Продовжуємо друкувати уривок із мемуарної книги Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”, що побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”
Йому дуже пасувала військова форма. Поінколи навіть видавалося буцімто він у ній і народився.
Високий, поставний, зграбний у кожному русі, виразноокий — таким він вперше побачився мені в кабінеті тодішнього начальника Національної академії оборони Віктора Палія. Я тоді привіз в академію машину книжок, котрі мали поповнити її бібліотеку, де катастрофічно не вистачало українських видань. Палій познайомив нас. Генералмайор Віктор Васильович Пасько — начальник Української військової медичної академії, котра сусідить із академією оборони. Пасько відразу ж запросив мене до себе. Потім я мав приємність неоднораз бувати там. На прохання Паська Ліга українських меценатів разом із українською діаспорою взялися сформувати бібліотеку й для медакадемії. Згодом наша співпраця переросла в приязнювання.
Володимир Васильович подарував мені свою книжку “Ночь забытых песен”. Він написав її після Афганістану. Там зафіксовано фактографію того, що називалося “советской братской помощью афганскому народу”, а також оприявлено масу пісень невідомих авторів (це вже можна кваліфікувати як воєнний фольклор) про чужу війну, де за імперські кремлівські геостратегії заплачено тисячами молодих життів.
На противагу багатьом тодішнім військовикам, які говорили або вбогою російською, або макаронічно потворним койє, Пасько дивував літературно чистою українською. У цьому він був справді зразковий виняток. Доктор медицини виявився чоловіком на диво очитаним в історії, психології та в політології. І мав винятково пієтетне ставлення до літератури. Мені, іронічному в сприйнятті багатьох колег, затерзаному легіоном графоманів, аж зворушливо комічним видавалося те сприйняття нашого літературного загалу. Пізніше до мене дійшло: Пасько, людина інтелектуально невситима, професійно амбітна й домежно відповідальна, міряє новий для нього літературний світ собою, вважаючи, що в ньому всі такі, як він. Згодом Володимирові Васильовичу тут розвиднилося — йому часто довелося спілкуватися зі “служителями слова” — й він допевнився, що і з талантом, і з інтелектом там не так густо, як уявлялося.
Коли люди синтонні, вони легко сходяться. Вже незабарно після першої зустрічі з Паськом у мене було відчуття, що ми знаємося давно. Я дав йому рекомендацію в Спілку письменників, видав у “Ярославовім Валу” його книжки “Час прощення” й “Пора істини”, де він, оповідаючи про національне самоусвідомлення офіцера Радянської армії, послуговувався автобіографічним матеріалом.
Його тексти і його розповіді допомогли мені заглянути в його життя.
З’ясувалося, що ми з ним — ровесники. Народжені першого повоєнного року. Він — на Тернопільщині. Як потім з’ясувалося, його батько був офіцером МГБ. І його послали туди боротися з УПА. Й ось там у більш аніж правовірній радянській сім’ї росте хлопець. Піонерує, комсомолює, відмінно навчається в школі. А по закінченні її медаліст Пасько вступає до Ленінградської військової медакадемії. І все в нього складається успішно. Бездоганна біографія. Офіцерське звання, дисертація. Статус і перспективи. Саме на таких і трималася Радянська армія. До речі, українців на особливо високих посадах там було багато. Після проголошення незалежності частина з них почала повертатися в Україну. А чимало не повернулося.
Володимир Пасько тоді мав тепле місце — викладав у Ленінградській медакадемії, йому забезпечувалися всі блага, передбачені за такого статусу. За плечима був Афганістан, що також чимало важило для кар’єрного зростання. Одне слово, в такому віці й у такому стабільному становищі — та ще й при сім’ї — люди не дуже охочі до переміни місць.
Але Пасько подає рапорт із проханням відставки і їде в Україну, де пропонує себе її Збройним силам, котрі, по суті, лише формуються. Чи не від перших днів тут виношує ідею про створення Української військовомедичної академії. І вона почала народжуватися. Спершу — як спеціальне відділення в столичному медуніверситеті. А згодом відокремилася від нього вже під назвою Українська військовомедичної академія. Начальник її — генералмайор медичної служби, доктор наук, професор Володимир Пасько. Саме в такому його статусі ми й познайомилися.
Ліга українських меценатів заопікувалася й бібліотекою цієї академії, куди ми зібрали сотні медичних видань (щось закуповували, щось надала українська діаспора США, Канади, Німеччини, Англії та Франції). Ми всі дивувалися, що й такого характеру книг там друкувалося немало.
Кілька разів я починав розпитувати Паська про Афганістан. Мені хотілося почути про його переживання там. Але він кволо реагував на всі мої розпити. Хіба що відсилав до своєї книжки. Казав, що там усе — правда. Не випадково ж він видав її аж нині, коли вона змогла бути не цензурована. Видно було, що йому не хочеться про те згадувати. На противагу деяким афганцям, що виставляли себе героями (я їх чимало зустрічав), він не прагнув такого ореолу. Він анітрохи не героївся.
А потім мене вразила така історія. Я вже писав про неї у книжці “Тіні в дзеркалі”.
Ми стояли посередині між Академією оборони й Медакадемією, коли до нас підійшов невисокий смаглявець років сорока. З першого погляду на нього було зрозуміло, що це не українець. Коли вони поручкалися з Паськом, Володимир Васильович, показавши на мене, мовив: “Розкажи йому”.
І той, мішаючи російські й українські слова, розповів, що він воював проти шураві (так афганці називали радянських військових). Він спеціалізувався на офіцерах. Полював на них. Ось черга дійшла й до Паська. Моджахед кілька днів його вистежував: коли він добирається в шпиталь, коли йде обідати, коли повертається в казарму. Облюбував місце, з котрого стрілятиме в Паська і непомітно зникне звідти. Мабуть, уже уявляв Паська в себе на мушці — і тут по рації надійшла команда: відбій, цього шураві лишити живим. Очевидно, навели довідки про цього офіцера і з’ясували, що він постійно надає медичну допомогу мирному населенню. Хоча командування цього від нього не вимагало. Але Пасько тим наголосив: лікар є лікар, і він повинен лікувати всіх і кожного. Це й порятувало його життя. І ось тепер, навчаючись у Національній академії оборони, колишній моджахед випадково зустрівся з Паськом, якого відразу пізнав. І розповів йому про те, як той мав загинути і що його порятувало.
Я був вражений. Подумалося, ось така випадковість: моджахед міг за кілька хвилин до команди не чіпати шураві застрелити Паська — і ми ніколи з ним не зналися б. Не було б ось цієї миті зустрічі приязних людей. Не було б його в моєму житті. Стільки всього в цьому світі залежить од маленької випадковості.
Потім була ще одна дивовижна історія.
Я знав, що Володимир Васильович приятелює з останнім головнокомандувачем УПА Василем Куком. Разом із Паськом прийшли на його ювілейні врочистості в столичному Будинку вчителя. Там, у кулуарах, я вручив Кукові конверт із поважною сумою. Це була “стипендія” для нього від президента Ліги українських меценатів Володимира Загорія. Передаючи свій подарунок Кукові, Пасько розповів: його батько також переказує вітання й побажання здоров’я головнокомандувачу УПА. Й запитав Кука: ви ж, звичайно, знаєте, ким батько був? І Кук одповів: знає. І розказав: СБ кілька разів його попереджала про засади, котрі організовував Паськобатько на нього, і Кук щасливо уникав загрози.
Вже подружившися з Куком, Пасько запитав батька: ти знаєш Кука? Старий чоловік, який виявився однолітком головнокомандувача, все розповів синові. І про те, як висиджував у засадах на невловного Кука, і про те, як розпинало його начальство за те, що командир УПА живий і на волі. А потім сказав (я записав його слова в щоденнику після того, як Володимир Васильович їх зацитував): “Перекажи, Володю, Кукові, що ми обидва живі тому, що тоді ніде не зіткнулися, бо когось із нас не стало б. А ще перекажи, що я зрозумів: правда була за ним…”
Тільки в гостросюжетних романах може бути такий збіг. Хоча, зрештою, майже кожне людське життя — роман, у котрому багато несподіваних збігів, випадковостей і прозрінь. Мовби хтось незримий і всеможний тасує долі, мов карти.
Кук, послухавши від Володимира Васильовича батькову історію, подякував Паськовістаршому за добрі побажання і своєю чергою зичив йому гараздів зі здоров’ям. А мені тоді подумалося: ось вона, історія, в конкретних людських біографіях. І добрий ангел примирення, який розпростер над колишніми непримиренними ворогами свої благовісні крила. А ще подумалося: це ж він, Володимир, мовби вклав їхні руки одна в одну і вони тепло стислися в приязному привітанні. Бувають же в житті такі чудесні миті. І вже задля них варто жити й сподіватися на краще.
У своїх книжках Володимир Пасько, сам дивуючись тому, розповідає про складну духовну еволюцію ідейного комсомольця, радянського офіцера, який поволі визрів у переконаного українського націоналіста. Це також складний психологічний роман. Роман запитань і відповідей. Роман про складне і болісне прозріння української людини, зусібіч обснованої ідеологічним павутинням. Життя часом розгортає такі складні комбінації. Воно мінливіше й багатогранніше за всі наші про нього уявлення. Тільки абсолютно наївний може бути свято переконаний, що він усе може спрогнозувати й передбачити в наших земних днях.
Я неоднораз був свідком того, як Пасько переконував колег переходити на вкраїнську. Бачив їхній упертий опір, чув виправдання на кшталт: ми вже не перевчимося, хай молоді пробують. Вищі чини медслужби Збройних Сил України різко противилися, коли Володимир Васильович пропонував їм перекласти їхні монографії і підручники на державну мову. Це був м’який перманентний саботаж.
Але Пасько наполягав на своєму: наш навчальний заклад український, в його стінах пануватиме українська. Інакше ніколи не буде. Саме з його розпорядження академія почала проводити відомий конкурс з української мови імені П. Яцика. Я мав приємність щороку нагороджувати тамтешніх переможців і призерів.
Не треба було тоді мати хист ясновидця, щоб не бачити: Пасько — біла ворона поміж вищого офіцерства, яке я зустрів в Академії оборони та медакадемії. Потім він розповів: до нього дійшли чутки, що ним — як надто вже національно стурбованим, — невдоволені у верхах Міноборони і в Адміністрації Президента. Так, гри в “державу Україна” в усіх наших владних структурах було значно більше, аніж власне України.
Добре пам’ятаю врочистості з приводу десятиріччя Академії в Будинку офіцерів. На багатьох причетних до Академії сипонулися нагороди. Тільки самого начальника Академії, ініціатора і творця її, обійшли. Це було сигналом. Володимир Васильович довідався: на столі в Президента Кучми вже є указ про його звільнення. Причина — радикальні українські настрої. Як людина горда, він негайно подав рапорт про відставку. Її, звичайно ж, прийняли. Все до болю понашому. Ми не дорожимо ніякими людьми.
Генерал Пасько опинився майже на вулиці. І тоді генеральний директор фармацевтичної фірми “Дарниця” запросив його на підприємство радником із медичних питань. У той час Пасько надрукував у “Дзеркалі тижня” низку резонансних статей про стосунки влади й армії, про необхідність трансформації пострадянської армії в реально українське військо і взагалі про національне будівництво в наших Збройних Силах.
Після Помаранчевої революції Паська запросили на пост заступника міністра оборони з гуманітарних питань. Його поява на цьому посту відразу ж ознаменувалася тим, що Збройні Сили прилучилися до Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика.
Пасько не тільки цікавився геополітикою, мав своє справді оригінальне бачення всіх наших проблем. Відзначаючись особливою критичністю в сприйнятті всіх наших реалій, він не впадав у тотальний песимізм, бо вірив, що в Україні є здорове національне ядро, котре виконає свою історичну державотворчу місію. Щоправда, він застерігав: це станеться не завтра чи післязавтра. Поперше, має нарости критична маса індивідів для цього ядра. Подруге, українці доростуть до зрозуміння того, що їм нарешті треба укласти між собою якщо не тривалий мир, то бодай перемир’я і припинити поборювати один одного, а всю свою енергію спрямувати на боротьбу зі справжніми ворогами України.
Наш добрий приятель має мрію: в Україні з’явиться свій Наполеон, Ататюрк, Де Голль чи Піночет і, міцно взявши владу в свої руки, через м’який авторитаризм, зламає хребет корупції і тотальному крадійству, наведе в країні лад. Таку людину наш приятель виглядає тільки зпоміж військових. Якось він запитав Паська: чи є в нас такі амбітні, сильні й патріотичні генерали? Володимир Васильович відповів, що мусить нас розчарувати: всіх справді патріотичних генералів влада “вичищає” з армії, боячись їх. Лишаються тільки так звані паркетні генеральчики і ті, про яких кажуть, що вони — ні риба ні м’ясо. Але далі він нас іще більше приголомшив, розповівши, як несамовито розкрадається все армійське майно. З часів СРСР в Україні лишилося стільки зброї, що важко навіть уявити. Все це розпродується країнам “третього світу”. І робиться те через усякі фірми й фірмочки, котрі не мають жодного стосунку до держави. Жодна копійка від продажу танків, літаків, кулеметів, автоматів і всього іншого не йде в державу — все осідає за кордоном на рахунках приватних осіб, які живуть і процвітають завдяки цьому саме в Україні, де ходять або в депутатах, або в міністрах, або в наближених до владців буцімто благопристойних громадянах. Ми підозрювали, що в Україні так є — а Пасько це потвердив. Та найбільше він нас приголомшив ось чим.
Він сказав: якщо б із Москви вийшла в Україну бронетанкова бригада, то вже за тиждень вона була б у Києві. “Стан нашої армії катастрофічний, — сумно твердив Пасько, — армія деморалізована; в ній немає жодного натяку на патріотичне виховання. З неї або депортовано патріотів та професіоналів, або вони самі пішли з неї. В призначеннях найвищих посадових осіб, як і повсюди в державі, панує гидкий непотизм. А в оборонній доктрині в нас аніде не передбачається можлива агресія з боку Росії. “Мыжебратья…” Сам Пасько неоднораз тоді повторював, що саме Росія — найперша наша загроза. Але в керівництві країни й армії таке вважають неймовірною єрессю. Понад те — того, хто дозволяє собі це артикулювати, негайно відправляють у відставку.
Воцаріння Януковича означало відставку Паська.
Володимир Васильович редагував журнал академії і писав. Тоді з’явилися його мемуарні книжки. Й ось нині виходить написане тоді.
Звістка про його невиліковну хворобу приголомшила. Він був для мене еталоном фізичного й духовного здоров’я. Завжди видавався значно молодшим за свої роки. Був напродив енергійним й інтелектуально пожадливим.
Коли він хворів, ми бачилися рідше. Спілкувалися телефонічно. Володимир Васильович розповідав, що поспішає написати все задумане. Звичайно ж, устиг написати не все. Але ж написав справді багато.
Він, лікар, не мав ілюзій про те, що хвороба відступить. Якось я спробував незграбно його втішати: мовляв, може бути, що…
“Не може бути, — спокійно сказав він. — Я це добре розумію!”
…Ми прощалися з ним у пришпитальній церкві.
Було багато людей.
Мимоволі оглядаючи їх, я впіймав себе на думці: “А чи здогадуються вони, який видатний український чоловік полишив цей світ?!”
І сьогодні, коли йде російськоукраїнська війна, вкотре відчуваєш, як нам не вистачає генерала Паська.
Таку людину замінити справді важко.
Я оглядаюся в свою пам’ять, бачу його там і думаю: “Слава Богу, що я знав цього чоловіка і що мені пощастило приязнитися з ним”.
