Чи доля села — це доля України?

Валерій ШВЕЦЬ

“Раніше ми жили при комунізмі, тільки не знали цього”, — не раз у дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двотисячні такі голоси вже майже затихли. Час узяв своє. Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їхній рахунок, в більшості відійшли в інший світ. Але осінь приходить до всіх. Прийшла й до мене. Захотів розібратись у своєму житті, згадати всіх рідних, з’ясувати історію свого роду і зібране передати далі, нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів. Як з’ясувалось, усі мої родичі з давніх-давен проживали в селі на півночі Одеської області. Я зміг прослідкувати свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері десь від 1800 року. Далі пошук слід було продовжити вже в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси.
Усі мої предки належали до селянського стану. Саме селяни були будівельним матеріалом потужних держав та імперій всіх часів. Римська імперія існувала доти, доки провідною верствою суспільства були дрібні вільні землевласники. Коли їх витіснили раби, імперія впала. У ті далекі часи селяни були аналогом нинішнього середнього класу. Володіння землею лежало в основі їхнього світогляду. Любов до землі, патріотизм, готовність загинути в бою за рідну землю мали для них буквальне значення. Проте серед інших держав Радянський Союз був унікальним винятком. Більшовизм не був кроком уперед на шляху поступу людства. Це був крок назад у темні часи навіть не середньовіччя, а рабовласництва. Він споживав селянську кров у шаленому темпі. Він забрав у селян землю, а разом з нею і свободу, а в українських селян він забирав, по можливості, і життя. Їм нічого не платили за працю без вихідних і не можна було від праці ухилитись. Мати мого батька занедужала, не могла працювати в полі, і за кілька років померла. Та от, їй дозволили не виходити на роботу лише за умови, що її норму виконуватиме дочка. Так закінчились шкільні роки дванадцятирічної дівчинки, і все своє подальше життя вона вже не полишала цю роботу. Навіть юридично колгоспники, а вони в сталінські часи становили більшість населення країни, не були повноправними громадянами. До хрущовської відлиги у них не було паспортів і вони не мали права без дозволу влади відлучатись з села. Раби на землі і найдешевші у світі робітники у містах, безвідмовне гарматне м’ясо на війні — це була доля селян у радянські часи аж до смерті Сталіна. Люмпенізоване селянство було водночас і кадровим джерелом для правлячої партії. Були потрібні не здібні, а слухняні, і серед сільського люмпена таких було чимало. Споживаючи селянські життя, влада не розуміла, що разом з селянами вона споживає свій, фактично, єдиний ресурс для існування. Починаючи з шістдесятих, провідною верствою радянського суспільства стала інтелігенція, але вона вже не належала цілком, як ресурс, партійно-державній бюрократії. Катастрофа для більшовизму сталася тоді, коли селянський ресурс був практично вичерпаний, а інтелігенція стала масовою.
Я виявився нащадком чотирьох численних родів: Швеців, Мясковських, Кузенків і Чепелюків. У прізвищах мої предків відбилася географія всієї України від Сяну до Дону. На межі XVIII і ХІХ сторіч кожний рід був представлений однією родиною. Це означає, що засновник кожного роду мав народитися десь у середині вісімнадцятого сторіччя. А що було перед тим? Думаю, просто не було поіменної письмової згадки про мешканців села в офіційних документах. Доленосною подією вважаю зведення в селі моїх батьків — Мошнягах — греко-католицької церкви святого мученика Олександра 1750 року. Звідтоді, мабуть, і почалася письмова фіксація прізвищ мешканців села. Цікавою є етимологія слова Мошняги. Молдавською “мошняг” означає мудру людину. Отже, Мошняги — це село мудрих людей. Переглядаючи метричні книги ХІХ сторіччя, я практично не зустрів молдавських прізвищ. Звідки ж така назва села? За даними Вікіпедії, село засноване 1176 року. Між ХІІ і XVIII сторіччями багато подій, не зафіксованих на папері, могло відбутись.
1794 року греко-католицька церкву стала православною церквою святого Іоана Богослова. Це означає, що в ті роки Російська імперія на теренах Одещини почувалася вже цілком впевнено. На ці землі прийшла Новоросія через шістсот років після заснування села! Всі записи в метричних книгах кінця ХІХ—початку ХХ століть дуже охайні. Гарний каліграфічний почерк настоятеля церкви, що їх вів, викликає естетичне задоволення і легко читається. Вражає і наявність метричних книг за всі роки від 1890 до 1920 — до моменту утвердження радянської влади на цих землях. Але 1918 року священика вбили, про що свідчить запис у метричній книзі. Революція докотилась і до Мошняг. Записи почала вести інша людина, хоча і духовного сану, але з нижчих щаблів духовної ієрархії. Неохайний почерк, велика кількість граматичних помилок. Схоже, навіть серед священиків високоосвічених людей було небагато. Про те, що щось недобре діялось у Російській імперії після 1914 року, можна зрозуміти з нових причин смерті людей, як то тиф і іспанка — незмінні супутники війни. Про те, що 1920 року нова влада таки утвердилась у Мошнягах, красномовно свідчить запис у метричній книзі про смерть чотирьох молодих людей в один день із зазначенням причини смерті — убитий. Можна лише здогадуватися, як це відбувалося. Після 1920 року функцію реєстратора громадського стану людей взяла на себе держава. Лаконічні інформативні записи в церковних метричних книгах були замінені на двосторінкові анкети. Інколи записи велись українською мовою, інколи російською, проте вкрай неохайно і безграмотно. Тепер церква вже була повністю виключена з громадського життя і стала непотрібною. Її проповіді про високі людські ідеали суперечили класовій моралі нової влади з її приматом класової (бюрократично-партійної) доцільності над будь-якими загальнолюдськими цінностями. Тому ще в роки дитинства моїх батьків церкву зруйнували.
Як тільки держава взяла відповідальність за реєстрацію громадського стану людей на себе, відразу у дослідника зникла можливість систематичного аналізу цих даних. За 1927—1933 роки метричні книги просто знищені (інформація від працівників архіву). Це для того, щоб не лише не можна було точно з’ясувати кількість жертв геноциду, але неможливо було б, на думку відповідальних державних осіб, і оцінити їх на основі аналізу даних за попередні роки. За деякі інші роки книги зникли через недбале зберігання. Тож матеріалів для аналізу за роки радянської влади небагато. Тому зрозуміла та розбіжність оцінок у кількості жертв геноциду, що ми її знаходимо у відповідних публікаціях по голодомору-геноциду, а саме: від 4 до 10 мільйонів жертв. За моїми оцінками на основі аналізу стандартної математичної моделі розвитку біологічних популяцій виходить число, ближче до верхньої межі цього діапазону.
Чи можна щось сказати про якість життя у селі Мошняги в різні періоди його існування? Або хоча б чи є характерні параметри, безпосередньо пов’язані з цією якістю? Думаю, що першим таким параметром є середня тривалість життя. Другим параметром є перевищення народжуваності над смертністю. Цей останній параметр свідчить про подальші перспективи нації. Таблиця 1 дає певне уявлення про життя села Мошняги у часи Російської імперії.
Впадає у вічі низька тривалість життя селян на початку ХХ сторіччя. Ці числа є значно меншими статистичних даних з офіційних джерел Російської імперії. Схоже, не більшовики першими винайшли брехню як основний засіб свого існування. Наведена тривалість життя — це, за оцінкою науковців, тривалість життя неандертальців, які населяли Європейський континент 30—40 тисяч років тому. Але таблиця добре узгоджується з даними про демографічний вибух на теренах всієї України в ті часи. Суттєве перевищення народжуваності над смертністю давало підстави надзвичайно оптимістично оцінювати національні перспективи України у ХХ сторіччі (якби не радянська влада). З таблиці видно також стрімке зростання середньої тривалості життя у наступні роки. Найбільшою тривалість життя була 1919 року (42 роки) перед приходом у село московитської влади. Перша світова війна розпочалась у 1914 році. Величезну кількість чоловіків було мобілізовано до війська. Здавалось би, народжуваність мала б суттєво скоротитись. Проте зменшення хоча і є, але малопомітне. За п’ять повоєнних років середня кількість народжувань на рік становила 39. За п’ять років війни вона склала 37 осіб. Практично за незмінної народжуваності, кількість смертей дещо збільшилась. “Допомогли” хвороби, що супроводжують війни. За п’ять довоєнних років вона в середньому склала 24 особи. За п’ять воєнних років — 29 осіб. Цікаво, що середня тривалість життя мешканців села помітно зросла. За п’ять передвоєнних років вона в середньому становила 19 років. За п’ять воєнних років — 29 років. Єдине пояснення цього інтригуючого факту, як на мене, полягає в тому, що воєнні роки збіглись зі згасанням репресивної здатності Московської імперії. Це виявилося в тому, що селяни просто стали менше працювати і краще харчуватись, а отже, довше жити. При цьому хвороби війни знищували переважно слабких людей, для яких хвороби є не причиною смерті, а приводом для неї. На мою думку, доброю ілюстрацією цієї тези є різке зростання тривалості життя саме 1919 року, коли стара Московська імперія вже перестала існувати, а нова ще не дотягнулась до села. Село жило без зовнішнього управління і нікому не сплачувало податків. Мабуть, селяни України відчули цей подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армій Махна, Зеленого і десятків інших селянських ватажків. Десь у тих загонах воював і мій дід Петро — батько мого батька. На все життя запам’ятав його слова, незрозумілі в дитинстві: “Я не воював ні за білих, ні за червоних”. На мою думку, більшість селян, що взялися за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилось у них в останні роки занепаду старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, що належить гнобленій нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації. Я вибірково подивися і дані, що стосувались інших сіл Балтщини. Мій висновок той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною, не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.
Аналізувати дані радянських часів надзвичайно важко. Гортаю довідник тих часів: “УРСР в цифрах”. За роки перед Другою світовою війною там подана лише інформація за 1913, 1939, 1940 роки. Починаючи з 1970 року, така інформація подається вже щорічно. Між 1943 і 1970 роком інформація подається епізодично. Тобто всі найважчі періоди історії України ретельно приховані від допитливого ока дослідника. Дещо прояснюють ситуацію архівні дані. Їх я і наводжу у таблиці 2.
З таблиці видно, що всі передвоєнні роки середня тривалість життя невпинно скорочувалась, досягши перед війною рівня початку ХХ сторіччя. Та якщо в двадцяті роки народжуваність перевищувала смертність, то у тридцяті роки все відбувалось навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя в радянські часи залежала від відстані до владних установ і якості доріг між населеними пунктами. Чим меншою була ця відстань, тим меншою була і середня тривалість життя. Чим гіршою була якість доріг, тим вищою була середня тривалість життя. Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим ґрунтом, на якому виростають покоління нескорених. Найяскравішим прикладом є доля села Бензарі, що безпосередньо межує з райцентром. 1936 року середня тривалість життя тут склала 5 років. А 12 років двома роками раніше — набагато краще? А що було у 1932—1933 роках, з якими ми пов’язуємо офіційно визнаний світом голодомор-геноцид українського народу? Але я впевнений, що могили закатованих голодом розверзнуться і ми пред’явимо справжній рахунок новітній Московській імперії, яка офіційно проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу.
Таким був комунізм сталінських часів, про який з ностальгією згадували у дев’яності старенькі бабусі. Але щось же вони отримали взамін убогого життя? Так, вони отримали владу — найбільшу можливу владу тих часів, владу над життям і смертю односельців, владу і гарантоване виживання. Про трійку таких жінок-активісток не раз згадувала бабуся моєї дружини. Вони у 1932—1933 роках тероризували велику частину села Липняжки, що у Центральній Україні. Ходили по хатах з обшуком, коли їм заманеться або коли закінчаться власні продукти. І це поза регулярними централізованими обшуками. Якось обнишпоривши хату бабусі, вони таки знайшли на горищі клунок квасолі. Задоволені своєю здобиччю, вже хотіли йти додому, аж тут терпець бабусі, тоді молодої і сильної жінки, урвався. Вона схопила рогача і гнала тих активісток аж до воріт садиби. Подальша доля тих жінок склалась по-різному. Одну з них невдовзі розбив параліч, і вона швидко померла. Мабуть, трохи сумління у неї таки було. Дві інші прожили довге життя, виростили і добре влаштували у житті своїх дітей.
Аж ось прийшов 1941 рік. У село Мошняги спочатку зайшли німці, а пізніше, як і весь Балтський район, воно потрапило в зону румунської окупації. Село зустріло німецький підрозділ, який першим заїхав у село на мотоциклах, хлібом і сіллю. 1943 року до села зайшла радянська армія, але хліба і солі не було. У дитинстві я вважав своїх дідів наймудрішими і найрозумнішими людьми. Як же вони сприймали німців? Прямо запитати не спромігся, а самі вони про це при мені нічого не казали. Проте знаю красномовний факт. 1943 року, коли вже було чути гуркіт гармат фронту, що наближався до села, в городі мого діда Василя — батька моєї матері, німці влаштували кулеметне гніздо, що мало прикривати в’їзд в село з боку залізничної станції Борщі. Воно там проіснувало кілька днів, але годував і обігрівав того німецького солдата поважного віку мій дід Василь. Причому робив це з власної ініціативи, знаючи, що з цього можуть бути негативні наслідки. Коли дід Василь вперше покликав німця обідати, той зустрів його пострілами в повітря, але згодом вони порозумілись Дід Василь, який до війни був головою одного з колгоспів села Мошняги, побоюючись переслідувань від нової окупаційної влади, приєднався до однієї з радянських військових частин і відступав разом з нею. Разом з нею і потрапив у полон, з якого його відразу відпустили додому.
А як же з запропонованим мною критерієм якості життя, тобто його тривалістю? Мало даних для глобальних висновків. Можливо, їх знищили чи погано зберігали. Щодо Балтського району я знайшов лише розрізнені дані, що стосувались декількох колгоспів зі старими комуністичними назвами без зазначення відповідних населених пунктів і лише за 1943 рік. За цими даними середня тривалість життя склала 32 роки. Знайшов також чудом уцілілі дані стосовно села Волове. Тут середня тривалість життя склала аж 43 роки. Що ж, схоже, румунська окупація позитивно вплинула на середню тривалість життя селян. Схоже, що найгіршою окупацією була окупація московська. Чому я вживаю цей термін? Невже влада на місцях належала лише московитам? Так, думаю, що всі ключові посади належали винятково московитам. Мої особисті спогади стосовно Балтської влади починаються з другої половини п’ятдесятих років. Тоді на рівні району не було жодної посади, яку б обіймав українець. Перший і другий секретарі районного комітету партії, директори підприємств, командири військових частин і вищий офіцерський склад, начальники райвідділу міліції і пожежної охорони, пошти. Що ще я забув? Так, кілька років директором моєї школи була людина з єврейським прізвище, але її швидко замінили на першого секретаря райкому, якого потрібно було працевлаштувати після чергової зміни партійної влади. В Балті була значна громада старовірів, але і їм шлях до влади був закритий — неблагонадійні. Деякі зміни в кадровій політиці партії відбулись лише в кінці шістдесятих років. З подіб­ною ситуацією я зіткнувся, коли на початку вісімдесятих почав працювати викладачем у виші. З 25 завідувачів кафедри українців було троє чи четверо. Так що радянську владу цілком справедливо можна було називати московитською владою, до того ж найгіршим варіантом окупаційної влади в України за всі часи після монголо-татарської навали. Більшовизм, з моєї точки зору, це найяскравіший прояв наймерзенніших інстинктів московитської черні, яка волею випадку прийшла до влади у колишній Російській імперії, зробивши її вершником апокаліпсису для всього світу. Вулкан ненависті і жорстокості, який дрімав у московському люді сотні років, мав колись вибухнути. І він вибухнув у жовтні 1917 року. Це виверження ще не закінчилось. Ми присутні на одному з його етапів під назвою чергова російсько-українська війна. Цивілізований світ має зрозуміти, що без пацифікації колосальної території Євро-Азії під назвою Московія загроза всесві­тнього апокаліпсису буде весь час збільшуватись.
Моє найбільше відкриття архівної роботи: геноцид українського народу тривав не в 1932—1933 роках, як вважають. Він тривав усі роки перед Другою світовою війною, він тривав і після, аж до смерті Сталіна. Він почався до індустріалізації і не закінчився після її завершення. Він не був випадковим. Сталін був дуже важливим, але лише одним гвинтиком страхітливої машини фізичного знищення української нації. Емоційні основи цього геноциду пов’язані з найтемнішими закутками душі московитської черні, але різке загострення геноциду, я б сказав, його демонстраційний характер, у 1932—1933 роках, усе-таки пов’язаний з індустріалізацією. І справа була не в зерні. Ті півтора мільйона тонн зерна на рік, що вивозили з України на експорт, не могли суттєво вплинути на темпи індустріалізації. Геноцид безумовно мав міжнародний аспект. Про це свідчить, зокрема, надзвичайно ефективний інформаційний його супровід на міжнародній арені. Блокування правди про геноцид, реклама “колосальних” позитивних досягнень країни рад коштували величезних коштів і вимагали тотального контролю над провідними міжнародними засобами масової інформації. Цей тотальний контроль не розповсюджувався лише на територію націонал-соціалістичної Німеччини. Колосальних коштів вимагала сама індустріалізація. Дев’ять з половиною тисяч великих і середніх підприємств, побудованих за передвоєнне десятиліття, не могли споруджувати коштом зруйнованої більшовиками країни. Міжнародний “партнер” Сталіна мешкав, на мою думку, десь у Нью-Йорку і мав колосальний фінансовий і владний ресурс. Безумовно — це не одна людина і не уряд тої країни.
А що мої любі Мошняги? Немає вже хати діда Петра, немає хати і діда Василя. Немає більшості хат навколо, що я пам’ятаю з часів дитинства. Село вмирає. З тисячі мешканців за сто років у ньому залишилось, може, 200 осіб переважно похилого віку. Що станеться з нашою країною-Україною, коли загинуть її села, висохне її коріння?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment