Анатолій КОВАЛЬЧУК
Торік у грудні в Овідіополі — райцентрі Одеської області, відбувся святковий захід “Дві зірки”. Організував його відділ культури місцевої райдержадміністрації. Ведучою свята і головою журі, яке визначало переможців пісенного конкурсу, була керівник відділу культури РДА Олена Горячих. Виступ перед учасниками заходу, численні коментарі і репліки вона робила російською мовою. Всі оголошення, вітальні написи з нагоди дня Св. Миколая і Нового року, виставлені в місцевому будинку культури, також були виконані неукраїнською. І це відбувалося в районі, де українці становлять 80 % населення. Для більшості мешканців українська мова — рідна, і всі нею без проблем володіють.
Яким може бути пояснення цього аномального випадку, що суперечить не тільки здоровому глузду, а й українському законодавству? З таким запитанням у коректній формі звернулися до п. Горячих активні учасники свята подружжя Микола Цюпа і Валентина Петренко, донедавна солісти-вокалісти Одеського оперного театру. До речі, вони переможці не одного пісенного конкурсу. Як виявилося, Горячих уродженка Овідіопольщини. Вона доброю українською відповіла, що звикла проводити всі заходи “рідною російською”. Ніхто ніколи (ні керівники району, ні його мешканці) не робив їй зауважень з приводу ігнорування нею як посадовою особою під час виконання службових обов’язків державної української мови.
Але така відповідь не влаштувала патріотичне подружжя, і вже наступного дня вони звернулися до заступника голови Овідіопольської РДА Олександра Ворохаєва. Той уважно вислухав небайдужих українців, визнав слушність їхніх вимог і пообіцяв вжити рішучих заходів щодо дотримання мовного законодавства в районі. І справді, за кілька днів усі публічні вітальні написи з нагоди свят в Овідіополі були виконані державною — українською.
Але закрадаються сумніви: невже голова райдержадміністрації і його заступники не знають українського законодавства, зокрема вимог щодо обов’язкового використання державної мови? Чи, може, не чули про Указ Президента П. Порошенка про проголошення 2018—2028 років Десятиріччям української мови? Хіба не розуміють, що своєю байдужістю й хитанням у питаннях реалізації гуманітарної політики нашої держави чиновники вкладають козирі у криваві руки кремлівських загарбників? Які вирішать, що Овідіопольщина, Болградщина (мала батьківщина Петра Порошенка) чи Ізмаїльщина — то не Україна, а “русскій мір”, і вторгнуться в Одещину “защіщать саатєчєствініков ат бєндєровской кієвской хунти”.
Миролюбні і працьовиті мешканці Одещини рішуче виступають проти посягань московських “братів” на їхній край. Вони не хочуть перетворення своєї землі на зону бойових дій. І ніколи не допустять, щоб їхні міста і села перетворилися на руїни. Тому люди готові дати гідну відсіч усім провокаторам і кремлівським агентам, які час від часу намагаються підбурити їх до сепаратистських, антиукраїнських акцій.
Україна, як правова й демократична держава, не дискримінує своїх громадян за ознаками раси, національності, мови, віросповідання тощо. Вона гарантує всім національним меншинам, що проживають на її території, право зберігати національну ідентичність, вивчати мову, засвоювати традиційну культуру і звичаї своїх предків. А також — можливість вільно вибирати мову спілкування в родині, в побуті, у громадських місцях. Більш того, питання національності, рідної мови, віросповідання, партійності є приватною справою кожної особи.
Але всі повинні знати: українська мова є єдиною державною мовою в Україні. Її правовий статус назавжди закріплено Конституцією України. Вимога до всіх чиновників вільно володіти українською мовою і повсюдно використовувати її під час виконання посадових обов’язків міститься у низці законів і підзаконних актів. Важливою для юридичного тлумачення ст.10 Основного Закону є ухвала Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р.
Наша держава має дбати, щоб усі її громадяни, незалежно від національності й місця проживання, добре знали, поважали і любили українську мову як єдину державну. Бо вільним володінням українською вони демонструватимуть не тільки політичну лояльність, а й любов до нашої Батьківщини, повагу до її державних символів, одним із найголовніших з-поміж яких є мова корінного народу. Влада ж мусить сприяти тому, щоб державна українська мова стала мовою міжнаціонального спілкування, громадянського єднання і миру для всіх національних груп на всій території України. Адже саме такою є світова практика, й наша держава не повинна бути винятком з цього правила.
Хоча шлях України до міжнародних стандартів, зокрема у мовній сфері, непростий. Адже багаторічна політика насильницької денаціоналізації нашого народу призвела до жахливих деформацій у духовній, зокрема в мовно-культурній сфері. На жаль, за попередні 27 років влада Незалежної України, представлена здебільшого людьми випадковими, непатріотичними, нерішучими і млявими, а почасти зрадливими й налаштованими відверто антиукраїнськи, не виявляла політичної волі, мудрості й наполегливості у процесі державного будівництва. Тому не спромоглася подолати успадкованих від комуністичного режиму ганебних викривлень у цій надзвичайно важливій духовній галузі.
Крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування про значне посилення позицій української мови повинна дбати також патріотична громадськість: члени українських патріотичних партій і громадських організацій, депутати місцевих рад, усі, хто дбає про духовність, патріотизм і культуру молодого покоління: вчителі ЗОШ, вихователі дитячих садків і, звісно ж, батьки, адже вони хочуть, щоб їхні діти виросли не тільки високоосвіченими, моральними людьми, але і справжніми синами й дочками нашої Вітчизни. І почувалися в Україні не слугами чужинців, а реально були єдиними господарями рідної землі.
