Чому українці нехтують дорогоцінностями рідної мови, або Чим слово «усмішка» відрізняється від слова «посмішка»

Олена ЛЕОНТОВИЧ,
письменниця, член НСПУ

Українська мова має такі особливості, які є великою мовною цінністю і якими вона вигідно відрізняється від багатьох інших мов. Але, на превеликий жаль, вони, ці мовні дорогоцінності, за дуже малим винятком, невідомі нашим сучасникам: і звичайним користувачам мови, і письменникам, редакторам, журналістам, науковцям, учителям, тобто особливим користувачам її… А той самий носій рідної мови, в якого вчилися письменники ХІХ ст., скільки вже років пасивно, без опору піддається шаленій навалі ворожої мови. А колись український письменник Володимир Леонтович, якого безсмертний Іван Франко поставив на друге місце серед прозаїків після М. Коцюбинського, щиросердо писав у “Автобіографії”: “…завдяки життю в селі та повсякчасним зносинам з селянами, знання української мови зробилося підсвідомим. І сталося так, що всі тонші нюанси почувань та розумінь виразніше засвоювалися для мене мовою українською, ніж російською”1.
Та повернемося до скарбів. А вони ось: іменники “усмішка” — “усміх” і “посмішка” — “посміх”, та дієслова “усміхатися” — “посміхатися” існують в українській мові. Але часто їх використовують неправильно. Ще “допомогла” наша мовна трагедія, що кілька поколінь українців були позбавлені рідкісного видання “Словаря української мови” (1909 рік), який зібрала редакція журналу “Кієвська старина” та члени Старої громади, а упорядкував з додатком власного матеріалу і завдяки неймовірній енергії та відданості видав Борис Грінченко. Там є чудові приклади вживання цих слів: “До смерти не забуду його погляду, його усмішки” (Олекса Стороженко), “Де той погляд молодецький, де той всміх веселий” (Марко Вовчок); “Це… посмішка з мене” (Б. Грінченко), “З посміху люди бувають” (прислів’я) і переклади російською (усмішка, усміх — улыбка, посмішка, посміх — насмешка, посмешище)2.
А тепер звернімося до одинадцятитомного “Словника української мови”3: “усмішка — особливий порух м’язами обличчя (губ, очей), який виражає схильність до сміху”. Напр.: “Усмішка щастя розіллялась на обличчі старої” (М. Коцюбинський), “І літає пісня, молода, крилата, як твоя усмішка, як зоря в гаю” (В. Сосюра), “По застиглих обличчях пробігла усмішка печальної радості” (М. Ірчан). Тому і слід це слово бачити у словосполученнях: “теп­ла усмішка”(В. Яворівський), “добра усмішка” (П. Мовчан), “радісна усмішка, сонцесяйна усмішка, привітна усмішка” тощо. Так само трактується й слово “усміх”: “То живе твій усміх у твоєму слові” (В. Сосюра), “Вгасав останній усміх дня” (Н. Королева). На жаль, у гаслі про слово “усмішка” подається без пояснення і прикладів словосполучення “крива усмішка”.
Та на противагу милому слову “усмішка” українська мова має дуже схоже, однокореневе слово “посмішка”4 — “особливий порух губ і очей, що виражає глузливе, кепкувальне, іронічне ставлення до кого-небудь чи чого-небудь” (на жаль, відповідного трактування слова “усмішка” немає.) Напр..: “нахабна посмішка” (В. Леонтович), “уїдлива посмішка”, “іронічна посмішка”, “скептична посмішка”; “Солуха, знічуючись від гадючої посмішки о. Миколая, налив йому келих” (М. Стельмах).
Такі само значення мають і дієслова-антиподи “усміхатися” та “посміхатися”: “Він приязно усміхнувся, і зніяковілість щезла”, “Незнайомець зловісно посміхнувся”, “криво посміхатися” (І. Багряний). Ніби все ясно тлумачено, роз’яснено, наведено приклади. …І раптом читаємо в пункті другому:
“Посмішка” — “2. Те саме, що усмішка 1. Весела посмішка ніколи не збігала з гарненького, задерикуватого обличчя дівчини” (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1948, 52); “Віктор не міг приховати радості і весь зацвів у посмішці” (Олександр Копиленко, Десятикласники, 1938, 136);  “Образно. Маковей ледве впізнав в засушеній цій квітці перший паросток словацької весни, синю посмішку далекої Грінави” (Олесь Гончар, III, 1959, 444).
Навела цитату, бо, передбачаючи, що доскіпливі опоненти, а вони, без сумнівів, знайдуться, зазирнуть до “Словника української мови” і наполягатимуть, що на підставі авторитету Словника є можливість робити і далі безлад у вживанні цих слів-антиподів, і аргументуватимуть його прикладами, наведеними не лише у Словнику, а й вживанням слова “посмішка” у неприродному для нього значенні і І. Нечуєм-Левицьким, і Б. Антоненком-Давидовичем, і О. Копиленком. І навіть з насолодою читаючи незабутніх І. Багряного і А. Дімарова з прикрістю в душі “наштовхуєшся” зрідка на дієслово “посміхнутися” в позитивному значенні…
Можна лише подивуватись укладачам Словника, які невідомо з якої причини підкинули нащадкам таку версію, до кінця не розібравшись з цим питанням. Незрозуміло, якими доводами вони керувалися, вносячи такий безлад, тим самим надаючи і слову “посмішка”, і похідним від нього статус дволикого Януса. Подаючи значення цих слів-антиподів, укладачі розуміли несумісність вживання слова “посмішка” в протилежному значенні. Тож виникає законне питання, для чого вони своїм авторитетом санкціонували його хибне вживання?! На жаль, відповіді нема… Мабуть, цих неоковирностей і не було б, якби у 1930-х роках не репресували когорту видатних українських мовознавців…
Але логічно буде внести нарешті ясність у це питання і назав­жди припинити хибне вживання слова “посмішка”, бо й зараз постійно стикаєшся з його таким вживанням. І передусім тими, хто має подавати приклад. На радіо і телебаченні чуємо “перли”: “гарна посмішка”, “чарівна посмішка” і т. ін. У сучасних піснях чуємо по радіо: “Посміхайтесь, добрі люди” запрошував багаторазово співак Віктор Павлик, Вадим Крищенко “посміхається” нам у пісні “Карпатські гори”. “Сяюча посмішка” завітала і до Богдана Жолдака, і до В. Кленца “Посміхається мати до сина”. А диктор на радіо бажає “щирих посмішок за будь-якої погоди”, не знаючи, не підозрюючи, що “щирість” і “посмішка” — несумісні. І чомусь повз вуха не одного покоління українців пройшли слова Андрія Малишка “Незрадлива, материнська, ласкава усмішка” зі знаменитої пісні. 37 разів зустрілися в одному з романів сучасної авторки зі словами “посмішка” і “посміхатися” в неприродному для них значенні, які спотворювали текст і виставляли написане автором наче в кривому дзеркалі. Цікаво, а що відчували герої роману, коли самі до себе посміхалися?..
На обкладинці збірника, який вміщує “Гобі, забобони, анекдоти” видавництва “Ярославів Вал”, 2011 р., фігурує назва “Посмішка чорного кота”, хоча в текстах його, у спогадах письменників, у їхніх зізнаннях нічого немає такого, що відповідало б значенню слова “посмішка”, хоча “усмішка” в цій назві була б дуже доречна. Таких прикладів тьма-тьмуща. Вони, ці ганебні неоковирності, постійно і око, і вухо колють і свідчать про те, що сучасники не мають зеленого поняття про затаєні скарби української мови.
То хіба ж можна і далі попускати таке невігластво?! Чи знайдеться такий байдужий до рідної мови, щоб відповів — так?! Більше зволікати не можна, бо потроху всі стануть “весело посміхатися” немов у “палаті №6”.
Настав час покласти цьому край. Саме тепер, і не пізніше, треба всією громадою вибачитися перед Українською Мовою, повернути права громадянства її унікальним особливостям, щоб ми всі мали змогу насолоджуватися питомими українськими дорогоцінностями, щоб вони засяяли на нашому мовному небосхилі.

————————
1 Автобіографія В. М. Леонтовича. В. Леонтович. Зібрання творів // Київ, 2005. — Том 3. — С. 7—9.
2 Словарь української мови. Упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко // Надруковано з видання 1907—1909 рр. фотоспособом. — Наукова думка. — Київ, 1997. — Т. 3. — С. 364. — Т. 4. — С. 356.
3 Словник української мови в 11 томах. — Т. 10. — К: Наукова думка, 1979. — Т. 10. — С. 491.
4 Словник української мови в 11 томах. Т. 7. — К: Наукова думка, 1976. — С. 348.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment