Невигадані історії університетських затінків

Роман Офіцинський. Червона лінія. Університетські бувальщини. — Ужгород: TIMPANI, 2018. — 120 с.

Олексій ВЕРТІЙ,
доктор філологічних наук, м. Суми
На зміну комуністичній диктатурі у нас прийшла анархія з усіма її видимими і невидимими наслідками. Вона вивела на поверхню те, що за панування совєтської системи зародилося і пройшло довгий, понад 70-річний, шлях становлення і розвитку, а саме – паразитизм існування комуністичних верховодів, їхню та їхніх прислужників невситиму жадобу до влади задля грабунку держави та своїх співвітчизників, підкуп, протекціонізм, винародовлення найширших верств і прошарків суспільства тощо. Чому так сталося? А тому, що за обставин здобутої незалежности при владі залишились ті самі комуністичні верховоди та їхні посіпаки. Відтак у права не вступили принципи здорової моралі, етики та справжнього народовладдя, сформованих нашим народом упродовж тисячоліть, знехтувано нашими найкращими освітніми звичаями, якими ми колись дивували Європу і світ. Від одного ми відійшли, до іншого не прийшли, відкривши якнайширший простір пануванню хамства, безкультур’я, усьому тому, що підриває основи нашої державности, знищує її. Дослідженню глибинної природи цих явищ і присвячено книгу короткої прози Р. Офіцинського.

Автор виводить на світ Божий цілу галерею сплоджених цими системами моральних, духовних і всіляких інших покручів. Це — ректори, проректори, декани, професори, доценти, лаборантки, співробітники спецслужб, їхні чада. Розповіді про них визначають отой тіньовий зміст поняття “сучасний університет”. “Будь-який навчальний заклад у світі — це не будівлі та стіни, а люди, — читаємо у вступному слові “Відбитки на стінах”. — Посттоталітарний університет особливий. Щось на кшталт казарми з норовливими фельдфебелями і камердинерами… Часто-густо нарочито задекларовані академічні права і свободи в інтелектуальних середовищах є фікціями, існують для годиться, для казань на врочистих і хвалебних зібраннях. Роздвоєність і двоєдушність — досі не вилікувані хвороби пост­радянського простору в освітянських та наукових установах згори донизу. Що вже мовити про решту суспільства” (с. 3).
Далі у розповідях з університетського життя ці думки і висновки уточнюються, конкретизуються, доповнюються.
Ось бувальщина “Автівка”. Її головний герой — Лупина, відомий лише тим, що “його всі знають” (с. 7). Які ж його заслуги, що “його всі знають”? Здобувся на славу й загальне визнання серед таких, як він сам: від сімнадцяти літ і до старечого маразму протирав штани у вищій школі, під опікою надмірно чутливих до сина батьків закінчив школу, університет, аспірантуру, “коли підросло женило — оженили, першому на факультеті купили машину й трикімнатну кооперативну квартиру”
(с. 5). “Жигулі” дуже добре прислужилися йому для “копійки”, адже здійснював “турне” по селах, навідуючись “на гостини” до батьків “студентів, яких потайки брав на кураторство від вступу до вручення диплома” (с. 5), поповнюючи таким чином сімейні продовольчі запаси. Зрозуміло, що такі та подібні клопоти не давали Лупині можливости займатися наукою, поглиблювати свої знання, удосконалювати лекторську майстерність. Тому лекції зі свого предмета читав за принципом “біг пес через овес”. На іспитах був чванливий і “вимогливий”, одного разу навіть домігся відрахування третини курсу. Не раз прославлявся за кордоном, страшенно не любив непитущих, не міг терпіти і позбувався їх на кафедрі, чим підтримував у колег свою репутацію, а відтак “ніхто не наважувався посунути його з п’єдесталу” (с. 7).
Гідно доповнюють галерею цих типів з університетських затінків підстаркуватий професор з “Голуб’ятні”, який змушував студентів розраховуватися за складений іспит натурою в університетському відхідникові, “постраждалі” від совєтського режиму за націоналістичні відхилення та збочення ветерани, які щедро оплачувались комуністами і стовпами тоталітарної влади, “безкоштовно отримали просторі квартири і нарізи дачних ділянок, решту благ”, а “як офіцери запасу, стояли на обліку в КДБ і жили, приспівуючи” (“Дід і онук”), наскрізь корумповані ректор та члени ученої ради (“Учена рада”), пройдошна і всюдисуща кар’єристка факультетського рівня (“Чорна Вдова”), “сивий у літах декан на прізвисько Фарбований Лис” (“Швагрове”), гуртожитківські небожителі — директори студмістечок, коменданти, каштеляни на чолі з проректором і ректором (“Ціна табуретки”) та інші. Скажімо, Чорна Вдова “ніколи не вирізнялася ні інтелектом, ні високою мораллю, вміла приліпитися, примазатися до когось, випити, гульнути на дурняк, видурити гроші в студентів за курсові та дипломні роботи, їхнє рецензування, а також іспити, заліки” й “торгувала, чим могла”, хизуючись купленою за один іспит “дубльонкою” чи то за дві курсові — кофтою (с. 103). Фарбований Лис, підчепивши молодицю, котра секретарювала поверхом нижче, задля плотських утіх часто забував про факультетські справи, “прокладаючи нерідним нащадкам стежку до диплома про вищу освіту” та “постійно омолоджувався, фарбуючи посивіле волосся” (с.106). Гуртожитківські небожителі після відповідних операцій “роками налагодженого бізнесу” (с.102) тоді, коли нібито бракувало 450 місць, одразу не лише поселяють усіх охочих, а й знаходять 150 зайвих. Коли ж батьки студентів дізнаються про ці афери і скаржаться проректорові, той запрошує до себе в кабінет на делікатну розмову наполоханого директора студмістечка, після якої “останній покірно наступного дня приніс заяву на звільнення, розбірливо написану на білому аркуші власноруч підприємливим комендантом” (с.102).
Воно було б ще півбіди, коли б ці типи були поодинокими, коли б вони були “на прицілі” відповідних спецслужб. На жаль, за ними — ціла галерея інших, таких самих чи й ще гірших. То ж у чому виявляється злободенність “Червоної лінії” Р. Офіцинського? Щоб відповісти, спробуємо зрозуміти її зміст у контексті сучасних освітянських проблем.
Насамперед зауважимо на якість педагогічних кадрів у вищій та середній школі. Справді-бо, як і пише Р. Офіцинський, на посадах викладачів та керівників дуже часто маємо “вчорашніх”, тобто ставлеників комуно-кагебістської системи, критерієм відбору яких був принцип “хоч сопливенькие, да свои”, які перед своїми зверхниками та покровителями завжди і у всьому брали “під козирок”. Ось ці дуже гнучкі, спритні і податливі й творять в університетських затінках несусвітні дива, адже їм все дозволено: успішно “захищали” і “захищають” дисертації, у проблематиці та змісті яких, знову ж таки досить часто, орієнтуються дуже слабо чи то й зовсім не орієнтуються, адже “захищають” їх зовсім не для того, щоб плідно працювати в науці та рухати науково-технічний поступ, оновлювати і зміцнювати економіку країни, формувати світогляд і духовний світ нашого сучасника. Основна мета таких “захистів” — щораз вищі посади, хабарі, коханки, прислужництво тим, хто благословляв їх на захисти, хто підсаджував їх по службовій драбині, прикривав і виправдовував хабарництво і протекціонізм на цьому ґрунті. А ще коли додати “хатинки” для себе, своїх дітей, пиятику та амурні справи, якими вони хизуються безсоромно й відкрито як найвищим визнан­ням їх велемудрости та досягненням у житті, то вже не до науки, навчального процесу, науково-дослідних лабораторій, архівів, бібліотек тощо, тим паче, що “свої” все виправдають і прикриють. Але ці духовно, морально та інтелектуально зубожілі людці визначають долі, як це ми бачимо у бувальщинах “Червоної лінії”, не лише окремих людей, а й нищать таланти, усю систему освіти, економіку країни загалом. Про те, що такі типи та наслідки їхньої роботи в жодному разі не вигадані автором, свідчать факти, які знайдете в кожній сьогоднішній установі.
По приклади далеко ходити не потрібно. Візьмемо Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка. Від студентських кінця 60-х—початку 70-х років минулого століття до сьогодні не пам’ятаю жодного ректора (а їх за цей час, не рахуючи т.в.о., змінилося аж шість), хто щиро дбав би про ріст наукових кадрів, сам добре і глибоко студіював педагогічну спадщину А. Макаренка, В. Сухомлинського (про якогось там А. Дістерверга чи то Я-А. Коменського немає й мови), мав за правило бодай раз на 5—10 років відвідувати багатий картинами видатних художників місцевий художній музей, слухав твори Д. Бортнянського, Л. ван Бетховена, захоплювався поезією Т. Шевченка, Олександра Олеся, В. Стуса, В. Голобородька та ін.
Щоправда, одні у служінні системі, розуміючи її суть, були стриманішими, лояльнішими у ставленні до “неправильних”, але всі докладали неймовірних зусиль, щоб не відстати від інших у зведенні на загадкові кошти “хатинок”, щоб ніхто з підлеглих, не дай Боже, піднявся вище них, здобувши вищі наукові ступені та звання. Коли ж такі й траплялися, то одразу потрапляли в немилість університетських вождів чи слухняно “лягали під них”, щоб бути подалі від лиха. Зрозуміло, ким і якими оточували себе, призначаючи на ті чи ті посади. А щоб це було не так очевидно, охоче запрошували до себе професорів, глибоких пенсіонерів, які вже не становили їм ніякої загрози.
Так в університеті набралося чимало докторів наук, професорів, відкрито три спецради із захисту кандидатських дисертацій, розрісся Інститут фізичної культури. Але спеціальності “фізика”, “математика”, “хімія” сьогодні на межі закриття: торік на спеціальність “хімія” не вступив жоден абітурієнт, на спеціальності “фізика” — 1, “математика” — 4. Тенденція посилюється і на інших спеціальностях. Проте це геть не турбує ректора Юрія Лянного, як і очолюваний ним ректорат загалом. А в школах Сум та області катастрофічно не вистачає кваліфікованих учителів з цих спеціальностей, у сільських школах ці предмети викладають учителі, які не мають відповідної вищої освіти, а в окремих школах кадрові проблеми сяк-так залагоджують за рахунок учителів-пенсіонерів. Чи варто говорити, що чекає нашу хімічну, машинобудівну промисловість, сільське господарство, охорону здоров’я тощо за такого становища у системі середньої та вищої освіти?
На жаль, як це видно з книги Р. Офіцинського і з наведених вище фактів, оту червону лінію уже давно перейдено. А в Ужгородському університеті, де автор працював завідувачем кафедри історії України, замість того, щоб вичищати авгієві стайні та вирішувати наболіле, його звільняють з роботи, а саму кафедру реорганізовують, розділяють на три частини і перемішують із двома іншими… Чому, за що? За літературний твір. Така начальницька позиція закономірна, зрозуміла, цілком передбачувана. А що скаже на це науково-педагогічна громадськість і студенти решти українських університетів?! Адже не в кожному закладі вищої освіти стан справ ідеальний. Тож чим раніше вдаримо на сполох, панове, тим раніше порятуємо себе, вітчизняну освіту, Україну загалом. До цього й закликає нас автор літературно-художнього видання — збірки університетських бувальщин “Червона лінія” Р. Офіцинський.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment