Тарас САЛИГА
У день похорону Володимира Івасюка, а це було 22 травня 1979 (вівторок), дехто з посадових львів’ян утікав зі Львова, щоб “завтра”, коли каратимуть за службовий непослух та позбавлятимуть всіляких радянських благ (наприклад, черг на квартиру, на автомобіль, санаторних і курортних путівок, користування спецмагазином тощо), мати “алібі”, що на похороні не був. Це були ті обережні, що такою поведінкою йшли на компроміс зі своєю совістю, аби не втратити партквитка, який давав їм право на насиджені посади та матеріально-побутові пільги.
Похорон Володимира Івасюка, як відомо, перетворився на масову акцію непокори свавіллю тогочасного радянського режиму. Нагадаю — 24 квітня композиторові зателефонували і він вийшов з дому, куди живим уже не повернувся. 18 травня повішене тіло Володі знайшли у лісі під Львовом на території військової частини.
Щоб похорон проходив непомітно, влада відкрито забороняла прощання з Володимиром Івасюком. Наприклад, відомий поет Микола Петренко згадує: “Я був присутній, коли завідувач відділу пропаганди обкому партії Володимир Подольчак наказував Р. Братуневі не ходити на похорон замордованого системою молодого композитора Володимира Івасюка і письменників застерегти від такого провокаційного кроку. “А ми підемо!” — відрубав Ростислав Братунь (пішли, правда, не всі…) “Ні, ви точно не підете, бо в цей час в обкомі скликається нарада з творчих питань, ви маєте також прозвітувати!” — “Я відзвітую над Івасюковою могилою!”
І Ростислав Братунь на Личаківському цвинтарі “звітував”. Наче сьогодні звучать його слова: “Він народився під зорею Лисенка і Леонтовича…” Море людей у скорботній тиші, а неподалік од могили, бачу, печальні обличчя Віталія Григоровича Дончика і його дружини Євгенії Андріївни.
Це аж потім, значно пізніше, згадуватиму і дивуватимусь. На вокзалі, на автобусних станціях, в аеропорту, на львівських вулицях міліція і каґебісти, патрулі-перекинчики робили все, щоб приїжджі не змогли провести в останню дорогу Володю Івасюка. Однак прощальний шлях від його помешкання на Личаківський цвинтар був встелений квітами. Пелюстки того квіту також падали з серця та рук родини Дончиків, що всупереч усьому прибули з Києва.
Інший, я б сказав, героїчний факт: це позиція уже Віталія Дончика-академіка, його громадянська i наукова поведінка на захисті докторської дисертації Петра Іванишина “Національний сенс екзистенціалів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики)”. Дисертант “завинив” тільки в тому, що написав глибоке самостійне наукове дослідження з об’єктивною критикою Джорджа Грабовича та його поплічників, зокрема Тамари Гундорової.
Нова хвиля войовничої люті вакханальної кампанії вдарила прибоєм після захисту, тобто, коли своє рішення мала прийняти ВАК. О цій порі академік Віталій Дончик у “Літературній Україні” 14 травня 2007 р. змушений був опублікувати розлогу об’єктивно-доказову статтю “Так хто реанімує ідеологізацію?”, в якій так, як це він умів логічно доказувати, відповів на запитання “хто є хто?”. Ось якими аргументами він послуговувавсь: “(…) Багато написав Грабович “на розвиток” Шевченкової теми…, кинув анальфабетам нові гіпотези й професорсько-прокурорські присуди (напр., “Велесовій книзі”, “Слову о полку Ігоревім”, Франкові-каменяру та й усій українській літературі, “що майже два століття існує як сурогат політичного або принаймні громадського діяння”, підпорядкованого “громаді, народу, нації та історії” тощо). Тобто витворюється широкомасштабний десакралізаторський “дискурс” — і жодного справді об’єктивного, розважливого, глибокого розгляду-аналізу сьогоднішніх складних процесів, явищ, постатей в літературознавстві й літературі. І не дивина: не це входить в завдання десакралізаторів і десакралізації, цієї, за словами Ліни Костенко, химерної антиукраїнської моди, завезеної “амбітними аутсайдерами західної науки”.
У безпосередню полеміку з Г. Грабовичем вступив 2001 року дрогобицький аспірант Петро Іванишин, присвятивши їй цілу книжку. Суть явища, на яке звернув увагу молодий дослідник, означена вже в самому заголовку монографії: “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка”. П. Іванишин у полеміці був різкий, нерідко емоції вихлюпувались через край (та їх можна й зрозуміти: йшлося ж бо про викривлення, вульгаризацію українського генія!), але, крім пристрасті, там були й необхідні наукові докази й аргументи, висловлені, що цікаво й важливо, з позицій самої міфологічної теорії.
Г. Грабович не став на захист своїх інтерпретацій, не доводив їх адекватність чи не фальшованість, і відповів молодому науковцеві аж зараз. І ми бачили, у який вишуканий “західний” спосіб.
Узагалі розмах критики Г. Грабовича вражає, важко сказати, чого не торкнулося його розпечене перо: Академія, її гуманітарні “інструкції” (чим завинили перед редактором “Критики”, наприклад, етнологи, мистецтвознавці, лінгвісти?), Інститут літератури ім. Т. Шевченка — тут “цілковитий колапс”, реформи в НАНУ — “маразм”, “Історія української літератури ХХ ст.” — видана, і “Історія” в 12 томах, не видана, але вже наперед розкритикована гнівним професором, Шевченківська енциклопедія, яка створюється, шкільні підручники, вся система викладання літератури у вузах і в школі і т. ін. Конструктивні пропозиції від Грабовича теж рішучі й оригінальні: підручники погані — то краще припинити викладання літератури в школі).
Зрештою, кожен має право на критику, на своє розуміння, свій підхід, свої пропозиції. Тим більше, відомий і популярний серед своїх прихильників і прихильниць Г. Грабович. Та й таке: може, його улюблена модель “несамовитий Вісаріон”? Гадаю, ніхто б і не зазіхав на це право Г. Грабовича, якби… Якби не войовничі сакралізаторські зусилля, які переростають уже в антинаціональну (за своєю метою і суттю, безумовно ж, ідеологічну) тенденцію”.
Я зацитував академіка В. Дончика тільки для того, аби передати чи, точніше, відтворити його емоційний стан, душевні рефлексії при його реакції на подібні факти.
Інколи пишуть спогади, щоб і себе не забути та представити у підфарбованих барвах більше, ніж того, про кого оповідають. Я цього остерігаюсь, однак скажу: при зустрічах із Дончиком чи з особами його рівня завжди (принаймні так мені здається) намагався поводитись субординаційно, не по-панібратськи, не підлещуючись, але знати і собі ціну (запевняю, не перебільшену), тобто ціну своєму людському “я”. Може, тому Анатолій Шевченко, Григорій Сивокінь, Віталій Дончик, Микола Сулима, Микола Жулинський, Михайло Слабошпицький, Лукаш Скупейко, Володимир Моренець (міг би називати ще багато імен) ставилися до мене з якимсь особливим теплом. Ніколи не було так, щоб, від’їжджаючи у Львів, Шева (Толя Шевченко) не сказав: “Вітай усіх Романів! (він мав на гадці Романа Іваничука, Романа Безпалківа, Романа Кудлика)”. В. Дончик не забував привітати, як він казав, Колю (себто Миколу Ільницького). При цьому додавав: “Ми його образили. Не внесли у список на Шевченківське лауреатство” (йшлося про “Історію української літератури ХХ століття” за його редакцією, в якій М. Ільницький брав активну участь). І при цьому Віталій Григорович обов’язково додавав: “Ми його підтримаємо у конкурсі на член-корство НАН України”. Так і сталось.
Не хочу якось підтекстово “прив’язувати” цього найщирішого Дончикового прохання: “Вітай Колю…” до стривоженого і контрастного, по-моєму, не толерантного запитання Миколи Ільницького приблизно за годину до захисту дисертації П. Іванишина (22 лютого 2007 р.): “Що будемо робити?” Наче щось можна було робити інше, ніж чесно проводити процедуру захисту. Дисертація “проходила” через кафедру української літератури, якою і досі завідую. До того ж я був офіційним опонентом, а Віталій Дончик — науковим консультантом. Мені залишалось голові Спецради тільки сказати: “Миколо Миколайовичу, хай члени ради голосують так, як вважають за потрібне. Але захист мусить відбутись…”. І він проходив неймовірно довго. З усіх членів ради тільки двоє проголосувало “проти”.
Ці два факти — присутність В. Дончика на Личаківському цвинтарі в день похорону В. Івасюка і поведінка авторитетного досвідченого вченого у “рятуванні” молодого і талановитого адепта науки — це мій своєрідний лакмус, крізь який сприймаю Віталія Дончика як добротворчу людину, як вченого педагога, котрий плекав і формував наукові кадри, як охоронця правди в українській науці. Те, що в умовах соцрежиму виходило з-під Дончикового пера про гуманізм і правдивий спосіб радянського життя чи про літературу героїчного діяння, у більшості його наукових реципієнтів ніколи не проростало, та й у ньому самому не було іманентним. Соцреалізмівська гуманітарна наука вимагала кріпацьку радянську дійсність у “щасливій” злуці робітників і селян, у єдності серпа і молота трактувати як “рай” на Землі. У роки нашої державної незалежності він її лицемірні та фальшиві “баналюки” активно та пристрасно спростовував і під істинним, а не фальшивим стягом “Правду не здолати” вів творчу молодь (і не тільки молодь!) до українських історичних джерел, очищаючи їх від радянського намулу. Пам’ятаю його телефонну розмову, в якій він буквально наполягав написати невеликий підрозділ до згадуваної уже “Історії української літератури ХХ століття”. Без такого матеріалу, вважав він, не може з’явитись у світ його академічне дітище. Це перша “Історія…”, в яку з ініціативи Віталія Григоровича ввійшла упівська поезія і розглядається як самобутня, одна з найяскравіших в європейських літературах, поезія резистансу, національного опору.
Можна уявити, як рвали Дончикову душу, краяли його серце, коли він читав примітивний відгук, у якому його авторка намагалась бути дотепно-кусючою, висловившись: “Усе те, що написав Іванишин в своїй докторській дисертації, а це, кажучи мовою українського літературознавства, про тяглість традицій в українській літературі, про продовження Маланюком та Ліною Костенко націоцентричних мотивів Тараса Шевченка, давним-давно відомо і не тільки в українському літературознавстві. (…) Не знає цих публікацій Петро Іванишин. Він стратив купу часу, щоб доказати, що сонце встає на сході, а Дніпро впадає в Чорне море. Правда, висловив ці очевидні істини науковоподібною риторикою у стилі героя одного французького роману”. Не буду спростовувати, що час ні “купами”, ні “копицями” не міряють. Але “нехай буде з проса мак…” А, може, для глибшого знання географії пасувало додати, що Дніпро витікає з російської території Валдайської височини і зараз такий “чистенький”, як “немытая Россия”, принаймні тоді, це вже була б “відгукоподібна” на реферат риторика, що якоюсь мірою стосувалась би й наукового консультанта Віталія Григоровича.
Невже і він не розумів, що його дисертант верстає такі “очевидні” і “давним-давно відомі в літературознавстві істини”, як, наприклад, ті, про які знають усі, що “сонце встає на сході”, а “Дніпро впадає у Чорне море”? Мабуть, це, шановна опонентко, Дончик таки знав. Адже він до 14 років ріс у хаті, що “за сто, не більше, метрів від Дніпра”. Та ще й ділився власними спостереженнями: “Я люблю правий берег Дніпра… Правобережжя я надзвичайно люблю, Дніпровий берег тут зовсім інший, крутіший, дерева й кущі верболозу нависають, часто виступають з води валуни, а далі від річки — степи з горбами й переярками, та й, здається, сама аура Правобережжя, менталітет людей тут інші”.
Читаю, й тут бачиться мені не тільки вразлива Дончикова поетична душа, а і його ностальгія та невимовлений, прихований докір за знищений Дніпро, за потоплені села й українські чорноземи.
Але згадую: 22. 01. 2013 р. (десь у другій половині дня) вбігає моя онука Катруся і гордовито подає мені телефонну слухавку: “Дідусю, це пан Дончик із Києва”. Чую голос Віталія Григоровича. Вслухаюсь у щирі, якісь аж мелодійні й дуже добрі слова. Моя Катруся, вихвалює він, доросліша за десятилітню дівчинку. Звичайно, Дончик не був би Дончиком, якщо б не розпитав про здоров’я та не сказав хвалебних слів за якісь там у “Літературці” публікації. А під кінець: “Оце я сьогоднішнім днем посилаю тобі свою книжку. Зібрав усе, що докупи зібралось. Більше друкувать себе не буду”.
Невдовзі одержую розкішне видання з вельми промовистою назвою “Неминуче і неминуще” із дедикацією: “Дорогому другові — Тарасові Сализі на незабудь. Твій” (і підпис Віталія Григоровича). Не встиг я відтелефонувати, як знову голос із Києва: “Тарасе, це Дончик…” І знову розмова, наче сповідь. Пояснює чи не увесь вміст книги. І на закінчення:
“Матимеш бажання і час, то прочитаєш…”. Звичайно, я переглянув, щось перегорнув, а щось перечитав і відклав книгу для вільнішого часу. А тепер читаю й караюсь, чому не відгукнувся раніше, чому не встиг сказати вдячних слів. Тим паче, що мав за що. Не помітив, бо й не сподівався, що Віталій Григорович вділить і мені кілька сторінок похвального тексту. Врешті, — я повинен був чемно подякувати, але я цього не зробив. Ось зараз сумління гризе…
Впевнений, що не тільки я, а й багато хто сьогодні дивується і наново собі відкриває це прекрасне, активне і невтомне Дончикове життя, його мудрий науково-творчий світ, його політичну, суспільно-громадську працю, його бойову націєцентричну, високопрофесійну публіцистику. Вслухаймось у його екзистенційно-історіософські, ідеологічно-політичні, морально-етичні константи:
1. Двадцять років після кількастолітнього жорстокого цілеспрямованого й систематичного вбивання української нації, насильницького, по-більшовицьки “ощасливлення” їх соціалізмом у тоталітарному “раю-пеклі” — для побудови демократичної держави дуже мало. Очевидно, нам випало пройти усі оті біблейські сорок років. Зважмо ще: в єгипетській пустелі не було п’ятої колони.
2. Найбільша поразка 2000-х років — втрата власного обличчя національною демократією.
3. Скільки національно-державницьких лідерів було увінчано лавровими вінками довір’я початку 90-х, скільки їх неодноразово вибирали (не за гречку) виборці — і ось тепер на тих вінках жодного живого листочка. Та й де ж ті вінки!
4. Суперечлива й непослідовна, наосліп політика Л. Кучми у творенні держави, надто нації, із загрозами незалежності (“скажіть, що мені будувати?”) втім увінчалася простим і визначально промовистим: “Україна — не Росія”. Самому Президентові Росія цього не подарувала, але влучний вислів сприймається українцями як доконечна норма.
5. Ностальгувати за зруйнованою “вєликой страной” — залишаємо комуністам… Ідеологія запеклих руйнівників української нації сьогодні остаточно виявляє свою демагогічну суть: словеса — про “защіту інтєрєсов трудящіхся”.
Його праця не йшла на марне. Вона заплодоносила, розбудила оспалих.
У 1988 р. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР опублікував доволі ошатний том “Історії української літературної критики. Дожовтневий період” (відп. редактор П. М. Федченко). Це було видання, яке могло вийти у тогочасних умовах. У ньому акцентувалось на формуванні естетичної думки та літературної критики в Україні за періодами 40—60-х ХІХ ст., 70—90-х рр. цього ст.; та кінця ХІХ—початку ХХ ст. Тепер дослідників чекала літкритика ХХ століття. Основна праця, наче так мусило б бути, знову ж “впала” на Віталія Григоровича, тобто, він як науковий редактор став формувати “Антологію української літературної критики ХХ століття”, що розпросторилась на два розлогі томи у 3 книгах. На жаль, 2 книгу другого тому він не встиг побачити. Дай Боже, щоб вона з’явилась. Там багато його академічної праці.
