Життя і віри благодать

Наше життя — це низка символів і знамень. Про це думав, коли розмовляв зі святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Української Православної Церкви Київського Патріархату Філаретом за день до його 90-ліття. І першим у цьому ряду стоїть назва його колиски — села на Донеччині.

— Ми всі, українці, родом з села, з його культури. І звідти ми беремо найдорогоцінніше, яке несемо крізь усе життя до тої межі, коли переходимо у засвіти. Що взяли Ви, хто Вам його дав?
— Життя дають нам батьки, прищеплюють любов до рідного. Благодатне — моя мала батьківщина, сьогодні окуповане. Раніше, поки була можливість, я час від часу відвідував його. А зараз, звичайно, я не можу поїхати в рідне село, але молюся за нього, за людей. У Благодатному я прожив до 16 років, а потім вступив до Одеської духовної семінарії. Школа дала мені певні знання і виховання. Але виховала вона мене в дусі атеїзму. Віри не мав доти, доки не загинув на фронті батько. Тоді я став замислюватися: існує він чи не існує? Якщо він не існує, як мене навчала школа (бо зі смертю нібито припиняється буття людини), то кого я люблю? Можна любити порожнє місце? А якщо не можна, то він повинен існувати, бо я люблю. Якщо ж він існує, отже, є вічне життя. А якщо є вічне життя, то є Бог. Якщо він є, то треба насамперед служити йому, а не земній владі.
Після цього став багато читати духовної літератури, яка була у нас в домі. Мати моя була набожною, закінчила церковно-парафіяльну школу, тому любила читати. Я часто відвідував богослужіння.
— У Благодатному була церква?
— У нас їх було дві. Бо село велике, на той час там проживало п’ять тисяч селян.
Я ходив до Святомиколаївської, бо другу церкву зруйнували. Потім з тої цегли збудували школу. Але я, уже будучи патріархом, поруч з нею побудував цегляну нову церкву Вознесіння Господнього.
— Ваша святосте, при постриженні в ченці Ви прибрали ім’я Філарет. Чому?
— Я не обирав, мені його дав патріарх Алексій Сіманський, а я був послушником Троїце-Сергіївської лаври. Там розташовується Московська духовна академія. І коли я поступив у монастир, прожив там півроку, тоді подав прохання, щоб мене постригли у ченці. Це питання вирішував патріарх як священний архімандрит Троїце-Сергіївської лаври. Я здогадався, що він дасть мені ім’я Філарет, бо того дня він приїхав на свято праведного Філарета Милостивого в лавру. Він дуже шанував цього святого. Коли мене постригали 1 січня 1950 року, то дали саме це ім’я.
— Ви не вагались, вибираючи нелегку дорогу чернечого життя?
— Вагався і не знав, який шлях обрати: чи бути священиком сімейним, чи священиком-ченцем. Думав довго і вирішив все-таки стати ченцем. Це були сталінські часи, 1949 рік. Деяких наших професорів і студентів арештували і засудили. Міркував, що можу не уникнути цієї гіркої участі. Пов’язаний із сім’єю, буду несвобідним. Тому вирішив обрати чернечий спосіб життя. І тільки я так вирішив, як приходить чернець із лаври і пропонує мені залишитися на канікули у монастирі Троїце-Сергіївської лаври…
Так я зрозумів, що це воля Божа. Господь мені ніби повідомив: ти обрав правильний шлях! Ось уже сімдесятий рік ченцем, але ніколи не шкодував про свій вибір.
— Даруйте, що переповідаю інформацію проросійських ботів, нібито митрополит Епіфаній — син Філарета.
— Це все видумки (Патріарх усміхається), ми ніякі не родичі. Познайомився з ним, коли він став студентом нашої Академії. Він народився на Буковині, я — на Донбасі.
— Якось, переглядаючи підшивку газети “Рада” за 1992 рік, натрапив на інформацію, що коли Ви приїхали у пастирських справах до Чернівців, на Вас накинулися і побили машину розлючені тамтешні монахи, якими керував Онуфрій, нинішній “смотрящій” Кіріла Гундяєва в Україні…
— Був такий факт. Коли ми об’єдналися з автокефальною церквою у червні 1992 року і створили Київський патріархат, я з митрополитом Антонієм (Масендичем) їздили по єпархіях. Вирішив поїхати на Буковину, в Чернівці. На той час проти мене Москва уже налаштувала духовенство, єпископат по всій Україні. Розлючені ченці хотіли, коли в’їду на міст, скинути у Дністер. Серед нападників був і нинішній єпископ УПЦ МП, тоді ще архімандрит. Він усе це і організовував. Нас завчасно попередили, і ми повернули назад, об’їхали іншою дорогою. За нами гналися, та втрутилася міліція і розігнала їх. Того разу в Чернівцях я таки відслужив божественну літургію.
— За своє життя, коли Ви стали Патріархом Української Православної Церкви Київського Патріархату, Ви, напевно, неодноразово зазнавали нападів з боку промосковських попів чи монахів?
— Було ще гірше. Коли я відвідував Донецьку єпархію, зокрема Маріуполь. У Донецьку організували багато людей, які не пускали мене в храм. Три години я просидів у машині перед храмом, мене не випускали, вигукуючи ганебні слова. Того дня літургію так і не зміг відслужити. Але наступного дня в тому храмі таки відслужив. Після цього поїхав у Маріуполь — я повинен був освятити хрест на місці побудови нового храму.
Коли освятив хрест, збіглися священики на чолі з благочинним Московського патріархату з киями, металевими прутами і стали нас бити. Мене вдарили металевим прутом по голові, але на мені був клобук і удар прийшовся по ньому. Якби його не було, мені б розкроїли голову навпіл. Побили й нинішнього донецького архієпископа Сергія Городцова, нинішнього митрополита Львівського Димитрія і ще кількох архієреїв і священиків. Отаке ми пережили у Маріуполі.
Подібне було і в Дніпрі, Одесі, Харкові. Тобто, по всій Україні. Хоч би куди я їхав, проти мене виступали московські священики, які підбурювали вірян. Однак, попри провокації, протидії, лицемірну брехню й інсинуації, просто нелюдське, не Боже ставлення, Київський патріархат не зламався. Він виріс, став із зерна гірчичного великим деревом, яке покрило всю Україну. І тепер ми маємо Томос про автокефалію, який надав нам Вселенський Патріарх Варфоломій. Це воля Божа, щоб Україна була незалежною державою, і в цій державі незалежна Церква. Це свідчення того, що з нами Бог. Ми віримо і переконані, що й у війні на сході перемога буде за нами.
— Українці чітко усвідомлюють, що якби не Ваша віра у силу Господню, послідовність, мудрість і просто мужність, то навіть за незалежної України ще не скоро з’явилася б у нас незалежна Церква.
— Бог обрав і вказав мені шлях. Коли Україна стала незалежною державою, і в Москві проти мене розпочалося цькування, почали мене гнати, позбавляти сану, піддали анафемі, хотіли відсторонити мене від служіння Церкві і Богу, я був на межі розпачу. Я не знав, що мені робити. Напередодні харківського собору мене за наполегливою рекомендацією деяких діячів з Москви поклали у Феофанію, хоча я був здоровим.
Запитував: для чого, я ж не хворий. Казали: будуть викликати в Москву, а Ви скажете, що не можете приїхати, бо перебуваєте в лікарні. І у Вас буде виправдання, чому не їдете до Москви. А насправді готувався так званий “харківський собор”, який розколов українське православ’я нав­піл. І харківський собор пройшов без мене. Бо якби я там був, то ніякого розділення і обрання нового предстоятеля, ставленика Москви, не відбулося б. Так вони розділили Українську церкву.
Так ось, коли я лежав, то розмірковував, що мені робити. І дійшов висновку, що треба об’єднуватися з УАПЦ. Її створила радянська влада. Та влада, яка двічі знищувала УАПЦ. А потім сама вирішила відродити цю Церкву. Не говоритиму, для чого вона була тоді створена. І як колись, коли вирішив іти в монастир, прийшло знамення — дзвінок від Богдана Тернопільського: чи можна з Вами зустрітися? Він тоді був головою служби внутрішньої політики. Тобто відповідав за цю справу. А ще Микола Поровський.
Одне слово, питання стояло про об’єднання з автокефальною Церквою. Тільки-но я вирішив, що буду об’єднуватися з УАПЦ, зрозумів, що це послана така сама відповідь від Бога. Оскільки це воля Божа, то був упевнений, що перемога буде за нами. Перемогли? Перемогли!
— Ваша святосте, кожна людина, навіть духовного сану, має якісь амбіції, право на гідне пошанування і оцінку її досвіду, праці. 1993 року в результаті об’єднання і створення УПЦ КП Ви стали заступником патріарха Володимира. Чому?
— Мене і обрали на соборі, але результати були підтасовані. Тому другим патріархом став інший. Кажу це без осуду. Я змирився. Лише через певний час один із архієреїв зізнався мені, що то він підтасував результати голосування на соборі. Але зізнан­ня було вже після того, як помер Володимир Романюк. Патріархом я став 1995 року, ось тоді все і випливло на світ Божий.
— Коли Ви зрозуміли — навчаючись в Одеській духовній семінарії чи Московській духовній академії, що проти Української Православної Церкви порушено канонічність під час приєднання до Москви?
— Коли я вчився в Московській академії і опісля, я обіймав високі церковні посади. Мене обрали місцеблюстителем Московського патріаршого престолу. Уже тоді мене деякі архієреї і поважні священики підштовхували до думки, що треба Україні мати автокефальну церкву. Це було за радянських часів. Я був тоді екзархом України.
— Підштовхували духовні особи — церковні діячі чи світські? Українці чи неукраїнці? Які були в Україні чи Москві?
— Українці. Я знав, що подіб­ні настрої є серед українського духовенства: мати в Україні автокефальну церкву. Не український екзархат, а автокефальну. І на мене тиснули. Я сказав: ні, почекайте, не прийшов час. Запитаєте чому? Та тому, що був Радянський Союз — сильна єдина держава, яка двічі знищувала автокефальну церкву, у 1930 і 1943 роках. І тому я знав, що автокефальна церква в умовах радянської влади існувати не може. Коли ж Україна проголосила свою незалежність, тоді я сказав архієреям: ось тепер прийшов час, коли ми повинні стати автокефальною Церквою. І ті, які мене штовхали на проголошення автокефалії за радянських часів, виступили проти!
— А чи не допускаєте Ви думки, що за радянщини це була інспірація, щоб перевірити Вашу лояльність і благонадійність Москві? Вона завжди славилася своєю азійською підступністю і хитрістю…
— Можливо, але тут насамперед бачиться оця звичайна дволикість. Я з ними не одну розмову мав.
— Але це ж факт, що за радянських часів багато хто з церковно- і священнослужителів, від паламаря до архієрея, були завербовані ЧК-МГБ-КГБ і працювали секретними співробітниками?
— Усе це так, але коли Україна стала державою, російське КГБ, яке контролювало кожен крок своїх громадян, уже не мало того тотального впливу на Україну. Якщо є воля протистояти, то можна встояти. Я ж протистояв, і вони могли. Але не пішли цим шляхом. Тому гріх на них, і не треба звертати на КГБ, ні на кого. Мене в молодості теж примушували відкривати сповідь і доповідати їм. Я навідріз відмовився. Мені погрожували: “Ми можемо розстріляти тебе!”. І пістолет поклав на стіл. Я кажу: “Ви можете мене розстріляти, але я не боюся вас. Бо для мене немає різниці, коли я помру, зараз чи в старості”. Мене не змогли зламати, а ці що, не могли відмовитися?
— Торік навесні до Вас завітали ветерани, “кіборги”, захисники Донецького аеропорту і вручили Вам орден “Захиснику української землі”. У цьому теж проглядається промовистий і беззаперечний великий символ Вашого життя. Товариство “Просвіта”, і не лише ми, вважаємо: своїм подвижницьким життям довели, що Ви найсамовідданіший захисник нашої віри, української землі й народу.
— Своє життя я присвятив Церкві, Богу і Україні. Для мене, щоб захистити церкву, треба захистити державу, її народ. І коли російський “гарант” захопив Крим, розпочав війну на Донбасі, всі, навіть прості громадяни, бачили, що наша армія була слабка. На захист країни виступили тисячі добровольців, солдати Збройних Сил. Тому я на Всеукраїнській раді церков звернувся з проханням збирати кошти на армію. І тоді митрополит Онуфрій, нинішній очільник УПЦ Московського патріархату, каже: “Ми цього робити не можемо”! Чому, питаю. “А тому, — відповідає, — що ми цим покажемо, наскільки наша армія слабка”. Коли 1942 року під час Другої світової війни Російська церква звернулася до народу і закликала збирати кошти у фонд оборони, вона не боялася, що підкреслить слабкість радянської армії. А Московський патріархат, бачте, боїться? Це було свідоме виконання архієреями вказівок з Москви працювати проти України, проти нашого народу.
Тоді Київський патріархат розгорнув допомогу добробатам і Українській армії. Ми не лише кошти збирали, продукти харчування, одяг, медикаменти, бронежилети. У нас не було бронежилетів, ми їздили в Європу, закуповували, а при перетині кордону мали багато проблем з їхнім перевезенням. Для цього споряджалися цілі групи волонтерів.
Тепер наша армія стала незрівнянно боєздатнішою. Це визнала і Європа, і Америка. Наша Церква відіграла важливу роль у зміцненні обороноздатності країни. Бо якщо не буде держави — не буде і Церкви. Ми взаємопов’язані.
Це добре усвідомив Президент Порошенко, який стільки зусиль доклав до надання Томосу нашій Церкві. Бо усвідомив, що не вдасться захистити незалежність держави без незалежної, автокефальної української Церкви.
— Що Ви хотіли б сказати українському народу у цей день з вершини свого 90-ліття?
— Я хочу, щоб українці єдналися. Бо в єдності наша сила. Тому ми і співаємо: “Боже, нам єдність подай”! Ми будемо мати тоді сильну і справді незалежну державу, якщо матимемо єдність. І в Церкві, і в соборній державі, і серед народу.

Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment