати сюди вже нічого не можна. Хоча мені радили ще і ще домальовувати. Тут уже є п’ятдесят п’ять портретів у чотири ряди. Ліва сторона — узагальнені, символічні образи героїв, що символізують той чи той період нашої історії. І конкретні: легендарні командири військових формувань УНР, отамани повстанських загонів, наші сучасники. Права — герої Небесної сотні, загиблі на східному фронті. Тобто всі ті, хто воював і віддав своє життя за свободу і незалежність нашої землі.
У лівій частині композиції, починаючи з першого і до четвертого ряду, художниця зобразила, зокрема, отаманів Петра Дяченка, командира полку Чорних Запорожців Армії УНР, Василя Чучупаку — Холодноярської республіки, Данила Терпила (отаман Зелений), Олександра Лісовського, сотника 3-го гайдамацького полку, полковників Євгена Коновальця, Петра Болбочана, Василя Тютюнника, Олексія Алмазова, генерал-хорунжого Армії УНР, командувача Запорізького кінно-гарматного дивізіону Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради. Є там двоє Героїв Крут: Володимир Шульгин і наймолодший з невмирущої когорти — Микола Ганкевич.
У частині лівої і повністю правої можна впізнати Маркіяна Паславського, позивний “Франко”, громадянина США, який загинув в Іловайську і похований тут же, на Аскольдовій могилі; Героїв України Андрія Кизило, випускника Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, майора ЗСУ, генерал-майора Сергія Кульчицького, Василя Сліпака, позивний “Міф”, оперного співака… Є тут і п’ять зі ста загиблих “кіборгів”, захисників Донецького аеропорту: хмельничанин Іван Зубков, киянин Ігор Броневицький(“Він так прошив мою душу, у нього такі очі!” — каже Марина), львів’янин Андрій Грицан, наймолодший, 18-річний сумчанин Андрій Табала і херсонець Олексій Болдирєв. Це той Болдирєв, етнічний росіянин і один із найпатріотичніших українців, який за дев’ять днів до своєї загибелі у вересні 2015 року на своїй сторінці у мережі Фейсбук виставив пост:
“Так часто стала звучати фраза “люди втомилися від війни”… Дорогі люди, відпочиньте. Для вас війни нема, але ви все одно втомилися від неї… Не переживайте! Тут, де війни нема, ми, ідіоти, котрі могли відкупитися або звалити в іншу країну, захистимо ваш відпочинок. Ми не вміємо втомлюватися. І не треба паритися про пацанів, які тут! Ви ж не просили Вас захищати. Ви взагалі не розумієте, за кого ми тут воюємо. Але це не важливо. Ви ж утомилися. Відпочивайте…”
— Воно мені болить… — ділиться зі мною Марина. — Коли писала їхні портрети, я стільки виплакала… Ось ці, — показує на праву сторону композиції, — наші майданівці. Багатьох я знала. Коли ховали Андрія Іванова, була на його похоронах. Він мій друг. Помер улітку, хоча ми його виходжували. Після Майдану Андрій з першою хвилею добровольців подався на фронт. Під Дебальцевим був тяжко поранений, повернувся без руки. Уявляєш, у ніч смерті мені прийшла есемеска від нього: “Мариночко, я вже тут!”. І тієї ночі він помер…
Багатьох майданівців Соченко малювала з фотокарток, які приносили їй волонтери, матері. Одні самі приходили до неї, інші виходили на неї через Інтернет. Для неї праця над портретом — не звичайне змальовування обличчя. Щоб показати людину так, як це робить Марина, крім майстерності живописця треба бути тонким і глибоким психологом, увійти в душу героя. Тому вона знайомиться з їхніми друзями, рідними, матерями. Спілкування з ними допомагає побачити живу душу зображуваного, а не застиглий перед фотооб’єктивом обрис.
Продовжуючи свою розповідь, Марина почергово, переходячи від одного героя Небесної сотні до другого, називає імена: Ілля Ідель, це айдарівець… Женя Марчук (“загинув героїчно під Іловайськом”)… Денис Денисюк, майданівець, журналіст з телеканалу СТБ, загинув під Широкиним (до речі, ніхто з їхньої фірми так і не прийшов на відкриття розпису)… Кульчицький, тут їх два, один із них — Володимир, майданівець…Олександр Клітинський (“згорів у Будинку профспілок, тут, на горі при церкві, він похований поруч із Паславським”)… Далі — Віктор Швець, Ольга Бура, Олександр Плеханов, Андрій Мовчан, Нігоян, Жизневський, Мельничук, Полянський…
— Те місце, на верхньому майданчику над Майданом, — пригадує художниця, — де загинув Леонід Полянський, зображено у мене на картині, яку я там з натури малювала. Там досі немає таблички… Часто зустрічаюся і спілкуюся з його мамою: це просто суцільна жива рана. Хоча вони всі такі. А мама Броневицького (він у неї єдиний син) ходить із портретиком на всі заходи, що їх проводять кіборги, на всі зустрічі матерів…Вона виходить на сцену з його портретом і каже: “Я прийшла, і це єдине, що у мене є”.
Портрет Веремія, журналіста з газети “Вєсті”, якого забили за професійну діяльність бітами тітушки, просив намалювати священик, настоятель цієї церкви. “А на тому місці, — журиться Марина, — ця мерзота (натякаючи на власників газети) навіть меморіальну табличку не поставила”.
Отже, левова частка роботи — розпис каплиці церкви св. Миколая Чудотворця завершено. Але ще не менше роботи залишається над правим і лівим приділом. За проектом буде розписано і дві арки. В картушах, де зазвичай пишуть ікони, буде виписано портрети гетьманів, провідників національно-визвольної боротьби початку ХХ століття. Тобто закінчення цього монументально-сакрального розпису каплиці ми побачимо ще не скоро.
— Коли до мене звернулися парафіяни Святомиколаївської церкви, щоб увіковічити пам’ять загиблих героїв за Україну, написати їхні портрети, — каже Марина Соченко, — я, чесно кажучи, не уявляла весь огром роботи і відповідальності. Хтозна, якби знала, може б, і не починала. До того ж, спочатку, згідно з проектом, о. Ігор хотів, щоб ми намалювали всю київську Небесну сотню. Але в процесі роботи зрозуміли, що це нереально з багатьох причин.
Звичайно, церковний живопис має свої канони, тому портрети не можна було просто так малювати. Марина Соченко запропонувала в композиції образ Покрови Пресвятої Богородиці, а під її покровом — наших національних героїв. Поєднання в сучасному живописі різних стилів, еклектика не є чимось новим. Але подібного в монументальному живописі, здається, ще ніхто не робив. Пошуки нових форм ідейного вираження мовою мистецтва нерідко ведуть до вражаючих результатів. Сам факт, що художниці, попри проблеми, вдалося створити високого громадського звучання і талановито написаний монументальний твір, ще потребуватиме глибшого аналізу і осмислення і церковними діячами, і мистецтвознавцями. Незаперечно одне: на Аскольдовій могилі, в каплиці при церкві св. Миколая Чудотворця забило потужне джерело незнищенної енергії національного духу.
