Михайло Слабошпицький, видавши книги мемуарної прози “Протирання дзеркала” та “Тіні в дзеркалі”, працює над заключною книгою мемуарної трилогії “Із пам’яті дзеркала”, що, як і обидві попередні, побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”.
Пропонуємо фрагмент з неї. Повністю спогад друкується в журналі “Березіль”.
Я побачив його влітку 1992 року на котромусь мітингу. Він особливо вирізнявся з натовпу. Гостроокий, смоляна грива, вже побита сивиною, бородатий кремеза, мав дивну ходу, бо припадав на обидві ноги. Виявилося, що це і є той Анатолій Лупиніс, про якого я стільки чув. Не чоловік, а кремінь. Лупиніс, що майже легенда. Вічний революціонер. Незламний дисидент, який пройшов крізь пекло психіатричок.
Як розповів тоді Лупиніс, він більше перебував у Чечні, ніж в Україні — став одним із близьких дорадників генерала Джохара Дудаєва, яким безмежно захоплювався. Та й не тільки він. Крихітна Чечня під проводом свого харизматичного лідера Дудаєва, борючись за незалежність, кинула виклик домежно змілітаризованому монстру Росії. Ми знали імена Аслана Масхадова, Шаміля Басаєва, Яндарбієва, Мовладі Удугова не менше, аніж наших політиків. Наші унсовці воювали на боці Чечні. Згодом я почув, що Сашко Білий навіть очолював особисту охорону Дудаєва. Демократичні ЗМІ України не приховували відвертої симпатії до Чечні. Пристрасну книжку поетичної публіцистики “За нас” написав Дмитро Павличко. Пишаюся тим, що я став її видавцем. Пам’ятаю, що неоднораз чув у Павличкових виступах цю тезу: якщо Росія задушить Чечню, вона візьметься за нас. Те ж саме — хіба що трохи іншими словами — разуразно повторював Лупиніс. Але це були таки поодинокі застережливі голоси. Переважна більшість інтелігенції, — не кажучи вже про інші верстви (“п’ята колона” — окрема тема) — перебувала в солодкій ілюзії “мыжебратья”. Особливо беззастережно вірили українські демократи демократам російським, будучи свято переконаними в тому, що їм так само, як і нам, болять українські біди й що в їхній особі ми маємо надійних союзників. Потрібен був час, щоб наші інтелігенти остаточно допевнилися: таки справді російська демократія закінчується на хуторі Михайлівському. Остаточною крапкою цим ілюзіям став “Крымнаш”.
Не маю жодного сумніву в тому, де був би Анатолій Лупиніс у час Революції гідності й у російсько-українській війні. Такі люди (а їх — одиниці) просто приречені завжди бути попереду всіх, щоб окрилювати інших своїм радикалізмом та беззастережною відданістю високій ідеї. Звичайно ж, вони дуже незручні для будь-якого режиму, бо не здатні примирятися з будь-якими політичними компромісами й вони не прибічники всяких вигідних коаліцій. Такі безкомпромісні індивіди дуже вигідні для прикрашання “гербів” деяких партій, але дуже небажані в партійних середовищах як непримиренні політичні опозиціонери. А особливо ж — у партіях “вождистських” (а їх у нас переважна більшість), де так багато залежить од потенціалу волюнтаризму їхнього очільника. На жаль, це здається в нас нормою, бо ж чи не всі наші партії і громадські організації саме такі. Очевидно, то закономірність посттоталітарних і постколоніальних суспільств, і потрібен якийсь час, аби вони в своєму розвитку позбулися такого атавізму.
Я тоді був головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, утвореної Всесвітнім форумом українців. Рада була вельми амбітним проектом — вона мала консолідувати все світове українство для розбудови нашої держави й творення потужного українського лобі. Рада голосно заявила про себе. В її складі були такі яскраві особистості, як Аскольд Лозинський та Володимир Баранецький зі США, Оксана Соколик і Василь Верига з Канади, Омелян Коваль із Бельгії, Юрій Рейт із Польщі, Павло Попович (знаменитий космонавт) із Росії, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та Павло Мовчан від України. Головою УВКР обрали Івана Драча, який любив роздавати інтерв’ю, артикулюючи наполеонівські прожекти ради. Років за п’ять-шість вона стала безнадійно маргінальною організацією. Сумний зани́к, що переслідував чи не всі національні утворення, не поминув і голосноголосо оприлюднену з трибуни велелюдного Форуму (в палаці “Україна”) УВКР. Здається, УВКР і нині ще животіє десь у глибокому підпіллі і чи то боїться, чи соромиться хоч якось нагадувати про себе.
Лупиніс тоді допитувався в мене, які плани УВКР щодо офіцерства радянської армії, з-поміж якого багато українців. Їх треба агітувати повертатися в Україну, щоб зміцнити нашу армію. В нього, як виявилося, були не тільки ідеї, а й конкретні діяння — він їздив із цією місією по всьому терені колишнього СРСР, зустрічався з військовиками й заснував Спілку офіцерів української діаспори, що координувала процес агітації військовиків та повернення їх в Україну (вже після смерті Лупиноса про все те докладно писала відома журналістка Наталія Чангулі, яка неоднораз їздила з ним до охопленої війною Чечні).
Я не міг чимось конкретним із планів УВКР у розбудові армії похвалитися Анатолієві — про це жодного разу не йшлося на її зборах, де все переважали гуманітарні проекти. Тепер добре зрозумів, що тоді там не вистачало голосу військовиків або тих, хто б так виразно, як Лупиніс, бачив загрозу російської інтервенції.
Анатолій з’являвся в коридорі Товариства “Україна”, і всі там ще здалеку чули його кроки, бо ж рухався він із довгим почовгом ніг. У мене в кабінеті він одразу закурював і починав телефонувати хтозна-куди. Нагадую, що мобільників тоді не було. Потім приходили рахунки за дзвінки в Азербайджан, Грузію, Молдову, Чечню. Впоравшись із усім тим, він просив кави. Коли секретарка приносила нам чашки з запахущим трунком, він одразу прохав її зварити ще, а далі ще — був неймовірним кавоманом і затятим курцем. Прокурені зуби йому давно почорніли, а пальці були аж коричнюваті від нікотину. Коли його довго не було, я знав: він знову десантувався в котрусь із “гарячих точок”.
Тоді в Києві майже щодень відбувалися всякі мітинги, конференції, “круглі столи”. І на все те Лупиніс дивився з поблажливою іронією, мов дорослий на дитячі забавки. Він вважав, що є речі набагато важливіші, котрі справді впливають на політичну ситуацію. І вряди-годи прозоро на це натякав. Але ніколи не наголошував на своїй важливій у тому ролі. Те, про що він казав, здавалося не зовсім правдоподібним, і почасти я не міг йому повірити. Наприклад, обмовився, що оце зустрічався з президентами Грузії Звіадом Гамсахурдією та Азербайджану Ельчибеєм. Я дивився на його зашмульгане вбрання, на давно немите довге волосся, вдихав запах дешевої смердючої “Прими”, уявляв яскраві килимові доріжки, по яких проходять гості президентів, акцентований політичний гламур усіх тих сценаріїв, і мені було незмога повірити в Лупиносові розповіді. А вже згодом я, майже приголомшений, довідався: це таки правда. Дисидент Лупиніс сидів разом із дисидентами Гамсахурдією та Альбуфазом Ельчибеєм, і вони охоче зустрічалися з ним, навіть опосівши президентські трони. І цей факт промовисто характеризує не тільки їх, а його також — із будь-ким вони, зашарпані державними клопотами, не марнували б часу. Тут промовляють не їхня пам’ять часу, зеківський сентимент, а їхнє розуміння особливого калібру українського чоловіка з його мовби викличним “дрес-кодом”. Ніяк мені не могло те поселитися в уяві. А ще коли Лупиніс розповів про свої дискусії з Гейдаром Алієвим та Едуардом Шеварнадзе, я (каюсь) подумав: синдром барона Мюнхаузена. Але ж — найцікавіше! — що все це насправді було. Майже фантастика, однак — таки ж реальність.
Коли він був у “відсидентах”, то з ним — не тільки справді видатною, а ще й домежно демонізованою особистістю — зустрічалися тодішні генерали спецслужб Алієв та Шеварнадзе. Як прочитав я вже значно пізніше в російських джерелах, де Лупиноса прирівнюють до Степана Бандери й Романа Шухевича, він скрізь — і на зоні теж — був беззаперечним лідером та ідеологом. І з ним рахувалися навіть “воры в законе” та всякі “авторитети”, не кажучи все про тих в’язнів, які згодом стали лідерами національно-визвольних рухів у нещодавніх республіках Союзу. Про це недвозначно писав покійний Руслан Зайченко — Лупиносів побратим по УНСО.
Уявімо собі 1957 рік. Мордовський концтабір №7. Заворушення в ньому, що почалося з конфлікту кримінальників та політичних. Кримінальників на дисидентів нацькувало начальство табору. Політичні, як мовиться, поставили кримінальних на місце й оголосили страйк. Один із керівників його — двадцятирічний Лупиніс. Страйк переростає в повстання, в котрому взяло участь понад дві тисячі людей. Для його придушення на сьомий табір Дубровлагу кинули регулярні війська.
Це ж який авторитет треба мати серед в’язнів, щоб вони визнали саме його лідерство, і щоб саме він стояв на чолі сил спротиву за колючим дротом. Він же ще тоді не був поважним “Дядею Толею” (так інтимно-поштиво називали його молоді хлопці, яких він гуртував в УНСО). Для них він був водночас і живою легендою, і духовним авторитетом, і мовби хрещеним батьком. Тоді все було зрозуміло. Я самовидячки допевнювався в особливому статусі Лупиноса на початку дев’яностих і його унікальній ролі з-поміж усіх політиків. Там його життєва легенда, і його магічний авторитет, поєднаний із винятковою доброзичливістю, працювали на нього. Тому так беззастережно йшли молоді й романтичні за цим неметушливим раком (таке було його означення за гороскопом), який не галасував, говорив майже тихо, і з його слів струменіла та особлива енергія, котра впливала на людей, диктувала їм переконаність, що ось саме цей чоловік виведе їх із довгого та похмурого тунелю сумнівів. Це рідкісний талант — упевнювати інших, не витрачаючи для цього багато слів. Тому саме такі люди, як він, і стають духовними провідниками без будь-яких намагань узурпувати цю роль. Здається, саме провидіння безпомильно вгадує їх у натовпі й, діставши з людської гущі, ставить на постамент, перед очі всіх, хто палає бажанням спізнати істину.
Тут усе зрозуміло. Лупиніс на цей час уже став Лупиносом. Його ім’я безвідмовно працювало на нього. Я з подивом помічав, як, бува, ні з сього ні з того ніяковіли або й геть бентежилися претенденти на роль національних вождів у присутності Лупиноса, хоч він їм не докоряв, не сперечався з ними — він просто їм муляв своєю присутністю, знекрилював їх, і вони квапливо дистанціювалися від нього. Тоді мені й подумалося: якщо деякі люди народжуються для котроїсь унікальної ролі чи навіть місійності, то Лупиніс — це саме той випадок.
Але ж у безвусих і наївних двадцять літ він ще самого себе не зустрів і, як писав поет, лише ішов собі назустріч. Та, певно, вже тоді жила в ньому незбагненна здатність м’яко повелівати іншими, не докладаючи для цього особливих зусиль. Очевидно, саме тому Анатолія легко винесло на самісінький гребінь тих драматичних подій. Його особливу роль визнали не тільки учасники повстання — в ній анітрохи не засумнівалося начальство системи концтаборів із жерцями радянської Феміди. Вони відразу ж безпомильно виокремили юнака з гурту всіх обвинувачуваних. Отаке визнання його талантів і заслуг. Керівника повстання Анатолія Лупиноса, що до того був засуджений на шість років, суд “нагородив” іще одним строком — десять років.
Він мав там багато часу не тільки для самоосвіти (в таборі була, як казав, порівняно непогана бібліотека), жадібно знайомився з “живими книгами” — в’язнями, що мали високу освіту й інтелект. Очевидно, він уже тоді визначив для себе пріоритети, котрі диктували йому напрям інтелектуальних зацікавлень. Коли ми зазнайомилися і почали спілкуватися, Анатолій дивував мене своєю обізнаністю в історії, філософії, соціальній психології. Все в нього було вибудувано в чітку ієрархічну систему, на все був свій оригінальний, почасти дуже контроверзійний коментар. Цим він справді вигідно вирізнявся з-поміж строкатого натовпу новонавернених у політику, де було немало людей темних, як африканська ніч. Окрім патріотично налаштованих інтелектуалів та дисидентів у політику “на ловлю щастя і чинів” рвонуло чимало всяких авантюрників та соціальних лузерів. Вони відчули, що наближається політичний землетрус, котрий змете всі суспільні піраміди і з’явиться запит на нових людей у владі. Різноманітні сценарії подій можуть дати шанс ускочити в неї і з парадного, і з чорного ходу. Як воно, власне, й сталося, коли, наче у калейдоскопі, замиготіли там нові й нові обличчя, які з’явилися на Олімпі влади чи в проводі патріотичних організацій, мовби нізвідки. Подеколи виникало враження, що не один із них не всі букви знає і робити нічого не вміє, тільки має здібності до патріотичної демагогії та до інтриг. Я спостерігав не одне партійне середовище й контингент не одної громадської організації, котрі створювали гнітюче враження серпентаріїв. Повсюдно були перевороти, розколи, зради, а недовготривалі альянси демонстрували невміння і небажання консолідуватися для серйозної мети. Лупиніс постійно іронізував над партійними колонами, вважаючи, що партійні неофіти не готові для своїх ролей — їм би треба було пройти спеціальний лікбез. Узагалі його діагнози були лаконічно точні, а характеристики гротескно підсилені.
Якось, сидячи з Лупиносом у піцерії “Везувіо”, я делікатно запитав, звідки він саме такий узявся і що передовсім уплинуло на нього. Тоді не було ні Вікіпедії, ні Фейсбука, і ми в тисячу разів менше знали одне про одного. Тому я тільки в загальних рисах мав уявлення про його драматичну епопею.
Добре, що Лупиніс тоді, що бувало з ним дуже рідко, — нікуди не квапився. Ми замовляли каву за кавою, жадібно курили (в той час у цих закладах це дозволялося), і він розповідав про себе. Я боявся, що позабуваю якісь подробиці з його розповіді — там була маса яскравих подробиць — і ввечері занотував її в щоденник. (Я вже тоді відчував, що Лупиніс — беззаперечно, людина історична).
Я потім не раз передумував його життя. Як і в кожному, там є численні загадки, котрі Анатолій так і забрав із собою на той світ. Майже кожна людина відходить зі своєю нерозгаданістю та з більшими чи меншими таємницями. Але що значніший своїм калібром індивід, то й значно більше в нього так і неоприлюднених ідей, ірраціональних страхів, комплексів, грандіозних планів і сподівань. І все те припиняє своє існування разом із людиною.
Лишається тільки те, що було на поверхні. Що записане в біографії (якщо вона була докладно зреферована). Або те, що вона розповідала про себе, виокремлюючи певні моменти як винятково важливі й акцентуючи на певних подіях, котрі виразно відлунилися в її житті, чи людях, які мали на неї вирішальний вплив.
Отже, пунктир Лупиносового життя, який прокреслив він сам у неквапній розмові погідного літнього пообіддя в затишній піцерії на вулиці Рейтарській у Києві.
Мені здається, що ніхто з тих, хто знав школяра-відмінника Лупиноса у селі Сатанівка Монастирищенського району на Черкащині, не передбачав неймовірних перипетій його життя. А все в нього складалося так. Подружжя Лупиносів із села Новоолександрівка на Донеччині — як “злісних ворогів радянської влади” — вислали в далекі сибірські краї. Коли розпочалася німецько-радянська війна, подружжю пощастило звідти втекти. Там, у засланні, 21 липня 1937 року у Лупиносів народився син, якого назвали Анатолієм. Користуючись вибухом сум’яття й послабленням контролю за собою, вони повертаються в Україну. Тодішня їхня одіссея має таку подробицю: малий Анатолій подорожував верхи на корові. Вони осідають у Сатанівці на Черкащині, де книжник Анатолій із золотою медаллю закінчує середню школу й легко вступає на астрономічний відділ фізико-математичного факультету столичного університету імені Шевченка. Здається, з сумною іронією згадував себе тодішнього Анатолій, кажучи, що його вабило небо, де кожна зірка озивається незбагненною таїною, котрі йому праглося відгадувати. А час то був “о, прекрасний, неповторний”, як писав Павло Тичина. Справді, майже так, бо вже засуджено культ особи Сталіна, розпочалася хрущовська “відлига”, з’явилися сподівання на благовісну демократизацію, розпочалася реабілітація легіонів репресованих, повертаються їхні імена й дати розстрілів. Стільки надій на краще. Здається, тоталітаризм одступає. Але — 1956-й рік. Радянський Союз уводить війська в Угорщину, котра спробувала збунтуватися проти Кремля. 19-річний Лупиніс, третьокурсник КДУ, виходить на демонстрацію з плакатом у руках: “Руки геть від вільної Угорщини!” Арешт. Суд. Шість років ув’язнення за антирадянську агітацію. Романтик, ідеаліст, задивлений у зоряне небо, вчився споглядати світ крізь тюремні ґрати.
Його “десятирічка”, в котрій “уроками виховання” були тортури у сумнозвісному Владімірскому централі, мала такий фінал: Анатолія випускали на волю на ношах — тридцятилітній чоловік не міг ходити. Окрім того в нього були виразка шлунка, дистрофія міокарда, хворі нирки й печінка. Лікарі пророкували, що каліка “недовго протягне” й не зможе стати на ноги.
Але ця залізна воля Лупиноса! Ця несамовита жадоба до життя! Мало народжується таких сильних людей. Він не тільки виконував ту програму, котру йому диктували лікарі. Він розробив і свою методу боротьби з недугою. Основу її складали виснажливі фізичні вправи. За два роки Анатолій став на ноги. Звичайно, він уже не міг підстрибувати чи бігати — він рухався, натужно тягнучи ноги й човгаючи підошвами. Але — головне — він знову був у строю. Гіпократи, що ним опікувалися, мали всі підстави пишатися своїм пацієнтом, який поєднав їхнє медичне мистецтво зі скаженою волею. Він допоміг сам собі.
Анатолій почувався вже непогано освіченим (зізнався про ув’язнення): “Це була своєрідна, але ефективна форма освіти, де я отримав набагато більше знань, аніж у будь-якому інституті”), та все ж пішов на заочне відділення економічного факультету Української сільгоспакадемії. Тільки туди дозволили йому вступати ті, хто викликав Анатолія на співбесіди у високі кабінети, вмовляючи його погамуватися і притлумити свої бунтарські рефлекси. Він мовчав. Вони вирішили: вгомонився, перевиховали.
1971-го, після виступу 22 травня біля пам’ятника Шевченкові, його заарештовано. Слідство пішло найлегшим — і добре випробуваним сценарієм: Лупиноса оголосили божевільним. Він опинився в сумнозвісній Дніпропетровській психлікарні, де каралися Микола Плахотнюк, Леонід Плющ і Василь Рубан.
Я прочитав, що в психіатричці Лупиноса “лікували” такими страшними препаратами: галоперидол, трифтазин, тизерцин, сульфозин. У нього було сорок (!) інсулінових шоків. І він ще зміг після всього цього вижити й не збожеволіти. Щоправда, його здоров’я було остаточно надірвано. Біограф Лупиноса Ганна Черкаська наводить таку фразу, котру йому злорадно кинули в спину, коли він виходив із психіатричного ув’язнення: “Твоїх діагнозів на вісім смертей вистачить!” Очевидно, тільки його неймовірна воля допомогла йому не лише втриматися на цьому світі, а й лишатися тим, ким він був.
Як розповідав мені, він швидко розчарувався в Народному русі, побачивши, що той завперш через міжусобиці його провідників не має серйозних політичних перспектив, а тому швидко вичерпає свій потенціал. Не спокусився він і на нові запросини його в кілька партій, котрі хотіли бачити в своїх рядах такого пасіонарія і харизмата. Він виношував свої концепції, мав своє геостратегічне бачення, передчуваючи неминучу війну Росії з Україною. Для переважної більшості наших націонал-демократів Лупиносові теорії були чимось на взір марення божевільного — вони свято вірили, що в цілковитому порозумінні з російськими демократами та ще й за їхньої підтримки розбудують квітучу Україну. Пам’ятаю кілька наївно патетичних відкритих листів українських лідерів (здебільшого представників письменства) до російських колег із закликом штибу “Возьмемся за руки, друзья!”, котрі так і лишилися без відповіді. Ні вознєсєнські, ні євтушенки, ні распутіни чи гайдари й собчаки нічим не засвідчили свого до них ставлення. Тільки поодинокі особи з Росії (Олена Боннер, Валерія Новодворська, Юрій Афанасьєв) співчутливо озивалися до нас. А в російських демократах уже тоді виразно проглядалися безнадійні імпер-шовіністи. Зрештою, всі подальші події все те виразно продемонстрували.
Як ми допевнилися згодом, російський “патріотичний сифіліс” (вислів Герцена), зумовлений смертоносною бацилою шовінізму й нацизму, наростав там у геометричній прогресії. Коли я пишу ці рядки, читаю на Фейсбуці таку інформацію: дев’яносто сім (!) відсотків росіян схвалили й підтримали атаку на українські кораблі й полонення українських моряків в Азовському морі. А масовий психоз “Крымнаш!”. Отже, ще тоді Лупиніс розумів нашу ситуацію краще за нас, бачив усе далі за нас.
Гадаю, що його не раз навідувало й оте банально зрозуміле бажання “пожити й для себе”, добре зрозуміле після всіх його арештантських літ. То більше, що він узяв за дружину жінку з чотирма дітьми і мав з нею ще двох синів. Але він так і не став на сімейний “якір”. Така життєва роль була виписана не для нього.
Як уже мовилося, його дороге дітище — УНСО*. Він його придумав і випестував. Вважав і символічним, і принципово важливим те, що в проводі його став саме Юрій Шухевич — син головнокомандувача Української Повстанської Армії. Навіть цим наголошувалася генетична спорідненість УПА й УНСО. Там було чимало відомих людей. Навіть видатний мистець Данило Нарбут, син Георгія Нарбута, з гордістю повідомляв мені, що він — в УНСО.
Вже згадуваний Ігор Мазур пише про Анатолія Лупиноса: “Він міг з’явитися невідомо де, поїхати невідомо куди. Збирався у Тбілісі, в аеропорту зустрівся з урядовцями, які летіли в Баку, — Лупиніс “чіплявся” з ними. Там відбувалися зустрічі у форматі Азербайджан-НАТО, й однією з основних делегацій були турки. По ходу справи Лупиніс здружився з турками — ті запросили його полетіти в Стамбул. У цей час у Києві думали, що він у Тбілісі десь бродить, а він — із турками, у складі урядової делегації…”
Такі подробиці ще раз потверджують те, що я тоді про нього чув: Лупиніс — це абсолютна непрогнозованість, позірна асистемність, що десь углибині переходить у складну систему, нерозгадана інтрига, фантастична ситуація. “Ніхто з нього не вимагав ніяких паспортів, — згадує “Тополя”. — У Стамбулі проживав на державному рівні, без документів. Далі турецька делегація летить у Вашингтон — Лупиніс з ними. Бродить там пару тижнів, поки тривають натовські саміти. У Штатах зустрічається з українською діаспорою… Далі летить до Канади. В нього, здається, навіть не було закордонного паспорта. В українському посольстві були шоковані, коли Лупиніс вирішив повертатися назад і почав переповідати епопею, як він облетів півсвіту без документів. Закінчилося тим, що йому в Києві в терміновому порядку робили закордонний паспорт, передавали літаком у США. Але через два тижні він загубив його в якомусь кафе разом із пачкою газет, які постійно з собою носив. Мав Лупиніс у собі щось надлюдське, кажуть побратими, постійно видавав геніальні ідеї і мав талант зустрічати цікавих людей…”
Цікаво, що він анітрохи ні з ким не церемонився, коли йому було щось (здебільшого не для себе) потрібно. Розповідає, що був у Москві зі своїми людьми. Гроші скінчилися. На якомусь літературному вечорі підійшов до Євтушенка: “Женю, дай п’ятдесят рублів — треба хлопців у готель поселити”. Дав Євтушенко гроші. Як правило, Лупиносові не відмовляли. Щось у ньому було таке, чого не було в інших. Тому видавалося, що для нього не може бути неможливого. Ще одне важливе свідчення: “Матеріальний світ — харчі, речі, статки — були для Лупиноса чужими. Він жив ідеєю, справою боротьби за вільну, велику, сильну Україну. Він вів свою війну і вважав, що демократія — це стан суспільства, до якого приходять шляхом довгих процесів в економічній, моральній, правовій, релігійній, соціальній та інших сферах життя. Декому в Україні було вигідно бачити в Лупиносові тільки такого собі керівника напівформального, напіввійсько-кримінального угруповання. Однак Анатолій ніколи не закликав людей до дій, за які їх могли кинути до в’язниці. Він розумів ситуацію і воював передусім у сфері Духу, навіть більше, він служив Духу. Це розуміли всі, з ким він спілкувався поза межами України, і тому допомагали йому чим могли. Знали, що він їде в Америку не за власним бажанням, він має це зробити за волею “того, хто послав його”. Такий портрет Лупиноса змальовує представник Козацького братства бойового звичаю Спас “Сокіл” Олександр Косуха, який добре його знав.
Мабуть, Анатолій тут трохи підгримований, бо ж важко погодитися, що, формуючи дружини добровольців для війни з Росією у Чечні, Лупиніс добре знав, що в Україні тих хлопців чекає тюрма — законодавство забороняє українцям виступати в такій ролі. І не одного унсовця спіткала ця участь. Влада переслідувала небезпечні для неї парамілітарні структури. Вона боялася і їх, і гніву Росії за них. І, зрештою, невідомо, кого більше. Унсовців виловлювали й нещадно пакували в буцегарні.
Він не звертав уваги на всі інсинуації довкола нього. Це в нас дуже люблять: квазіконспірологи й наклепники поширюють таке, що, як мовиться, і на голову не налазить. Весь наш інформаційний простір постійно занечищений дивоглядними гіпотезами, версіями і плітками. Довелося чути, що Лупиніс — високий чин російської спецрозвідки, що він — “засланий козачок”, провокатор, що й він, й УНСО — російський “спецпроект”. Якось я обмовився: мовляв, про тебе й про УНСО таке — таке! — городять. Він одмахнувся: “Хіба ж можна вгодити всім людям одразу?! Ми ж — нація фантазерів і невиправних мрійників. Та й наклепи на ближнього полюбляємо…” Спостерігаючи за ним упродовж кількох років, я зрозумів, що він так загартувався у тих пекельних випробуваннях, через котрі судилося йому пройти, що будь-які ескапади проти нього були йому як дзижчання мух. Те, що іншого денервувало б і психологічно ранило б, абсолютно не зачіпало його. Почувши чергову викривальну “байку” про себе, він нестримно реготався: “Це ж треба таке наплести! Ми таки великий народ! Особливо — у казкотворенні й пліткопольотах!..” Таку внутрішню рівновагу й постійну зосередженість на головному я рідко спостерігав у наших політиків.
——————————
* Українська національна самооборона
