Ангел-хоронитель

Роман ГОРАК,
м. Львів

Я до нього молився кожного вечора, коли батько йшов на нічне чергування на залізницю. Благав його, щоб він охороняв його і повернув живим додому. Він дивився на мене з образочка, який мені подарувала вуйна Катерина Витошко перед тим, як її мали вивезти у Сибір за сина Івана, що пішов у повстанці. На тому образку ангел-хоронитель по стежці над прірвою переводив хлопчика і дівчинку, одягнутих у гарний одяг, якого в нас з молодшою сестричкою ніколи не було. Я запхав його у раму з образом Матері Божої, що висіла над моїм ліжком і серце якої було, як казала мама, простромлене багнетами людських гріхів і оповите вінцем з колючого терну, і від того часу він став моїм ангелом-хоронителем.
До батька час від часу, коли він був на нічному чергуванні, приходили “партизани” і казали перевести залізничні стрілки так, щоб направити потяг на потяг і зробити аварію, або пропонували підірвати його міною чи вибухівкою. То були кегебісти з одним чи двома мерзотниками з місцевих людей, які говорили місцевим діалектом. Вони навіть, казав тато, мали шапки з тризубом. На щастя, тато знав усіх, хто пішов у партизанку і діяв у цій місцевості, і ніколи не піддавався на провокацію.
Батька викликали до начальника станції і вимагали, щоб дав знати, коли до нього прийдуть повстанці. Казали, аби він подзвонив по телефону в якійсь пильній справі, а сам робив би все, аби затримати їх.
Річ у тім, що і міліція, яку в ті часи очолював Шай, про якого люди говорили, що він ніби хвалився, що не може прожити дня, аби когось не застрелити “с мєстних”, і кадебісти знали, що десь неподалік залізниці повстанці мають схрони. Не так давно, 12 липня 1945 року, підірвав себе гранатою батьків двоюрідний брат Володимир Горак. Не мав наміру здаватися ворогу живим. Він народився 1 жовтня 1925 року. Навіть не мав ще двадцяти років… Тільки закінчив у війну гімназію.
За його смерть жорстоко поплатились істребки, які грасували в нашому районі переважно рекрутувались з села Дроздовичі. Вони на чолі з колишнім сільським злодієм Євстахієм Ходаком не тільки вистежували і воювали з повстанцями, але й грабували церкви, обкрадали крамниці та людей, списуючи все на повстанців, хоч люди знали, що ті такого собі зробити не позволять. Істребки-бандити з Дроздовичів сьомого червня 1946 року були знищені повстанцями. Їх поховали на цвинтарі в Дроздовичів, але люди не хотіли, щоб освячена земля тримала їх, і нищила їхні могили.
Знала міліція й імена тих, що в підпіллі, тільки не могла їх впіймати і постійно відчувала їхні удари на собі. Чогось міліція гадала, що вони обов’язково прийдуть на допомогу моєму батькові, коли той буде у скрутному становищі.
На чергуванні крім батька було ще троє стрілочників, але до них не приходили “повстанці”. Одного разу, коли кадебісти прийшли до батька з черговою провокацією, то вони напали на них, до чого провокатори не були готові, бо прийшли без підкріплення. Батько мав з повстанцями домовленість, що дасть їм знати, і вони насправді мали схрони неподалік, і за тими схронами шукали істребки та міліція. Опісля батько пояснював на слідстві, що то, напевно, напали “наші”, тобто радянські солдати, бо до нього прийшли повстанці, хоч насправді все було навпаки…
Тато розумів мету провокацій: кадебісти хотіли заманити повстанців і розправитись з ними…
Як вдалось батькові в тих умовах вижити, я не знаю. Знаю тільки, що коли батько йшов на нічне чергування, ми — всі домашні з мамою, — ставали навколішки і молились, щоб він щасливо повернувся додому. Бог вислухав дитячі молитви. Мій ангел-хоронитель зберіг мого батька.
Не міг батько покинути роботу. Єдиною, напевно, користю від того, що батько працював стрілочником, було те, що ми, як сім’я залізничника, мали право купувати зі станції вугілля “по накладній”. Інші мешканці нашого передмістя і міста, крім військових та “освободителей”, такого права не мали. Державі до них було байдуже. Тоді було порізано чимало дерев і познищувано багато меблів — задля тепла і палива нищили все, що горіло.
Батькові говорили, що вугіллям, одержаним “по такому блату”, можна було користуватись тільки нам і нікому більше, бо коли ми будемо давати його комусь іншому, то того “блату” будемо позбавлені. Мати, умліваючи від страху, в плахті на плечах, попід берег, щоб ніхто не бачив, носила вугілля до сестри Софії, що мешкала на Черлянськім передмісті побіч церкви Івана, а також до брата Івана на Підгай, що мешкав біля колишнього будинку суду, на який 1932 року зробили напад члени бойової групи ОУН. Тоді двоє з них — Володимир Старик та Юрій Березинський, рідний брат дружини Юрія Шухевича, керівника руху опору, були вбиті на місці, а впійманих Дмитра Данилишина та Василя Біласа польовий суд засудив до смертної кари через повішення.
Та Бог так давав, що наші запаси вугілля у комірчині ніколи не зменшувались. Добрі люди були всюди, і вони розуміли наше становище. Щоразу, коли ешелон з вугіллям проїздив повз залізничний пост батька, якась невидима рука скидала брилу вугілля…
А люди, ризикуючи життям, вимушені були добувати самі собі вугілля, яке везли потягами зі Шльонська до Львова через Мостиська, Судову Вишню та нашу станцію Городок. Його охороняли автоматники. За селом Братковичі навантажений ешелон мусив сповільнити хід, бо дорога підіймалась вгору. В цьому місці, у валах між кущами, засідали відчайдушні хлопці, які непомітно для охоронців чіплялись до потяга, і коли той проїздив нашу станцію, скидали брили вугілля. Часом їм вдавалось відкрити пульман, і вугілля само висипалось на землю. Ризик був великий. Потяг зупинявся. Охоронці з автоматами гнались за хлопцями, й люди, які чекали цього моменту, швидко розбирали вугілля. Потяг стояти довго не міг. Охоронці ні з чим повертались назад, вугілля й сліду не було, й ешелон їхав далі. Люди вміло ховали вугілля, бо знали, що вже завтра прийдуть його шукати. Хлопців, окрім того, всіляко охороняли і рятували у біді. Ніхто не смів називати їх злодіями. Вони були рятівниками. Мій товариш Михайло Смілка з другого Заставського, з яким ми ходили до школи, намагаючись вкрасти таким чином, як хлопці, вугілля, щоб загріти хвору матір, потрапив під колеса вагона і втратив руку та ногу.
Разом з батьком працювали ще три стрілочники. Працювали позмінно по дванадцять годин. Вечірнє чергування починалось о восьмій вечора і закінчувалось о восьмій ранку. Не знаю, звідки тато мав стільки сили, аби після нічного чергування братись за якусь важку чоловічу роботу, якої завжди вдома не бракувало. Особливо важким для нього було літо. Для корови потрібно було заготовити на зиму сіно. Косили батько за десяту копицю в колгоспі: дев’ять копиць колгоспу, а одну собі. Крім косіння, потрібно було ще й напрацюватись біля цього сіна. Спочатку розбити покоси, а потім перегортати його по декілька разів, щоб добре просохло. Не дай Бог, щоб набігла хмаринка і заповідалось на дощ, а на долині лежало майже сухе сіно. Кидалась усіляка робота і рятувалось сіно. Це було святе. Навіть чужі люди, які не мали нічого до цього сіна, але бачили, що буде дощ, також кидали все і йшли скидати його у копиці. Потім знову копиці розкидались і сіно досушувалось. Цієї роботи вже тато не робив. Робили ми, діти, та мати… Хтось пригадав, що коли косилось у пана, так це було за третю копицю. “Так це за пана, — казав Стефан Попків, наш сусід, — а то за дзяда”, тобто діда.
Косив тато на сіно за десяту копицю на своїй власній долині, яку від нього забрав колгосп. На тій долині косили його дід, батько, але ця долина була їхня, і вони косили для себе. Батько косив не для себе… Це йому боліло.
Я завжди чекав, коли настане та хвиля і батько прийде косити. Який він був гарний при цій роботі! Як вправно косила його коса, як він по-господарськи ставився до кожної травинки на долині, аби не пропала. Як він, втомлений, пив воду з джерела на колишньому нашому полі! Я сидів і мріяв, що коли виросту нарешті, то коситиму, як він, на тій долині, де косили мої предки. Не дочекався. Долину зорали, але перед тим провели меліорацію.
Щовечора при нічному чергуванні він ніс на коромислах метрів за двісті важкі нафтові лампи до семафора, ставив на вінди (піднімальний механізм) і піднімав їх нагору…
Одного разу зранку батько ледве прийшов додому, був весь обпечений. Його лихоманило. Сказав мамі, що був сильний вітер і лампа впала на нього, облила наф­тою і сильно обпекла… Особливо руки.Так розповідав батько матері.
Батько говорив матері неправду. Було все інакше. Кагебісти не могли батькові пробачити те, що дістали доброго прочухана, мали навіть важкопоранених після того випадку, коли прийшли до батька у вигляді повстанців з черговою провокацією і на них напали справжні повстанці.
Був тоді теплий осінній вечір. Якраз та пора, коли потрібно нести засвічені лампи до семафора.Коли батько ставив їх на вінди, до нього підскочило четверо чоловіків і почали видирати їх у нього. Вони й облили батька нафтою, нафта загорілась і сильно обпекла його.
Потім батько розповідав, що ніби якась сила спихнула негідників зі шкарпи, і він побачив, що на них також горить одяг…Тільки я знав, що це зробив мій ангел-охоронець.
Про все це матері під великим секретом розповідали ті, що бачили, що тоді робилось біля семафора, але допомогти не могли. За валами з боку старої цегольні сиділо замасковане військо і чекало…
Батько повернулись до будки, зателефонували черговому по станції, пояснили ситуацію та просили допомоги. Йому відповіли, щоб негайно запалив інші лампи і відніс, бо ті лампи мають бути на семафорах, а якщо не будуть, то батька чекає тюрма. Батько, обпечений, з сильним болем у руках, виконав розпорядження. Відніс лампи. Ніхто й не думав батькові надати якусь допомогу.
У ті часи довгостроковою тюрмою карали за запізнення на роботу на п’ять хвилин, а за полишення службового місця на залізничному транспорті смертною карою… Він просидів до ранку і прийшов додому.
Мама попросила сусіда Стефана Поп­кового, який мав коня, відвезти батька до лікарні в Городку, бо йти батько вже не мав сил. Звідти тата відразу відправили у залізничну лікарню у Львів. Ніхто й не думав вести слідства. Напад на батька бачили люди, але всі розуміли ситуацію і мовчали… І не прийшли на допомогу. Батька звинуватили в необережному поводженні з вогнем і навіть погрожували звільнити з роботи.
Я дізнався про цю пригоду вже геть пізніше, коли серед живих не було ні того чергового по станції, ні тої банди, яка прийшла нас визволяти. На їхньому місці вже були інші.
До батька їздили щонеділі мама. Раз батько попросили її привести мене та сестру. З собою мама взяли для батька молока від нашої корови та купили буханець білого хліба на базарі. Батько нами дуже тішився, коли ми приїхали. Мама попросила, щоб він поїв те, що йому привезла. Він почав їсти білий хліб… Не знаю, як ми з сестрою дивились на той хліб, але він перестав їсти його і дав нам. Мій Боже, ми були жадні їсти білий хліб! Моя сестра, коли бавилась з сусідськими дівчатами, то хвалилась, що їла білий хліб у Львові. Хвалилась, як та сирітка на Великдень з шевченкового вірша, що в попа обідала. Батькові робили пересадку шкіри, опік був серйозний…
Батько лежав у лікарні довго, і мати бідкалась, що буде, коли прийде весна і буде багато роботи на полі та біля хати. Я щодня зранку та ввечір молився до свого ангела-охоронця. Аби скоріше прийшов тато, і він таки прийшов якраз перед початком польових робіт. Він довго відчував опік. Особливо боліла рука, на якій йому зробили пересадку шкіри. Він ховав перед людськими очима той опік і відтоді навіть у спеку ходив у сорочці з довгим рукавом.
На Стрітення, 15 лютого 1949 року, на обійсті Йосифа Мазура, який мешкав неподалік семафора, де сталась така пригода з батьком, пролунали вибухи гранат. Підірвали себе ті, за ким так довго нишпорили кагебісти, міліція та істребки. Це були три молоді хлопці, вони доводились родиною першого чоловіка моєї матері. Наймолодшим був Антін Цап, який народився 23 квітня 1928 року. Іван Витошко був найстаршим, він народився 21 квітня 1921 року. Третім був красень Володимир Табака, який народився 23 квітня 1923 року. Це за ними вели полювання…
Їхні тіла привезли під ратушу і зганяли людей дивитись на загиблих. Рідню полег­лих вивезли в Сибір, звідки вже мало хто й повернувся.
Ми всі у нашому передмісті чекали вивезення у Сибір чи на Північ.
Пригадую плач на пероні станції, коли в товарні вагони зганяли людей. Я досі пам’ятаю, як потяг рушив, і вони кричали до рідних…
У вересні 1949 року мене мати відпровадили у перший клас семирічної школи на Скітнику. Вже як грамотний чоловік, захотів навчити грамоти свого товариша Влодзя, який ще не ходив до школи. Найперше вирішив навчити його рахувати до десяти та робити не вельми складні арифметичні дії. Я його довго муштрував, і хоч би куди ми йшли разом, то рахували стовпи, дерева, будинки, словом, усе, що можна було. Тяжко чогось Влодзеві йшла та наука, але разом ми осилили її та перейшли до складнішого матеріалу: рахувати до двадцяти і більше. Не було на чому вчитись, бо такої кількості предметів я не знаходив. Не було стільки ні корів, ні курей. Та й їх не можна було рахувати, бо сестра Влодзя Геня казала, що якщо щось живе рахувати, то воно здохне, вмре або пропаде. Тому залишались лише неживі предмети, які не зможуть вмерти та пропасти. Мені прийшла думка, що можна рахувати вагони потяга, які безперестанку гриміли на залізниці.

Долі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment