До 180-річчя з дня народження П.П.Чубинського
Андрій ЗИЛЬ,
член Національної спілки краєзнавців України, м. Бориспіль
В історії українського відродження періоду ХІХ століття важко знайти людину такої потужної енергії, яку мав П. Чубинський. Працелюбством, запальним характером, непосидючістю, нестримним поривом до живої практичної роботи заряджав однодумців і спонукав їх до дії, ніколи не скаржився на труднощі, а впрягався у роботу і доводив її до логічного завершення. Адже за такий короткий час підняти віковічні перелоги українського життя і написати про світогляд українців, їхній побут і звичаї, підняти незміряний пісенний пласт, заглибитися у нього, дістатися до джерела таємничої і тремтливої струни народу, піднести весь колорит життя до значення науки і захопитися вивченням його фізичної, моральної і духовної досконалості зміг тільки Чубинський. Не можна сказати, що до Чубинського не було діяльних етнографів і фольклористів, але кожен з них був своєрідним острівцем, а П. Чубинський зумів об’єднати всі острівці в єдиний духовний материк, ім’я якому Україна.
Слід, що його залишив в етнографії України, такий великий, заслуги його такі значущі,
що вистачило б на декількох
професійних вчених.
Ф. Вовк
Павло Платонович Чубинський народився в небагатій дворянській родині 27 січня 1839 р. в Борисполі на вул. Горянській (нині Короленка, 14). У метричній книзі Борисоглібської церкви записано, що у колезького реєстратора Платона Івановича Чубинського і його дружини Марії Миколаївни, православного віросповідання, народився син Павло. 8 квітня 1839 року священик Андрій Бориславський здійснив обряд хрещення. Хрещеними батьками були Прилуцького повіту титулярний радник Михайло Іванович Данчич і колезька секретарка Євдокія Іванівна Мельниківська. Початкову освіту здобув від домашніх учителів. Потім навчання продовжив у 2-й Київській гімназії, а в 1857—1861 рр. — на юридичному факультеті Петербурзького університету. Після його закінчення співпрацював з журналом “Основа”, де друкував свої статті і кореспонденції, працював учителем у київському приватному пансіоні. Збираючи етнографічні матеріали, проводив активну агітаційно-пропагандистську роботу у Київській громаді. Влітку 1862 р. з групою молоді відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі. На одному із зібрань громадівців у стані високого емоційного піднесення написав вірш “Ще не вмерла Україна”, що став піснею і швидко поширювався на Лівобережжі, а після його публікації у львівському журналі “Мета” з музикою М. Вербицького — по всій Україні. У жандармських донесеннях на П. Чубинського вказували як “атеїста в душі і нешанобливого сина”, як “головного порушника громадського спокою”. За “злочинну агітацію” і “підбурювання селян проти панів” його без суду і слідства заслали до Архангельської губернії. На Півночі спершу призначений судовим слідчим у містечку Пінега. За короткий час перебування на засланні здобув прихильність губернатора і був призначений секретарем губернського статистичного комітету. А ще був старшим чиновником особливих доручень, завідував бібліотекою, редагував неофіційну частину “Архангельских губернских ведомостей”, завідував громадським притулком, бібліотекою, заснував музей та був його екскурсоводом, організував наукове вивчення всієї губернії. У 1865—1866 рр. з-під його пера вийшли статистично-етнографічний нарис “Корели”, “Статистика народжень, шлюбів і смертей у повітових містах і передмістях Архангельської губернії за 5 років”, “Статистика народжень, шлюбів і смертей в м. Архангельську за 10 років”, “Огляд головних ярмарків Архангельської губернії”, “Економічний огляд міст, передмість та повітів Архангельської губернії”, “Адрес-календар осіб і службовців Архангельської губернії на 1864 рік”, “Список статей, надрукованих в “Архангельських губернських відомостях” з історії, географії, етнографії і статистики губернії від початку їх видання в 1838 році до 1 січня 1865 року”, “Святкування сторічної пам’яті М. В. Ломоносова в Архангельській губернії”, “Солеваріння в Архангельській губернії” та багато інших. Чубинський доклав багато зусиль до вивчення життя і побуту народів Півночі, брав участь у наукових експедиціях, подолавши не одну тисячу кілометрів на човні, пароплаві, верхи на коні і пішки. Він був впливовим чиновником, діяльним і авторитетним вченим і просто, за характеристикою губернаторів, чесною незамінимою людиною в губернії, перетворивши статистичний комітет в адміністративно-науковий центр, який, завдяки П. Чубинському, був одним із найкращих, в науковому відношенні, комітетів Російської імперії.
Як секретар статистичного комітету і активний організатор великого спектра наукових досліджень, написав і опублікував у періодичних та наукових виданнях понад сімдесят програм, звітів, кореспонденцій, нарисів, статей, праць про Архангельську губернію і племена, що її населяли. Він не захоплювався екзотикою краю, як це робили дослідники до нього, а першим звернув увагу на економічне життя і побут малих народів, на навернення їх до цивілізації, вніс чимало проектів і пропозицій щодо облаштування доріг і водних шляхів, будівництва залізниці, які сприяли підвезенню товарів і продуктів харчування жителям губернії і до архангельського порту з метою експорту, звернув увагу на розвиток вигідних промислів на території губернії, піднесення освіти і загального рівня грамотності.
Саме статистичний комітет за ініціативою Чубинського був організатором проведення столітнього ювілею пам’яті великого вченого М. В. Ломоносова, зібрав кошти на запровадження стипендії в архангельській гімназії і на відкриття школи на батьківщині вченого. Чубинський був членом-кореспондентом імператорського Московського товариства сільського господарства, співробітником Вільного економічного і Російського географічного товариств. За цінні наукові праці РГТ відзначило дослідника срібною медаллю. Праці, написані на засланні, здобули визнання в наукових колах Росії і за кордоном. За характеристикою сучасників, “був заклятим ворогом чиновницької сваволі і хабарництва, завжди відстоював діяльних і чесних людей, і в період його перебування в Архангельській губернії хабарництво і сваволя якщо не зовсім канули в Лету, проте дуже боялися з’являтися на світ Божий” (Гр. Богуславский. Павел Платонович Чубинский в Архангельской губ. (1862—1869 гг.) //Киевская старина, 1903. — №7—8. — С. 236).
Перебуваючи на засланні, він здійснив дві експедиції: 1866 року вивчав особливості Печорського краю, а 1867-го Російське географічне товариство (РГТ) і Вільне економічне товариство довірили йому вивчити стан виробництва хліба, льону і торгівлі. За п’ять місяців дуже складної експедиції об’їхав 36 повітів семи північних губерній і, зібравши багатющий матеріал, написав об’ємний звіт на 300 сторінок. Президія РГТ на початку 1869 року викликала дослідника до Петербурга для особистої доповіді. Губернатор С. П. Гагарін, шануючи особисті якості Чубинського і його працьовитість, клопотався про нагородження його орденом св. Станіслава 2 ступеня з імператорською короною. У міністерстві внутрішніх справ зустріли таке представлення розгублено, бо вважали недоцільним нагороджувати політичного засланця орденом, та за “височайшим” дозволом імператора зняли з Чубинського поліцейський нагляд і дозволили йому повернутися в Україну. І не просто, а з мандатом дійсного члена Російського географічного товариства провести етнографічно-статистичне дослідження Південно-Західного краю. У Петербурзі дослідник удостоєний коштовного дарунка — великий князь Олексій Олександрович подарував йому діамантовий перстень за цінні відомості про північні губернії, куди той збирався їхати.
Повернувшись до Києва, Чубинський поринув у свою стихію. У 1869—1870 роках здійснив три експедиції, об’їхавши губернії не лише Південно-Західного краю, а й межі своїх досліджень розширив на території Бессарабії, Польщі і Білоруського Полісся, на ті повіти, які найбільше заселені українцями. Вінцем його досліджень стали сім томів “Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край”. Академік Л. С. Берг експедицію під керівництвом П.Чубинського назвав найвидатнішим явищем в історії тодішньої етнографії. Завдяки таланту і організаторським здібностям дослідника досягнуто великих успіхів, зібрано найбагатший матеріал з етнографії українців. Але так схвально оцінені праці Чубинського не забезпечували його родині гідного добробуту. Тому після завершення експедиційних поїздок П. Чубинський у пошуках роботи їде в Городище (нині Черкаська область), де працює в адміністрації фірми “Брати Яхненки й Симиренко”, налагоджує там контроль та облік, укладає договори з підприємцями, глибоко вникає в процес виробництва цукру. 1873 року видає працю “Свекло-сахарные заводы Российской империи с официальными статистическими о них данными за компанию 1871—1872 г.”, другий випуск вийшов за компанію 1873, 1874 і 1875 рр. 1876 року він першим уклав і видав карту буряково-цукрової промисловості, яка стала зразком для інших, хто працював у цій галузі. Разом з тим брав участь у громадській роботі на користь науки, працював секретарем Київського відділу російського технічного товариства, а 1873 року за його безпосередньою участю у Києві засновано Південно-Західний відділ РГТ.
1872 року в Петербурзі вийшли у світ перші чотири томи його “Праць”. РГТ визнало, що зібрані ним етнографічно-статистичні матеріали і дослідження є важливим здобутком науки не лише за обсягом, а й за змістом, і присудило йому золоту медаль. Це було 1873 року, а наступного, 1874-го, Відділ одержав запрошення взяти участь у виставці Географічного конгресу в Парижі. За участю П.Чубинського було підготовлено бібліографічні огляди головних праць з природничо-історичної, історичної географії та етнографії, а для організації виставки була створена особлива комісія, яка підготувала види місцевостей, етнографічні альбоми, фотографії, малюнки і креслення етнографічних предметів, моделі головних споруд, господарського знаряддя та інструментів, зразки народних іграшок, узорів, вишивки, українського орнаменту, домашнього посуду, народні музичні інструменти, типовий одяг різних місцевостей. Матеріали, представлені Відділом на міжнародну виставку, мали великий успіх: П.Чубинський був удостоєний малої золотої медалі. Своєю діяльною працею він вивів українську етнографічну науку на європейський рівень. 1878 року, коли завершилося семитомне видання його “Праць”, президія РГТ за оцінками академіків І. Срезневського та О. Веселовського присудила П. Чубинському премію графа Уварова.
Активне і всебічне вивчення економічного життя і побуту українців, перепис населення Києва, участь членів Відділу РГТ в роботі 3-го Археологічного з’їзду, видання двох томів “Записок Південно-Західного відділу РГТ”, вшанування пам’яті М. Максимовича не давали спокою ворогам українства. На Відділ сипалися доноси і звинувачення в українському сепаратизмі, а за ними не забарився “указ Юзефовича” — Емський указ 1876 року. Південно-Західний відділ закрито, його бібліотеку розформовано по різних установах. Чубинський, приречений на вигнання з України, змушений їхати до Петербурга, працювати в міністерстві шляхів сполучення, де його прихистив адмірал Костянтин Посьєт, на той час міністр шляхів сполучення. Він добре знав Чубинського ще з 1869 року. Але працював у столиці недовго. Розбитий паралічем, важкохворий повертається до Києва, живе на батьківському хуторі (нині с. Чубинське Бориспільського району), де спливли останні чотири роки мученицького існування. Помер великий організатор науки і славний син України 26 січня 1884 року, одного дня не доживши до свого сорокап’ятиріччя. Похований на Книшовому кладовищі в Борисполі, де сьогодні облаштовано могилу з надгробним пам’ятником. Це була велика і непоправна втрата для науки. П. Чубинський залишив понад 120 статей, програм, нарисів, кореспонденцій, малих і великих праць з етнографії, фольклору, статистики, економіки, побуту і звичаїв.
М. Драгоманов ще за життя дослідника пророчо говорив: “Сила чорноземна наш Чубинський”. І справді, П.Чубинський, талановитий самоук у галузі етнографії, залишив велике надбання на ниві українського відродження. Його “Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” стали неперевершеною енциклопедією народознавства і піднесли українську етнографічну науку до європейського рівня.
