Ірина ГОЛОВАЙ,
учениця А. Погрібного
Незабутнім став вечір пам’яті доктора філологічних наук, народного професора, журналіста, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка — Анатолія Григоровича Погрібного. У затишній залі Національної спілки письменників України зібралися голова НСПУ М. Сидоржевський, дружина А. Г. Погрібного Галина Григорівна, ведучий О. Хоменко й ті, хто поважав і любив свого Наставника і Вчителя. Усі відчували присутність Душі й Духу Великого Українця, унікального, наполегливого, енергійного, незабутнього.
Українська пісня, теплі слова вдячності й пошанування, спогади й цікаві історії з життя лунали з уст присутніх. Кожен із промовців говорив про Анатолія Григоровича з великим пієтетом, відзначаючи, що він був Людиною національно свідомою, працьовитою, наполегливою, совісною й принциповою. Анатолій Григорович випереджав час, працював на українську ідею й державність, жертвуючи собою, родиною, здоров’ям.
Актуально і ніби сьогодні висловлені А. Г. Погрібним роздуми про українську церкву у публікації “Божа мова — рідна мова”: “Величезною перешкодою для утвердження України на засадах національного державотворення продовжує залишатися відстороненість, а то й ворожість багатьох владних структур у ставленні до національно-українськи зорієнтованих релігійних конфесій… Жаль, що не справдилися сподівання мільйонів українців — уже до 2000-річчя від Різдва Христового мати в Україні єдину помісну православну церкву. Скільки зусиль було докладено до цього Його Святістю Патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом — воістину Українським Патріархом! Але скільки зусиль з боку тих, хто і сьогодні плазує перед Москвою, аби цієї єдиної української церкви не було.
Либонь, і справді, наївні, ми, українці, люди: так бо вже перейнялися вірою у відокремленість церкви від держави, що немало хто з нас схильний думати, буцімто те, до чого у церковних справах прагнемо, і загалом може трапитися само по собі та поза волею держави. Та навряд чи може статися. Принаймні особисто мене не полишає думка, що якби та воля найвищої влади, найперше президентської, була, свою єдину помісну православну церкву ми вже мали б, і була б вона, звичайно, обов’язково українського, київського підпорядкування”. Ось такі пророчі, мудрі й далекоглядні слова сказав про Українську церкву
А. Погрібний ще наприкінці 90-х років. Як боляче, що він не дожив до дня отримання Україною Томосу за підтримки, активної участі та патріотичної позиції Президента України П. О. Порошенка, і як приємно, що пророчі дороговкази А. Погрібного втілюються в життя — маємо сьогодні єдину, помісну православну церкву в Україні.
Анатолій Григорович багато встиг — викладацька діяльність в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, перший заступник міністра освіти України, депутат Київської міської ради, незмінний ведучий радіопередачі “Якби ми вчились так, як треба…”, голова Всеукраїнського науково-педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, голова Київської організації Національної спілки письменників України, науковець, літературознавець, публіцист …
Світлими спогадами про викладацьку діяльність Анатолія Григоровича поділилася Галина Дацюк, українська радіожурналістка, голова жіночого центру “Спадщина”: “Я познайомилася з Анатолієм Григоровичем ще зовсім юною студенткою… У цій людині вражало все: зміст і тон лекцій, і звертання до студентів на “Ви”, і шляхетний, інтелігентний вигляд, і добрий, вимогливий погляд… Ми всі сприймали Анатолія Григоровича як Людину особливу, непересічну, талановитого науковця і гідну особистість… ”
Євген Лупаков, український політик, військовик, громадський діяч, народний депутат України 2-го скликання, капітан 1-го рангу у відставці, наголосив на тому, що А. Погрібний був національним лідером, учителем, який відкрив військовим України наукові праці Г. Ващенка, який висловлював думки українців сходу і заходу, у своїх радіопередачах випереджав час і працював на майбутнє України. “А. Погрібний завжди керувався принципом: якщо не я, то хто? Анатолій Григорович завжди був першим, ініціював, відстоював, не йшов на компроміс із власною совістю…”
С. Кіраль, доктор філологічних наук, професор, дослідник творчості Трохима Зінківського, розповів про наукові поради й настанови А. Погрібного.
Валентина Коротя-Ковальська, народна артистка України: “Анатолій Григорович щиро любив усе українське: мистецтво, пісню, Слово… Цей красивий, синьоокий і чубатий українець був справжнім сином свого народу… За яку б роботу брався — все гідно доводив до логічного кінця, був добрим і чуйним чоловіком для своєї дружини, авторитетним батьком для своїх синів — Валентина та Віталія… Він — неповторний, він — унікальний”.
Цікавим моментом на вечорі став лист крізь вічність Анатолія Погрібного, присвячений славетній даті — ювілейному випуску газети “Українське слово”, звернений до Михайла Сидоржевського, який виконував обов’язки головного редактора газети.
По-домашньому, тепло і затишно було на вечорі, спливали спогади, оживали актуальні слова А. Погрібного: “Хочеться, одначе, вірити, що все більша і більша кількість українців проймається розумінням того, що саме сьогодні надійшов той історичний час, коли ми мусимо, нарешті, скристалізувати й утвердити себе як націю, освоїти вельми необхідну в цьому світі науку самошанобливості та національної непоступливості, взятися за викорінення яничарства та манкурства, хохляцтва і малоросійства у своєму середовищі”.
