70 років тому в Лондоні вийшло перше число «Календарця українця у Великій Британії». Відтоді світ побачили 60 випусків-річників неповторного видання. А що ми знаємо про нього?
Із прадавніх часів наші мудрі пращури жили за річним ритуальним календарем. І хоч кожна епоха привносила щось нове, в основі своїй давньоукраїнський календар мав дві змістові складові — національну і хліборобську.
Всуціль ідеологічним, із вихолощенням саме національної сутності, його зробила радянська влада. І ця головна вада сучасного календаретворення не подолана й донині. Переконуєшся в цьому, коли знайомишся на початку кожного року, скажімо, з різноманіттям настінних календарів, які пропонують і українські, і чужинські, здебільшого з північних теренів, видавці. Лікувальні, ворожбитські, магічні, любовні, кухонні, мисливські, погодні, — це за тематикою. Про змістову суть такого чтива говорити годі. Тут давно вже немає того первинного, заради чого започатковувався цей специфічний вид видавничої продукції.
Прикро, що не проглядається спроб цю пам’ять відновити, спонукати наших видавців і авторів-укладачів вийти з тіні радянщини, повернути генетично наше, коренево осібне, дуже значуще.
З історії українських календарів
Календар на латині означає перший день місяця. Звідси — побутування слів місяцелік, місяцеслов. Так у середовищі просвітників кожної нації формувалася інформація про послідовність днів і дат року, про погоду в різну часову пору, переміщення небесних світил. Пізніше сюди додавали імена святих, заслужених провідників нації. Ще пізніше — розлогіші тексти на різну тематику, що має стосунок то тієї чи тієї дати. Церква створювала свою календарну інформацію, здебільшого у вигляді святців, четьїв-мінеїв, апокрифів, мартирологів.
На початках цивілізації кожна родова, племінна, згодом — національна спільнота використовувала будь-який приступний спосіб публічного поширення даних календаря: китайці — на бамбукових дощечках, єгиптяни — на папірусі, палестинці — на шкірах молодих здорових тварин. Цікаво, що відомості про календарі фіксуються ще до пори запровадження кожним народом власних алфавітів. Ідеться про так зване піктографічне письмо (пишу картинками, знаками).
Пишаємося, що в цій поважній справі поширення знань загалу співплемінників праукраїнці не пасли задніх. Місяцеслів наших пращурів у вигляді розміщених у певній послідовності геометричних фігур можемо “прочитати” на їхньому глиняному посуді періоду трипільської культури, що була до нашої ери. Ці графічні символи вказували або на пори року (зима, весна, літо, осінь), або на язичницьких богів.
Важлива календарна інформація стало фіксувалася і в найдавніших українських рукописних книгах, які дійшли до наших днів: Остромировій Євангелії 1057-го та Ізборнику Святослава 1076 років. Ідеться тут про дні тижня, за якими фіксувалися дні пошанування святих, а також давалися поради, що можна і чого не бажано робити у святкові дні.
До того ж один із перших друкованих у Європі календарів належить перу українця. Це відома у цілому світі “Прогностична оцінка поточного 1483 року” Юрія Котермака (Дрогобича) — видатного вченого світової величі, родом із Галичини, що згодом став ректором Болонського університету. Книга ця побачила світ латинською мовою того ж року в Римі.
Із поширенням друкарства на українських теренах стале друкування календарів як окремого виду видань фіксуємо і в головних книготворчих осередках: Острозькій друкарні (1581 року тут виходить друком “Хронологія” Андрія Римші) та Києво-Печерській друкарні (1700 рік — “Календар, або Місяцеслів”).
Після заборони російського царя Петра І від 1720 року друкувати в імперії книги українською мовою, “не согласные с московскими печатми”, випуск календарів переміщується на західноукраїнські терени, що перебували під протекторатом інших держав.
Від цієї пори змістовий акцент переважної більшості українських календарів зміщується з церковно-природничої до національно-патріотичної тематики. Такий висновок напрошується після аналізу календарів-альманахів, скажімо, львівського товариства “Просвіта”, чернівецького “Місяцеслова буковинсько-руського”, перемишльського “Перемишлянина”, що виходили із другої половини ХІХ століття. Цей же змістовий акцент особливо посилився зі сторінок календарів на Галичині в 20—30-х роках ХХ століття, що їх видавали там численні культурно-освітні, кооперативні, жіночі, молодіжні товариства.
З роками такі календарі ставали дедалі популярніші в народі. Це спонукало видавців урізноманітнити форми такого виду друкованої продукції. І як результат уже від початку ХХ століття фіксуємо: відривні, перекидні, настінні, настільні, табельні, календарі книжкового типу.
Специфіка діаспорних календарів
Цей вид видань саме в діаспорі набув власних специфічних форм і визначив окремий напрям тамтешнього друкарства. Упродовж багатьох літ попит на нього був стабільно високим. Тому чи не кожен видавець на еміграції прагнув продукувати такі календарі у власній “обгортці”.
На еміграції ствердилася книжкова форма календарів: матеріали на сторінках, розміщених у вигляді книги, добирали відповідно до певної дати. На цій основі пізніше й формувалися ознаки майбутньої хрестоматійності календарів: усталена (її ще називають офіційною) і довільна (тематично різноманітна) частини.
Перша частина в усіх без винятку еміграційних календарях залишалася незмінною: читачеві пропонували сторінки за днями календаря кожного з 12 місяців року. Спочатку — церковного, потім — світського. У частині, скажімо, церковного календаря дні тижня розміщувалися за старим (юліанським) та новим (григоріанським) стилями. Імена святих, великомучеників, великі церковні свята виділи кольором чи великими літерами. Після церковного досить часто вміщувався на весь рік так званий національний календар: позначалися за днями тижня знані й маловідомі дати, події, факти з української історії — починаючи зазвичай від княжої доби і завершуючи добою програних визвольних змагань українського народу 1917—1921 років.
Суттєве зауваження до змісту церковної частини українських календарів у діаспорі зробив відомий дослідник-українознавець Іван Огієнко. Готуючи до друку 1927 року у львівському православному журналі “Духовний Сіяч” свою статтю про методологію перекладу Святого Письма та Богослужбових книг українською мовою, він звернув увагу на таку обставину: в тодішніх українських календарях, які він уважно переглядав, наче навмисно, ніде не знаходив імен українських святих. Інші церкви, наприклад, болгарська та сербська, у своїх місяцесловах подавали і всіх своїх святих. Дослідник ніби звертається до кожного, хто буде причетним до творення календарів у еміграції, з такою рекомендацією: “У календарях, де не подаємо під якимсь днем усіх святих, треба подавати, крім давніх святих східних, головно своїх, українських, як то роблять і інші християнські народи”.
Показово: до голосу авторитетного дослідника дослухалися. Фіксуємо це в низці календарів, які видавали по закінченні Другої світової війни для українських емігрантів у європейських таборах Ді-Пі, контрольованих американською та британською воєнними адміністраціями. Так, видавець “Календарця на 1948 рік” Микола Денисюк (місце публікації — Інсбрук-Зальцбург, 1947) для увиразнення церковних свят у межах днів тижня за кожним місяцем запроваджує дві колонки: перша — українські свята, друга — латинські. Цікаво, що у так званій латинській частині (зазвичай вона призначалася для українських греко-католиків) дні святих зазначали в українській, а не зрусифікованій церковнослов’янській транскрипції. Отож святі Микола, Михайло, Степан, Іван, Методій, Томи, Симен, Яків (а не зросійщені з церковнослов’янської Миколай, Михаїл, Стефан, Іоанн, Мефодій, Фома, Сімеон, Іоаков тощо).
Друга частина була демократичнішою і тематично різноманітнішою. Тут багато важив досвід, ерудиція, професіоналізм видавця. Здебільше уміщувалися різноманітні за тематикою матеріали, що мали прямий стосунок до пам’ятних і знаменних дат української історії. Значний обсяг таких публікацій складала класика українського красного письменства — поетичні, прозові і драматичні твори класиків та письменників діаспори (повністю або в скороченій формі). За умов, коли організовані українські емігранти в країнах нового поселення мусили самостійно дбати про школування своїх дітей, цей розділ календарів ставав з-поміж читацького загалу деталі затребуванішим.
Із мозаїки українських календарів на чужині варто виокремити ті, які за змістовим наповненням, цінністю інформації та оформленням в усі часи були своєрідним еталоном для нових поколінь видавців. Здебільшого це щорічні календарі книжкового типу. Їх випускали редакції популярних у діаспорі газет (або їхні організації-засновники), також релігійні, просвітні, жіночі організації. Це зокрема календарі “Українського Народного Союзу” (з 1897), “Провидіння” (з 1918) — США; “Українського Голосу” (з 1915), “Канадійського Фармара” (з 1920 року) — Канада; “Праця” (з 1921) — Бразилія; “Відродження” (з 1959) — Аргентина.
Почерк вояків дивізії “Галичина”
Доведеним є факт, що на характер, тематику українськомовної друкованої продукції, що виходила в світ у країнах Західної Європи від кінця 40-х—початку 50-х років минулого століття, помітно вплинули колишні дивізійники з Української національної армії, яких після дворічного полону в італійському таборі “Ріміні” рішенням британського уряду переправили на початку осені 1947 року на постійне мешкання до цієї країни. Багато так званих рімінівців, які до війни встигли закінчити гімназії, започаткували ще в час перебування в Італії потужний пресовий і книговидавничий рух. У таборі “Ріміні” існували два українські видавництва — “Батьківщина” і “Відродження”.
Тому варто бодай коротко оглянути структуру і зміст цих раритетних сьогодні видань, примірники яких автору цих рядків подарували в Лондоні під час недавнього наукового стажування колишні дивізійники.
На початку про ключове слово у назві — календарець.
За умов таборової дійсності, коли бракувало і паперу, і технічних засобів тиражування надрукованих на машинці оригіналів, а було сильне бажання дати духовну поживу морально зневіреним і фізично знеможеним товаришам по боротьбі, мріяти про повновартісний календар-річник його творці не могли. Могли засобами малої поліграфії забезпечити випуск кишенькового формату (7 х10 см) маленьких книжечок обсягом 30—40 сторіночок, де в зменшеному в кілька разів засобом фототипу машинописному варіанті сторінок можна було читати в розпеченому сонцем або промоклому від затяжних дощів наметі те, що гріло душу, давало розраду, вселяло надію.
Вчитайтеся і ви, шановний читачу, в ці сторінки, вдумайтеся в їхній зміст, уявіть перед собою творців тих текстів.
“Календарець” на 1946 рік відкривав Національний гімн українців “Ще не вмерла Україна”. За ним ностальгійний вірш М. Ірлянського “Новий рік”.
На наступних розворотах сторіночок вузькими колонками подавалися помісячно і на щодень.
Лівий бік розвороту — українські та латинські релігійні свята з таблицею: число нового стилю, число старого стилю, назва українського свята, назва латинського свята. Правий бік: український національний календар на кожний місяць (від 1 до 31 числа).
Скажімо, дати першого місяця року — січня, на які застановляє увагу читача цей календарець:
6 січня 1846. Заснування Кирило-Методіївського братства в Києві.
18 січня 1654. Переяславська угода України з Московщиною.
22 січня 1918. Універсал Центральної Ради в Києві. Проголошення самостійності України.
22 січня 1919. Проголошено злуку всіх українських земель.
30 січня 1918. Бій українського юнацтва з большевиками під Крутами.
Напрошується порівняння зі всуціль фальшивими, просякнутими людиноненависницькою комуністичною ідеологією відривними календарями, що значними накладами, разом із масивом інших ідеологічних видань, випускали упродовж десятиліть на підрадянській Україні. Наслідки такого ідеологічного зомбування мільйонів українців, із яких хотіли зробити одну штучну єдність — радянський народ, відчуваються й нині.
Тут же — інформація про письменників, діячів культури, науки, про маловідомі події української історії, гетьманські укази, походи, перемоги українців у визвольних змаганнях, традиції, обряди і звичаї українців, перлини народної творчості, якими є пісні, прислів’я і приказки, писанки, вишиванки. Це все те, що формує не лише духовний, а й ідеологічний стрижень українця, робить його патріотом, особистістю.
На останніх сторінках календарця — назви й адреси українських організацій, редакцій, установ у країнах найбільшого перебування утікачів з України — англійською та українською мовами.
Завершує текстову частину звернення “Від редакції” до читача: “Видаючи цей скромний календарець, ми мали на увазі міліони наших братів на еміграції, які розбрелися по світу. Нашим бажанням є, щоб цей календарець допоміг українцям порозумітися між собою, а тим самим з’єднатися і сповнити мрію століть — занести прапор самостійности та незалежности на нашу Батьківщину”.
Другий випуск рімінівського “Календарця” (на 1947 рік) також має звернення до читача. Вміщене вона на початку і підкупляє не лише щирістю та довірою. Воно повчальне для багатьох творців нинішніх друкованих періодичних видань, які не завжди вирізняються високою культурою своїх видань і належною толерантністю до читача.
Зважаючи на рідкісність цього історичного документа, вважаю за доцільне навести його повністю:
“Це друге видання в обставинах полону. Особливості цих обставин не дозволяли нам заповнити сторінки нового всіма відомостями, які необхідні для кожного українця на чужині. Зокрема ми не мали змоги подати повні дані історичного календаря, а тому через брак джерел — у датах можуть трапитися неточності і деякі дати подані за старим, а деякі — за новим стилем.
Проте ми віримо, що Календарець виконає своє завдання навіть у такому виді. Він буде містком, що лучитиме нас із Батьківщиною…”
Це число відкриває текст (із нотами) неофіційного гімну ОУН-УПА “Під шум лісів”. Фрагмент гімну варто навести:
Під шум лісів, під шепіт трав
У сонця пріннях ясних,
Під крилами визвольних дум —
Несеться спів з грудей стальних.
Ми йдем! Ми йдем! — Тремтіть, кати!
Щоб матір з крови піднести.
Вогонь, що палите наш край,
У вашій крові погасить!
Організація видання на британських теренах
Опинившись у країні нового поселення, колишні вояки Першої української дивізії — військовополонені британської армії — активно поповнили не такі потужні лави тутешніх українських редакторів, видавців, журналістів. Із собою вони привезли не лише набутий редакторський і друкарський досвід, а й добру в’язанку випущених під палючим сонцем Італії власними силами книг та газет.
Таким чином, перший “Календарець українця у Великій Британії” на 1948 рік побачив світ накладом “Української книгарні і Видавництва” під маркою двох організацій — СУБ (Союзу Українців Британії) та Центрального Українського допомогового бюро в Лондоні.
За формою і змістом Календарець нічим не відрізнявся від свого італійського попередника. Додалося лише те, що стосувалося нового осідку редакції: інформаційні матеріали про СУБ, Українське Допомогове Бюро та про особливості британського законодавства щодо емігрантів.
За 70 літ існування лондонський календарець тричі змінював свій формат та художнє оформлення. Це було пов’язано з пошуком власного обличчя та появою нових художніх редакторів.
Коротко варто зазначити головні технічні характеристики лондонського календарця. Вони специфічні. І саме тому увиразнюють його з-поміж інших видань такого типу.
Формати
На відміну від календарів книжкового типу канадських та американських українців, що від початку друкувалися як книжки типових розмірів, тут продовжили традицію, започатковану в таборах Ді-Пі: скромні розміри (тому й календарець, а не календар) і незначний обсяг сторінок. У перші роки календарець мав розмір 7 сантиметрів завширшки та 10 — заввишки. Отож міг поміститися у найменшій кишені читача. Від початку 60-х років формат не набагато збільшується. Від початку 90-х
років — ще трохи виростає, має четверту частину аркуша формату А-4.
Обсяги
Кількість сторінок кожного випуску не була сталою. У перші два роки існування зміст обох частин вміщувався на 32 сторінках. Від початку 50-х обсяги публікацій подвоюються і до середини 60-х коливаються від 64 до 96 сторінок. Випуск на 1965 рік перетнув позначку 116 сторінок. “Найтовстішим” він був у 1989-му — 192 сторінки. Далі річники тоншають. У 1990—2000-х
роках вони виходили, в середньому, від 128 до152 сторінках.
Художнє оформлення
Перші тридцять років лондонський календарець оформляв відомий у діаспорі графік і маляр Роберт Лісовський. Походив із Запоріжжя, професійний вишкіл пройшов у видатних українських художників знаної на весь світ київської малярської школи з чітко окресленим національним стилем — Олександра Мурашка та Юрія Нарбута. Саме цей стиль оформлення, що ще від 20-х років отримав назву нарбутівський книжковий, характерний для кожного з випусків, які “вдягав” Лісовський.
Не відійшов від цієї традиції і наступний художник календарця Ростислав Глувко, який стало співпрацював із редакцією від 1978 року, привносячи в наступні обкладинки деякі елементи власного малярського почерку. Від початку 90-х річники приходять до читачів у цілковито іншій художній манері оформлення. З’явилися нові художники обкладинок — Олег Островський, Ярема Дубицький, Любомир Мазур.
Особливості поліграфічного відтворення
Первинно сфальцьовані сторіночки кожного примірника тримала посередині металева скріпка. Із збільшенням обсягу одягнені в обкладинку сторінки склеювали. Так тривало до початку 80-х років. Від 1981 року весь наклад зшивається при корінці. В останні два десятиріччя календарці друкують на якісному папері, але зміст річників стає біднішим.
Починаючи від 1951 року, у календарях з’являються перші фотоілюстрації на українську тему. Ними стали світлини Українських Домів, які повсюдно будували або викуповували на ту пору українці від імені Союзу Українців у Великій Британії.
Редакційне опрацювання
У перших випусках склад редакції не зазначався. Від 1980 року редактором видання був отець-крилошанин М. Ратушинський. Від 1987 року — отець Іван Музичка. Він здійснював редакцію церковного календарія до останнього випуску — на 2004 рік. Загальна редакція матеріалів обох частин була за Святославом Фостуном.
Відпускні ціни. Кожен випуск календарця, окрім передплати, можна було придбати у відділеннях СУБ по всій Великій Британії. У першій половині 50-х років один примірник коштував 2 шилінги, від другої половини — 2 шилінги і 6 пенсів. У 60—70-ті роки — 3—4 шилінги. Від початку 80-х років календарці відпускалися за ціною 1 фунт.
Наклади
Перший випуск календарця — на 1948 рік — вийшов накладом десять тисяч примірників. Про це зазначено на випускних відомостях. І в наступні роки наклад не зменшувався. Редакція періодично повідомляла читачів, що прибуток від продажу іде на придбання Українського Дому в Лондоні. Найбільший прибуток журнал приростив у 50—60-ті роки — період особливого піднесення громадського життя британських українців. Збитковим через різке зменшення накладів видання стало в останню добу існування — 90-ті—початок 2000-х років.
Тут годиться вказати на одну з причин стабільно високих упродовж десятиліть накладів цього видання.
Від 1959 року у випусках річників започатковується (на звороті титулу) так звана іменна сторінка. На ній власник примірника міг заповнити у спеціально віддрукованій формі дані про себе (прізвище та ім’я; місце мешкання, праці; номер телефону, подорожнього документа, полісу тощо). Якщо врахувати, що на низці сторінок були залишені порожні місця для записок і поміток, то такий іменний календарець почав виконувати функцію своєрідного щоденника, незамінного в дорозі й щоденному побуті записничка.
Особливості змісту
Зі зміною статусу військовополонених на вільнонайманих робітників, що тривав рік після переміщення з Ріміні, тисячі колишніх вояків УПА активно влилися в громадське життя. З’явилося чимало нагальних спільних справ, які потребували об’єднання української громади. Тому в кожному наступному числі “Календарця” спраглі до рідного друкованого слова читачі знаходили дедалі більше цікавого для себе.
Так, у випуску на 1949 рік з’являються прості, дохідливі, але глибокі за змістом слогани-заклики до українців, на які не можна було не відгукуватися. Побудовані були таким чином: у першому реченні містилася крилата фраза, відома цитата письменника або народне прислів’я, а в другому — заохота наслідувати це. Ось приклади таких влучних слоганів, які відразу запам’ятовувалися:
“Хто з Богом, Бог — з ним”: Підтримайте церкву ваших батьків і вашу!
“Добро для народу — найвище добро”: Дбайте про славу імени українця!
“Обніміте найменшого брата”: Кожний українець — ваш брат.
“Праця єдина з неволі нас вирве”: чи ви берете участь у суспільно-громадському житті вашого гурту?
“З миру по нитці — бідному сорочка”: пам’ятайте про долю хворих та інвалідів.
“В своїй хаті — своя правда”: Положіть вашу цеглинку в розбудову Українського Дому!
“Хто рідне забуває — серця не має”: Читайте українську книжку, українську пресу!
У перших числах цього видання рясно подавали передруки з попередніх брошурок, де йшлося про те, як і де шукати роботу, як складати резюме, яким чином представити працедавцеві свої позитивні характеристики, як облаштовували своє громадське життя наші піонери за океаном.
Упорядники календарця прагнули допомогти щойно прибулим землякам швидше адаптуватися на місці нового поселення, організувати їхній культурний доріст. Добра частина випуску на 1950 рік присвячена знайомству зі столицею Великої Британії. У докладній публікації “Огляньте Лондон” розповідалося про пам’ятні місця столиці з коротким екскурсом в історію, подавалася схема метро та йшлося про особливості користування наземним громадським транспортом. Тему доповнювали популярно написані нариси про головні музеї Лондона (адреси, години роботи, ціни на квитки та дні, коли в музеях вільне відвідування). У рубриці “Прогулянки по Лондону” йшлося про цікаві екскурсійні маршрути столицею — денні, тижневі, на вихідні.
Від цього року тематика помітно урізноманітнюється. З’являються публікації з історії української державності (короткий виклад за епохами: давньоукраїнська Київська, Галицько-Волинська, Литовсько-Руська держави, початки московщини, Козацька держава. Подавалася інформація про материкову Україну. Цілком очевидно, що упорядники за цією темою користувалися матеріалами, опублікованими в іноземній пресі.
Детальніше розглянемо змістову проблематику видання. Для цього виокремимо такі напрями:
— ювілеї історичних дат українського календаря;
— нариси про українських світочів літератури, мистецтва, суспільно-громадських рухів;
— українознавство.
Ювілеї історичних дат. Календарна форма видання якраз і надається найбільше для того, щоб із нагоди важливих круглих дат української історії орієнтувати читача в головному, виокремлювати ті факти, імена, події, які радянські ідеологи за вказівкою Кремля упродовж десятиліть або замовчували, або подавали викривлено, сфальшовано, відповідно до вимог імперсько-більшовицької ідеології.
Скажімо, 1959 року припадало 300-ліття Московської поразки під Конотопом (8 липня 1659). Зі сторінок лондонського кадендарця вільним світом стала поширюватися інформація про подію, яка виводила українську думку з тенет загумінковості, другосортності, занепадництва. Осмислено поданий новий фактологічний посил відкривав десятки, сотні тем, про які в часи російської займанщини українських теренів не прийнято було говорити.
Інші приклади.
У випуску на 1983 рік зі сторінок цього видання на повен голос зазвучала тема Голодомору українського народу — з нагоди півстоліття цієї приховуваної з особливою затятістю владою в СРСР події. Наведені в добірці публікацій цифри, факти, коментарі для багатьох читачів були першим наближенням до пізнання й осмислення цієї приголомшуючої свідомість теми.
На ту пору виповнювалося 40-річчя постання Української дивізії “Галичина”. І свідчення безпосередніх учасників битви українців на два фронти на здобуття Україною незалежності стали не лише додатковим фактологічним тлом у пізнанні цієї малоописаної теми, а й неспростовним документом доби, на який неодмінно посилатимуться наступні покоління дослідників.
Осмислення в аналітичному матеріалі 40-річчя смерті митрополита Андрея Шептицького (число на 1984 рік) виводить читача на правдиве осмислення не лише уроків історії Української церкви, а й високого житейського чину провідників нації. Ця глибоко аргументована публікація ненав’язливо приводить читача до такого висновку: українцям не бракувало національних героїв, але бракувало правдивої інформації про них. Московські ідеологи упродовж століть усіляко дискредитували таких особистостей уміло продуманими пропагандистськими акціями.
Це ж можна сказати й про публікації до інших ювілейних дат національного календаря, які на ту пору широко відзначали наші земляки на еміграції: 1000-ліття Хрещення України, двісті літ зруйнування російською царицею Запорозької Січі, двісті літ знесення кріпаччини, двісті літ Коліївщини, сто літ Наукового товариства
ім. Тараса Шевченка, п’ятдесят літ початку Української революції, п’ятдесят літ діяльності ОУН тощо.
Цінну інформацію зібрано в публікаціях рубрик “Історичні володарі України”, “Московські тирани над Україною” (короновані з династії Романових та некороновані), “Московські капрали в Україні часів СССР (1921—1957)”, “Українські уряди часів визвольних змагань”, “Комуністичні провідники в Україні”.
Нариси про українських світочів літератури, мистецтва. Тоді, коли в радянських школах і вишах тему літератури зокрема і культури загалом подавали винятково з принципів партійності та соціалістичного реалізму, що засадничо були антинауковими, наші земляки за кордоном мали можливість пізнавати твори, читати біографії майстрів красного письменства, мистецтва без ідеологічного глянцу і цензурних виключень. Перед ними поставала велич і слава справжніх Тараса Шевченка і Лесі Українки, Івана Франка і Сергія Єфремова, Олександра Олеся і Симона Петлюри, письменників епохи Розстріляного Відродження і невпокореного шістдесятництва.
Українознавство. Цю тему висвітлювали здебільше в двох напрямах: артефакти української матеріальної й духовної культури, які в підрадянській Україні вже вважали архаїчними пережитками минулого, і справжній стан справ з українською гуманітарною наукою, вищою школою та шкільництвом.
Остання тема звучала особливо тривожно на тлі частих повідомлень західної преси про посилення русифікації України від кінця 60-х років минулого століття та арешти української інтелігенції, яка на хвилі паростків хрущовської відлиги повірила у можливість реальної демократії за умов комуно-більшовицької системи.
Чи не такими за змістом і суттю мають бути календарі сучасних українських видавців? Якщо пам’ятати про те, що такий вид друкованої продукції не лише розважає, а й стає чинником національного відродження.
Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Київ—Лондон—Київ
