Академік Ігор Юхновський: «Я справді весь час вчуся!»

В Актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка відбулася Урочиста академія на відзначення 40-річчя заснування Львівської обласної Малої академії наук України (МАН). З головною доповіддю виступила директор МАН Іванна Бородчук. Опісля слово взяв перший Президент МАН академік Ігор Юхновський, розмову з яким і пропонуємо вашій увазі.

“МАН є зародком тих, майбутніх, дітей…”
— Ігоре Рафаїловичу! Що відчували Ви, 93-річний чоловік, на святкуванні 40-річчя МАН, першим Президентом якої були?
— Неймовірну радість, що така важлива організація для розумної молоді продовжує працювати.
— Львівська організація МАН була створена в жовтні 1978 року й отримала назву “Мала академія наук старшокласників м. Львова “Еврика”. Як сталося, що саме Вас обрали першим Президентом МАН?
— Запросили. Перший секретар Львівського міському партії Бандрівський, завідувач відділу науки і освіти Іван Нестор, з якими ми дуже успішно працювали. Тодішня влада була надзвичайно помічна. Влада — і місцева, і вища — була безпосередньо зацікавлена. Всі були дуже прихильні.
— З Вашої ініціативи почалось відродження “Пласту” у Львові. Як Вам це вдалося? Як молодь ставилась до створення такої україноцентричної організації?
— Багато чого відродилося з моєї ініціативи. Я був делегатом ХІХ Всесоюзної партконференції. Бо перший секретар Львівського обкому партії Погребняк був дуже порядною людиною, він мене всюди просував.
— 1300 обдарованих школярів міста і області вчаться в МАН. Ви вважаєте, це — достатньо?
— Це дуже багато. Хоча для області це добре. Зустрічі з розумними дітьми дуже приємні.
— Ви сказали, звертаючись до молоді з МАН: “Навколо вас є новий український люмпен, який віч­но плаче, який краде всюди — там, де можна вкрасти”. Що Ви мали на увазі — про який люмпен ішлося? Може, краще говорити про систему, яку потрібно негайно змінювати?
— Змінювати треба не систему, народ повинен змінюватися. Бо ж систему створює народ. На жаль, я спостерігаю в народі державну невихованість, коли намагаються максимально одержати, мовляв, влада все повинна зробити. Але ж влада — це сам народ. Отак розвивається люмпен, тобто безсовісний споживач. Таких безсовісних споживачів, які нічого особисто не створили для держави, які не дуже зважають на потреби інших, чимало: основна мета їхня — збагатитися. Це і є люмпен. Він і в прошарках зовсім бідних людей, і в прошарках багатих, грошовитих.
Без допомоги народу влада не може існувати. І без співчуття, пошани з боку народу — також.
— “Талановиті люди — ті, які працюють над чимось і не втомлюються” — сказали Ви. У якому віці Ви відчули, що вже не втомлюєтеся, тобто стали талановитою людиною?
— Дуже рано. Може, ще за часів “перших совітів”, десь так у тридцять дев’ятому, коли навчання почалося українською мовою. А особливо — за німецьких часів, німці на Волині були жорстокими: діти не могли вчитися. І я займався самоосвітою. Книжки були в хаті, батько приносив. Я вивчив англійську мову під час німецької окупації, хоча німецьку знав дуже добре.
— “Ви повинні дякувати Богові, що Вам подобається робота, що Ви стали багатими духом людьми, що ви — гідні люди”, — ці слова молодь прийняла дуже близько до серця. Чи діти, які вчаться в МАН або вже й закінчили її, можуть вважати себе гідними людьми?
— Я впевнений, що незабаром у світі ходитимуть нові гроші, які будуть оцінюватися створеним вами продуктом. З цієї точки зору МАН є зародком тих, майбутніх, дітей. Багатство народу складається з кількості грошей і з цінності знань, багатство людини — здатності щось зробити.
І добрий майстер, і вчений — багачі. Майстер маніпулює руками, добрий вчений — головою, розумом. Це дає змогу відчувати себе гідним. А відчуття гідності — це наслідок відчуття самодостатності.
— “Ці діти не допускали дурних до себе”. Ви впевнені в цьому?
— Так, я це бачив, зокрема під час дитячих вакацій. Виїжджали в Карпати, в табори, в будинки відпочинку, де пропонували місця членам МАН. Там діти мали не лише погуляти й посперечатися між собою. Вони уважно слухали своїх товаришів, які знали те, про що говорять. Всі вони думали і розуміли. Але іноді зустрічалися галайки, які кричали. А коли їх почали слухати, впевнилися, що вони не знали, про що говорять. З ними нецікаво було говорити. І малограмотні діти автоматично відсіювалися.
— Керувати країною — це й політична справа. Свого часу Василь Стус писав: “Ще — зневажаю політиків!” То як маємо ставитись до тих, хто при політиці?
— Саме по собі питання — стратегічне. Її (політику) можна самому створювати і змушувати інших її робити. А можна її розуміти, і за цією стратегією працювати. Усе це разом — політика. Політика — є план певної дії, яка має оприлюднюватися і за виконанням якої треба спостерігати. Багато хто думає, що політика — говорити лозунгами, часто кричати, не думаючи про те, що саме ти кричиш. Такі політики, безумовно, дурні. Все залежить від бази, на якій та політика будується.

“Мрію, щоб влада зрозуміла вагу науки…”
— Олег Михайлович Синютка, голова Львівської облдержадміністрації, побажав: “Щоби ви в армії побачили символ сили в собі”. Армія українська нині вже стала справжньою армією, чи не так?
— Армія створена для того, щоб відстоювати силою державу, певні принципи державності. Армія сильна тоді, коли перемагає супротивника. А боротьба — це наступ і оборона, трапляється, звичайно, і відступ. Ми зараз воюємо супроти сильного противника, і завдання армії сьогодні — оборона. А оборона — дуже тонка справа. Бути в обороні — бути терплячим і не допустити наступу супротивника. Дуже тяжко бути довго в обороні з таким супротивником, як Росія. Наша армія нині виконує це завдання.
— Міський голова Львова Андрій Садовий сказав молоді так: “Не слухайте нікого. Не слухайте старих. Робіть те, що ви хочете. Слухайте себе. Бог дав вам мудрість. Ми сьогодні живемо в світі постправди”. Пане Ігоре, таке враження, що пан Андрій — також Ваш вихованець? Чи він однаково з Вами мислить?
— Ні. Розумна людина — та, яка вміє слухати.
— Голова Західного наукового центру НАН України і МОН України академік НАН України Зіновій Назарчук сказав: “Я радий, що є тісна співпраця між НАН і МАН! Це прекрасно, чи не так?”
— Звичайно. Якщо підтримуються контакти, — це дуже добре.
— “Мені — 90 років. Але я хочу вчитися”, — сказали Ви. Розшифруйте, будь ласка, думку.
— Я вчуся безперервно. Я роб­лю певну нову наукову роботу — це буде певний крок вперед у тому, чим я займаюся. Але я помиляюся, багато чого не знаю. І про це я хочу читати в книжках чи текстах.
Я — в неперервному запиті. Хтось мені допоможе. Бо неможливо зробити все повністю самому. Не можна жити без того, щоб не запитати. І Ви постійно запитуєте. А ті, з ким раджуся, говорять свою думку. І я часом у них знаходжу ту ниточку, якої вони можуть і не бачити.
— “МАН — це величезне сховище дорогоцінностей нації. І тому МАН має існувати вічно”. Ви впевнені, що Вас почують наступні покоління молоді?
— Колись, дуже давно, я вивів два принципи: вдосконалення та знищення. Принцип вдосконалення полягає в тому, що від Сонця на Землю йде постійно потік енергії. Земля частину її засвоює, а частину — випромінює в космос. За тепловим еквівалентом ці енергії однакові, але мають різну якість. Якість енергії, що від Сонця на Землю, — набагато вища… Якість енергії визначає кількість інформації, яка в ній закладена. Інформація, яку Земля використовує, збільшує нашу досконалість. Чим більше енергії від Сонця ми засвоюємо, тим ми сильніші.
— Що вважаєте найважливішим у своїй діяльності: наукові дослідження чи внесок у національне відродження і побудову незалежної держави?
— Усе взаємно пов’язане. Зокрема, маю три головні задачі. Перша: задача з фізики — про фазові переходи. Друга: ми тут зібралися разом — юристи та інші спеціалісти, щоб завершити побудову нової Конституції України. Над тим працюю. Третя: питання сміття у Львові. Знайти спосіб найбільш раціонального вирішення цієї проблеми. Я б хотів, щоб Львів став найчистішим містом України.
— Котра нагорода, яких у Вас чимало, для Вас найвагоміша: звання Героя України чи “За заслуги” І ступеня, чи…?
— Маю різні. За радянських часів — орден Трудового Червоного Прапора. А найвищою нагородою є Герой України. Я маю і медалі за навчання. Я маю Золотий Хрест дивізії СС “Галичина”. Я був головою Всеукраїнського об’єднання ветеранів, і до цих ветеранів ми зарахували і ветеранів дивізії СС “Галичина”. Я тоді вів консолідовано всіх, хто взяв участь у Другій світовій війні, — незалежно від того, на якому боці він воював.
— Чи легко було фізикові-тео­ретикові входити в громадсько-політичну діяльність, зокрема понад 20 років працювати над побудовою держави?
— Просто. Коли мене вибрали депутатом ВР, я дуже хотів бути народним депутатом України. Я готував, цілий місяць писав програму депутата, намагався вивчити економіку України. За рекомендацією Івана Драча мене обрали головою опоблоку. Івашко, перший секретар ЦК КПУ, тоді — голова Верховної Ради, дуже багато зробив для становлення України, допомагав, щоб виникли “Пласт”, УГКЦ. Я був досвідченим чоловіком у житті, був директором Інституту фізики, був на війні.
1989 року я мав велику наукову інституцію. Але вважав, що найважливіше — створення Української держави. І питання створення Української держави для мене було і є найважливішим.
— Про що мрієте?
— Щоб мій онук добре вчився… А взагалі мрію, щоб Україну визнали у світі. Не про формальне визнання йдеться, а про духов­не. І мрію про те, щоб влада нова, яка буде в Україні, зрозуміла, що з ідеологічного, виробничого і політичного боку найважливішою для України є наука, що наука — найвища цінність для України, я мрію, аби рівень науки в Україні був такий високий, щоб перед її авторитетом схилились інші народи світу.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України,
м. Львів

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment