Тетяна КУШТЕВСЬКА,
письменниця (Ессен, Німеччина)
Цей напис на мечі гетьмана Мазепи став символом для людей, які приходять сьогодні з війни на Донбасі. Про одного, бійця-ветерана — Олеся Носогрійку, котрий опиняється в рідному Каневі після поранення, йдеться у повісті “Повернення” (видавництво “Ярославів Вал” і Етнічні козаки Подніпров’я, 2018). Автори Леся Гончар і Руслан Найда описують долю хлопця, знаючи, як воно насправді. Ну добре, козак повернувся, а що далі? Яким чином — ось головне питання — він стане людиною нового типу? Бо ж війна для одних — занепад і розтління, для інших — шлях гартування духу. Та без кисню ж вогонь не горить… А герой повісті, загнаний долею у страшну безвихідь Донбасу, раптом розуміє: Батьківщину захищати — то святе, але як жити далі, коли повітря не вистачає? “Повернення” — спроба осмислення того, що відбувається з ним. Автори вклали в голову й мову свого героя безліч глибоких і особистих думок.
Для авторів їхня літературна творчість — це місія і духовна, й суспільна. Я давно знаю їх особисто. Вони самі такі — люди нового типу. Приглянемося до різноманіття їхніх проектів: тут і “Пам’ятниці Предків” Лесі Гончар (на мою думку, нічого глибшого, добрішого й печальнішого за ці саги й давні українські легенди ніхто ще не написав), проза на теми сучасні, а ще й кулінарні романи, один із них “Козацька Кухня”, до слова, перекладений німецькою, у Німеччині вже став бестселером. За кожним героєм творчого подружжя стоїть те, що можна назвати “кодексом честі”. А надію їхню я б сформулювала так: неординарні люди одвічно в опозиції до влади, а люди бездарні — завжди радісно до влади пнуться. Чому так? Та тому, що влада потребує консервації дійсності, а люди талановиті — потребують прогресу. Чи зацікавлена Україна сьогодні в талантах? Таких, як боєць-козак Олесь із “Повернення”? Він — центр тяжіння усього світлого, гідного й життєствердного, навколо нього гуртується його козацьке братство — хлопці абсолютно пронизливої щирості й простоти. Розумні, мислячі про долі України й Росії. Людина повинна думати, дивитися правді в очі. Росія сьогодні — це епоха повного гниття і тотальної маніпуляції, ідеологічного терору і всюдисущої брехні. Агресія Росії — причина страждань і бід України, яка п’ять років тому вибрала європейський шлях.
“Повернення” — неймовірно актуальний сьогодні текст, прагнення роздивитись час у відтінках і суцвіттях. Сюжет — каркас, з якого виростають тіло й душа повісті. Автори щільністю свого письма, кількістю підтекстів, фантастичних діалогів (чого вартий лише один “простий говорящий кінь”, який отримує листи з фронту!) — перетворили книгу на неймовірно живий діалог з читачем.
А справжнє єство і талант Олеся — це козацькі залоги, де головне — братство, економічна незалежність, “…воля, своя земля, молода дружина і товариство. Я вірив, що от такі залоги розквітнуть скоро-скоро, як тільки та клята війна скінчиться — по всій козацькій Україні!” — так пишуть автори.
Жити серед своїх, тих, хто мислить, як ти, поділяє ідеали пасіонарності, здорової люті (мій старий мудрий батько казав — “зроби або здохни!”), сили наміру, повернення до кращих традицій козацької України, до того самого девізу життя, який був на мечі Мазепи: “Надія в Бозі, а сила в руці!”
Автори ніби вкололи нам свої 136 уколів-сторінок звитяжності й оптимізму. Повість має яскравий фінал — хитросплетений і несподіваний, ніби вибухає наша свідомість: все вдасться Олесеві Носогрійці! І в нас усе вийде!
У “Поверненні” є персонаж Віринея — дівчина могутня, яка вміє приймати точні й ризикові рішення: під обстрілами з воєнної зони Донбасу рятується сама і рятує свого коня. Розшифровка образу сильної жінки, справжньої української козачки, — це важлива риса сучасної української літератури. Це саме той образ, за яким вічно тужить переважно чоловіча українська література.
У світ давно проривається епос про життя в сьогоднішній Україні, про війну на Донбасі, про трагедію Криму — матеріалу є на десяток Шекспірів. І образ українки сьогоднішньої неймовірно значущий. Усвідомлюю, як важко його спресувати в роман, повість, оповідання чи п’єсу. Але треба хоча б намагатися осмислити цю дійсність.
…Я ніколи не забуду цей сутінковий вечір листопада 2018-го. За вікном потяга “Костянтинівка-Київ” — ніч і степ. Нас у купе три жінки… Перша — літня, всю дорогу мовчить або раптово ковтає сльози, відвертаючись до вагонного вікна. Ми з молодою супутницею говоримо про життя. Женя — так звуть її, була медсестрою в українському госпіталі на Донбасі. Вона розповідає, що в госпіталі у них лежав молодий боєць з перебитим хребтом. Йому, самому на світі, нікуди й ні до кого було повернутися після госпіталю. Женя, за вдачею романтик і, за її словами, “людина з прагненням подвигу”, — зважилась на цей подвиг, забрала бійця до себе. Але нічого не склалося. Склалась — нелюбов. До повного відторгнення і ненависті одне до одного… Так буває у страшному світі, де нікого й ніколи не можна силою врятувати. “Але ж світлі моменти у вас були?” — питаю. “Найсвітліші для нього миті були, коли його провідували сусідські хлопці-близнюки і він ліпив їм з пластиліну веселих звіряток…” — сказала Женя і заплакала. І тут терпець увірвався у літньої жінки. Виявилось — вона з-під Саратова. Везе додому урну з останками сина-контрактника. Поїхав він на Донбас на війну заробляти гроші. “Але більше я вам, дівчата, нічого не скажу. Не можна. Про те — де і як загинув син — я не можу говорити. Бо не оплатять похорон і не дадуть гроші… А мені треба старшому синові-інваліду квартиру купити на ті гроші…” І заплакала. Слідом заридала вже я. Так ми і їхали — дві українки, одна з-під Кременчука, інша — з Донеччини, а третя — росіянка з-під Саратова. І плакали… От про це б написати і написати з такою ведмежою люттю, як у найкращих українських класиків.
Текстів, які з роками знаходитимуть нові смисли й нове звучання, я бажаю авторам “Повернення”. А цю їхню книжку з автографом я бережу й берегтиму, як дорогу реліквію.
Січень 2019
