Анна КОЗИРИЦЬКА: «Душа — надто тонка матерія»

Едуард ОВЧАРЕНКО
Понад чверть століття тому в репертуарі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра з’явилася вистава “Брехня” за п’єсою Володимира Винниченка у постановці Олександра Балабана. Це була перша українськомовна вистава у російськомовному театрі. А нещодавно молодий режисер Анна Козирицька поставила нову виставу за цим твором. Сьогодні Анна гість “СП”.

— Це вже не перша Ваша режисерська робота. Що створили раніше у Театрі драми і комедії на лівому березі?
— Перша вистава, яку я поставила в цьому театрі, має назву “Кохання… на дотик”. Познайомилась із п’єсою американського драматурга Леонарда Герша “Ці вільні метелики” у перекладі з англійської та за редакцією М. Мішина, і закохалася в неї. Майже рік із художницею Анною Соболєвою працювали над цим задумом. Постало питання — де ставити… Знаючи театри столиці, їхню репертуарну політику, вирішили: “Ці вільні метелики” — вистава саме для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Зустрілись із засновником і багаторічним художній керівником театру Едуардом Митницьким, отримали дозвіл на постановку. У лютому 2017 року відбулася прем’єра вистави з назвою “Кохання… на дотик”. Її й сьогодні можна бачити в репертуарній афіші театру.
— Чим Вас зацікавила “Брехня” Володимира Винниченка? Можливо, Ви бачили постановку “Брехні”, яку театр здійснив 1992 року?
— “Брехня” зацікавила мене своєю складністю і норовливістю. Її не можна торкатися без особистої “душевної” розмови з драматургом. Він — дуже неоднозначна постать. Намагалася зрозуміти внутрішній світ письменника, дізнатися про його особисті життєві трагедії, адже все, що створює людина, має початок з її власного життя.
Винниченко час від часу страждав від депресії, бо ніколи не давав спокою душі, досліджуючи її у власній драматургії. А ще письменник увесь час оточував себе жінками. Це були романи одночасно з кількома особами. Так, щойно обривався один, починався інший… Він ніколи не залишався на самоті. Зрозуміла, що Винниченко мав страх самотності, який змушував його страждати. Образ Наталі Павлівни, дбайливо прихована рана в його душі, власне і є його автопортретом, який замасковано в жіночу “обгортку”. Цей “ключик” і став імпульсом до втілення вистави.
“Брехню” режисера Олександра Балабана, на жаль, не бачила, але багато чула про неї. Артист Костянтин Костишин, який нині грає чоловіка головної героїні — Андрія Карповича, у виставі 1992 року грав її коханця Тося.
Усі герої вистави прагнуть жити, бажають бути потрібними та коханими. Водночас кожному з них бракує духу подивитися власним страхам у вічі та знайти сили бути собою, не брехати собі про власне щастя.
— Вистава нагадує чорнобіле кіно. Таким був задум?
— Так, був задум чорнобілих фото. Саме чорнобілі світлини виявляють справжність, акцентують особистість. Хотілося максимально відтворити світ без почуттів. Він, у моїй уяві, не має кольорів — сірий, як депресія. Костюми — одного кольору, як символ того, що насправді одяг не має значення, а лише відволікає увагу від очей — єдиного віконця душі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment