Про бій за державність і запізніле вороття правди

в новому двокнижжі професора Миколи Тимошика

Понад 20 років тому професор Тимошик перший із-поміж гуманітаріїв України і зарубіжжя отримав запрошення канадської сторони для опрацювання колосального за масштабами, досі незнаного на Батьківщині архіву митрополита Іларіона (Івана Огієнка) у Вінніпезі.
Вислідом двомісячного наукового опрацювання тієї колекції став не лише вихід у світ першого дослідження про життєвий і творчий шлях великого українця та велелюдні його презентації в десяти містах Канади, де мешкає найбільше українців, а й започаткування в Києві видавничого проекту “Запізніле вороття”. В основі проекту — недруковані праці Огієнка-Іларіона. Офіційне право на їх першовидання в Україні із копіями всіх рукописних текстів професор Тимошик отримав від канадської сторони разом.

Досі з упорядкуванням, передмовами та примітками М. Ти­мошика світ побачив 21 том творів Івана Огієнка. А 2017 року — ще й двокнижжя про життєвий і творчий шлях творця дивовижного канадського архіву. Це людина світової слави, ім’я якої упродовж усіх підрадянських років за вказівкою ідеологів комуно-більшовицької системи забороняли вживати у будь-якому контексті — у пресі, на радіо, телебаченні.
Автор знайшов дуже вдалий метод викладу матеріалу — документально-публіцистична оповідь. І цього разу вона створена на основі не лише канадських архівів, а й нових документів, віднайдених автором в архівах Польщі, Швейцарії, Франції та США.
Ці книги читаються легко, захопливо. І це при зрілій науковості викладу. За словами академіка Дмитра Степовика, синтез кількох жанрових ознак на основі документальних даних і експресивності авторського викладу дедалі більше характеризує стиль подібних публікацій у розвинених країнах Заходу. І з цим не посперечаєшся. Все справедливо.
Тут автор стає справжнім просвітителем, як і його кумир. Він явно залюблений у предмет дослідження. І так само легко й переконливо бере на свій бік читача. Нестандартний “життєвий матеріал”, замішаний на різких і несподіваних змінах у долі героя оповіді, на карколомних біографічних фактах, не відпускає читача від першої до останньої сторінки.
Талант науковця, висока публіцистична наснаженість, майстерність стилю є складовими незаперечного успіху цих праць. На моє глибоке переконання, вони мають стати предметом зацікавлення національного читача, бо несуть у собі високий заряд громадянської зрілості та любові до України. Ще Іван Огієнко наголошував: “Тільки книжка принесе волю українському народові”.
На яких же акцентах варто застановитися після ознайомлення зі змістом і “Його бою за державність”, і “Запізнілого вороття”?
Оповідь про життєвий і творчий шлях Івана Огієнка глибоко актуалізована й мимоволі виводить читача на проблеми нашого неспокійного й обнадійливого сьогоднення. Життєві труднощі цієї людини, послідовність, наполегливість і рішучість у відстоюванні Української національної ідеї повинні стати важливим чинником виховання сучасної молоді. На прикладі таких життєписів нам варто навчити її відстоювати ідеали української державності, історичну правду, повертати пам’ять і стверджувати імена справжніх, а не нав’язаних чужинською владою героїв нації. Адже одним із улюблених девізів Івана Огієнка були слова “Творімо вперто!”. Ними він керувався і в часи Української Революції, коли одним із перших, усупереч рішенню вченої ради всуціль зрусифікованого університету св. Володимира перейшов на виклад українською мовою, і в часи еміграції, позначені безробіттям, скитальством, драмою особистого життя.
Як ніколи на часі є ідеологічна основа творчості Івана Огієнка. Це — відстоювання ідеї Самостійної Соборної Української Держави. Після поразки визвольних змагань, безпосереднім учасником яких був, він писав: “Спинили нашу самостійну державу, але не спиниш нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в світлих українських душах пекучим і ясним полум’ям, а породила нам лицарський бій за Державність. Нам бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини — своїм дітям, і наш бій за Державність переходить дієвим і активним із покоління в покоління”.
Ці слова колишнього Головно­уповноваженого уряду УНР в останній столиці України — Кам’янці-Подільському написані вже на чужині багато літ тому. Але якими актуальними є нині, коли північний агресор учергове напав на нашу країну й намагається повернути її в лоно Російської імперії!
У двокнижжі всебічно охарактеризовано не лише житейський шлях, а й творчий та науковий спадок Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Особливої уваги заслуговують ті праці подвижника, які присвячено українській мові, українській культурі, українському друкарству. Їх десятки — відомі й менш знані українським читачем. Вони заслужено надають його автору почесне звання вченого-мовознавця, є новаторськими в питаннях походження української літературної мови, яка, за твердженням Івана Огієнка, народилась ще в глибоку давнину, задовго до офіційного прийняття християнства. Пізнавальний і виховний заряд цих праць безперечний.
Іван Огієнко (митрополит Іларіон) — ідеолог Української Церкви. Таким він постає з праць “Ідеологія Української Церкви”, “Любімо свою Українську церкву”, “Українська церква”, “Українська церква за час Руїни”, “Служити народові — то служити Богові” та інших. Характеристику цих праць теж подано у книзі “Запізніле вороття” (с. 289—318).
Читаєш розділи, присвячені церковній проблематиці, й ловиш себе на думці, що не лише ідеологічне, а й історичне, політичне, національне підґрунтя для отримання Томосу про незалежність нашої церкви підготував свого часу митрополит Іларіон. Коли б більше українців читали такі тексти, у нас було б менше дискусій, а більше конкретних справ довкола цього питання.
Будучи вже на чужині, він не переставав мріяти про Єдину Українську Православну Церкву. І робив усе, аби наблизити цю заповітну мрію мільйонів українців. Ще у польському Тарнові на початку 20-х років минулого століття створив видавництво “Українська Автокефальна Церква”. Згодом переніс його діяльність на канадські терени. Там створив Наукове Богословське Товариство, заснував науково-популярні місячники “Слово Істини”, “Віра й Культура”, “Наша Культура”.
Знаменитою подією в житті всіх християн став вихід у світ Огієнкового перекладу Біблії 1962 р. Завдяки фінансовій підтримці Британського і Зарубіжного Біблійного Товариства і видруку Біблії достатнім накладом українці отримали нарешті можливість звертатися до Бога українською мовою. Розлогу оповідь про неймовірні перипетії, пов’язані і з самим перекладом, і з видання Книги Книг, уміщено у книзі “Чого бій за державність” (с. 234—263).
У недавньому зверненні до парламенту Президент України Петро Порошенко доречно процитував слова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) як борця за “розмосковлення Української Церкви”. І це дуже слушно. Слова й діяння Митрополита Іларіона мають слугувати процесу створення в Україні Помісної Церкви як оплоту державної сили і засобу єднання народу. Щойно отриманий від Вселенського Патріарха Томос про Українську Автокефалію став гарним подарунком пам’яті Великого українця.
І насамкінець зверну увагу на розділ із “Запізнілого вороття” — “Посеред цинізму й байдужості: спротив чиновників-непатріотів”. Тут ідеться про те, як важко входила постать Івана Огієнка в український інформаційний простір, як довго поверталося в Україну чесне і чисте ім’я цього діяча. 17 років тривала боротьба за присвоєння імені Івана Огієнка його дітищу — Кам’янець-Подільському націо­нальному університету, фундатором, організатором і першим редактором якого він був (1918—1920 роки). Мені про це писати дуже важко, важко згадувати про наклепи кам’янець-подільських комуністів і замаскованих кадебістів на Івана Огієнка, на тих, хто упродовж років воював за правду. Серед таких борців був і залишається професор Микола Тимошик.
У цій рецензії я окреслила лише деякі важливі аспекти унікального двокнижжя Миколи Тимошика. Варто зауважити й таку деталь. Книги мають розлогі резюме англійською та німецькою мовами. Обидві широко ілюстровані рідкісними світлинами та документами. Приємно вражає художнє оформлення.
Влучну оцінку унікального канадського-українського проекту Миколи Тимошика “Запізніле вороття” дав свого часу відомий в Україні і діаспорі філософ і журналіст із Вінніпега Степан Ярмусь: “Митарства і пошуки Огієнка-Іларіона та його однодумців непростими дорогами еміграції ніби накладаються на такі ж дороги і пошуки сотень і тисяч земляків-українців, розкиданих житейськими і політичними обставинами в близьких і далеких світах, а їхні думки і сподівання суголосні багатьом нашим сучасникам — як в Україні, так і в розсіянні сущих”.
Документально-публіцистичні твори з українознавчої тематики, до яких належить і “Його бій за державність”, і “Українська книга і світ”, і двотомове “Село” засвідчують, що в особі їхнього автора Миколи Тимошика маємо достойного претендента на здобуття цьогорічної Шевченківської премії.

Євгенія СОХАЦЬКА,
професор, засновник і перший голова ­Всеукраїнського товариства ім. І. Огієнка

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment