Ірина КАЛИНОВСЬКА: «Держава має опікуватися класичною культурою»

Ірина Калиновська — народна артистка України. Випуск­ниця Національної музичної академії України ім. Петра Чайковського по класах фортепіано (професор А. Янкелевич) та органа (професор А. Котляревський). Працювала органісткою в Кам’янець-Подільському історичному музеї-заповіднику, Хмельницькій обласній філармонії, Київському театрі поезії. З 1983 року — солістка Національного будинку органної та камерної музики України. Артистка неабиякого виконавського темпераменту й високого професіоналізму, Ірина Калиновська вільно орієнтується у багатогранній стилістиці органної музики різних епох. Нерідко редагує й уперше виконує нові твори українських композиторів. Не обмежуючись сольними концертами, часто виступає в ансамблях з вокалістами та інструменталістами. Цьогоріч Ірина Калиновська відзначає свій ювілей. А сьогодні Ірина Миколаївна гість «СП”.

— Коли Ви навчалися в школі, то в Україні ще не було органних залів. Звідки у Вас любов до цього музичного інструмента?
— Багато років тому ми з мамою подорожували республіками Прибалтики. Відвідали Дoмський кафедральний собор у Ризі. Відтоді почалася моя мрія грати на органі. На той час я вже закінчила музичну школу і навчалася у Сімферопольському музичному училищі. Багато його випускників зазвичай продовжували здобувати музичну освіту в Одесі. Але завдяки професору Арсенію Котляревському у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України ім. Петра Чайковського) відкрили факультатив органа. І я приїхала до Києва, аби паралельно з фортепiано навчатися гри на цьому iнструменті. Саме з ініціативи А. Котляревського, яку підтримав тодішній міністр культури України Сергій Безклубенко, у Києві відкрили органний зал, солісткою якого я є вже багато років. Потім органні зали почали відкривати і в інших містах України.
— Хто Ваші улюблені композитори?
— Йоганн Себастьян Бах, твори якого є в репертуарі кожного органіста, і Ріхард Вагнер, який близький мені емоційно. Серед творів Вагнера особливо подобається “Політ Валькірії”. Також залюбки виконую твори багатьох українських композиторів, а В’ячеслав Назаров спеціально пише твори для органного дуету — мене і моєї доньки. Я перший у світі виконавець більшості з його органних творів.
— Дочка стала Вашою послідовницею?
— Вона почала грати з шести років. Спочатку опанувала рояль, потім — клавесин, а після цього — орган. Нині Марія Кирилова займається педагогічною діяльністю в Італії. Там у неї сім’я — двоє дітей, чоловік — тенор в оперному театрі Генуї. Крім викладацької діяльності виступає з концертами в Німеччині, Швейцарії. Разом з нею ми виступали в Італії, Фінляндії. Дали кілька спільних концертів у Києві.
— Чи багато гастролів?
— Гастрольна діяльність сьогодні в Україні на нулі. Коли починала свою музичну кар’єру, то в нас був “Укрконцерт”, який зай­мався цим. Тоді в багатьох містах вже встановили органи — Харкові, Білій Церкві, Вінниці, Одесі, Львові, Ужгороді, Хмельницькому, Кам’янці-Подільському та інших. І “Укрконцерт” займався тим, аби періодично влаштовувати наші концерти у цих містах. Також існував союзний план, якщо себе добре зарекомендував, то міг виступати і за межами України. Я встигла один раз дати великий концертний тур по колишньому СРСР. Виступала в Омську, Томську, Челябінську, Новосибірську, Барнаулі, республіках Прибалтики, Молдові, Грузії. Але з розпадом Радянського Союзу повністю розпалася і гастрольна діяльність. “Укрконцерт” знищили, а нічого нового не створили. Завдяки власним контактам вдається влаштовувати деякі закордонні концерти. Якщо мене запрошують, то пишу на роботі заяву за власний рахунок, їду за кордон, даю концерти і намагаюся швидше повернутися додому. Пишу на афішах “Ірина Калиновська. Україна”. Але крім мого імені до України ці концерти не мають жодного стосунку. Я пропагую за кордоном нашу культуру, виконую своє завдання, а держава, на жаль, ні. Об’їздила з концертами всю Європу. Побувала у Фінляндії, Великобританії, Німеччині, Польщі, Словаччині, Франції, Італії, Швейцарiї, країнах колишньої Югославії, США. Торік грала у Notre Dame de Paris (Собор Паризької Богоматерi). Це мрія всіх органістів світу.
— Чи відрізняється якось українська публіка від закордонної?
— У нас прекрасна публіка. Люди відчувають музику душею. Якщо звучить щось справжнє, то завжди відгукуються. Зовсім інакше на Заході. Там взагалі не прийнято аплодувати між номерами, а лише наприкінці концерту. Запам’яталися поїздки до Великобританії. Якщо у маленьких містах ще була якась реакція на виступи, то в Лондоні у кінці концерту панувала тиша. Таке враження, наче тебе облили холодною водою. Але просто вони не звикли відкрито висловлювати свої емоції. Потім були схвальні відгуки в пресі. У нас люди звикли поводиться інакше. Близькі до українців італійці. Якщо їм щось подобається, вони бурхливо висловлюють свої емоції.
— Що Вас турбує як митця і як людину?
— За часів незалежності у Києві не побудовано жодного нового концертного залу. Не завершено реконструкцію Національного будинку органної та камерної музики України. Міністерство культури України фінансується за залишковим принципом. На концерти ходить мало людей, бо немає реклами. Якщо виступають естрадні співаки, то реклама по всьому місту. А про нас ніхто не знає, бо ніде немає афіш, лише біля Будинку органної та камерної музики. Стала з’являтися інформація в Інтернеті. Але ним переважно користується молодь. Якщо деякі поп-виконавці, які виступають на стадіонах, можуть дозволити собі потужну рекламу, то я ні. Цим має займатися держава. В усьому світі класична культура дотується. Вона не може вижити сама. Держава має виділяти кошти або залучати спонсорів.
Я народилася в Криму, там минуло моє дитинство, поховані батьки, дідусі й бабусі. Там живе мій брат. Але 2014 року я втратили свою малу батьківщину і з відомих причин не можу туди поїхати. Це також хвилює.
— А як Ви оцінюєте рівень органного виконавського мистецтва в Україні?
— Як дуже високий. Хоч би де виступаю, почуваюся впевнено. У нас гарна школа. Діти здобувають музичну освіту з шести років. А на Заході починають вчитися гри на органі десь з 15 років. Тому там не може бути такого рівня, як у нас. У світі є лише одиниці виконавців, які можуть слугувати для мене за приклад. Там церковні органісти в костелах. Приміром у костелах Німеччини переважно грають напівпрофесіонали, а такий виконавський рівень, як у нас, рідко де можна побачити.
— Чи займаєтесь викладацькою діяльністю?
— У нас переважно православна держава, для якої потрібно не так багато органістів. Шість органістів працює в Національному будинку органної та камерної музики України та по одному чи два в інших містах, де є органні зали. Їхнім навчанням займається перша учениця Арсенія Котляревського Галина Булибенко в Національній музичній академії. А я даю лише приватні уроки. Мала кілька чудових учнів, які зараз працюють у Німеччині, Норвегії та інших країнах.
— Над чим працюєте зараз?
— У середньому даю по чотири концерти на місяць. Щоразу готую нові програми. Отож тільки виступила з одним концертом, відразу починаю готуватися до наступного. Оскільки не маю менеджера, то сама планую зарубіжні гастролі — на 2-3 роки наперед. А виступ у Notre Dame de Paris навіть за чотири роки. У планах багато цікавих програм. З Сергієм Андрощуком працюємо над концертом, у якому звучатиме музика з кінофільмів “Хрещений батько”, “Соляріс” та ін. Займаюся самовдосконаленням. Нині відвідую курси англійської та французької мов.
Серед найближчих концертів — спільний проект з Катериною Баженовою (фортепіано), Іванною Пліш (сопрано), Сергієм Котком (колоратурний бас) та Тамарою Рой (флейта) — “Віват, опера”; сольний органний концерт “Великий Й. С. Бах”; з камерним ансамблем “Київ-Брасс”, заслуженим артистом України Андрієм Ільковим та лауреатом міжнародних конкурсів Віталієм Чікіровим (ліричний баритон) — концерти “Два генії — Й. С. Бах і Г. Ф. Гендель” та “Вечір італійської музики”.
— Чи плануєте концерт до Вашого ювілею?
— Серед моїх друзів — відомі виконавці: Аркадій Винокуров, який нині мешкає в Австрії, Анатолій Мельников (Фінляндія) та багато інших. Усі вони б з радістю виступили в концерті. Але я не можу їх запросити. Держава не виділяє коштів на такі проекти. У мене було вже кiлька ювiлейних концертiв — на один з них приїжджала з Iталії моя дочка зi своїм чоловiком. До участі в iнших я запрошувала друзiв — видатних музикантiв з Києва. Вони з радiстю виступали зi мною в концертах безкоштовно. Але я почувалася не дуже комфортно, тому що будь-який виступ для музиканта — це його робота. А я вважаю, що кожна робота повинна бути оплачена.
Ще одна проблема — брак гонорарів. Нас перевели на гiбридно-контрактну систему. Але зробили це лише для того, аби артиста було легко звільнити. На Заході теж існує контрактна система. Але там контрактники отримують великі гонорари, які дають їм можливість гідно жити і творити. А в нас лише “гола” ставка. Хоч би скільки я зіграла концертів, хоч би скільки прийшло глядачів, але отримаю ті самі гроші. У нас немає стимулу. І лише внутрішній заряд, який ще не втрачено, змушує іти вперед, робити щось нове.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment