О. ДМИТРЕНКО
Його рідний дім тут, на цій землі, де батьківська садиба, могила матері Катерини, копанка, калина, розкішний сад, похилені над ставом верби та і вся Керелівка.
Тут дитячі сліди малого Тараса у ранковій густій росі, тут вишневі заметілі, оспівані у його поезії, тут мудрість віків і спомин гайдамацьких походів, чутих майбутнім поетом від 100літнього діда Івана, портрет якого, писаний рукою Шевченка, випромінює глибоку мудрість і велич селянинаукраїнця.
З цього невеликого затишного острівця Керелівського обійстя, з дружної родини Григорія ШевченкаГрушівського розійшлися близькі й далекі дороги майбутнього Генія. Вони повели його до Будищ, Вільна, Петербурга, КосАралу, вони потічками розгалужувались містами і селами найріднішої його серцю України.
Цей закуток Тарасової дитячої долі і сьогодні у таємній задумі білих зимових снів приваблює до себе чарівністю близьких і далеких подорожніх, адже тут бринить повсякчас недоспівана пісня нашого Кобзаря.
На колишньому подвір’ї Шевченків — затишний, ошатний будинокмузей, у залах якого відчувається присутність самого Шевченка, а з уст науковців, екскурсоводів зринають слова:
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, — малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили.
Тут гостинно відчинено двері для шанувальників нашого Пророка ще від далекого 1939 р. І ось уже 80 років колектив Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”, очолюваний нині заслуженим працівником культури Людмилою Михайлівною Шевченко, теплом Тарасового слова зустрічає всіх, хто навідує садибу і музей.
Одна з перших експозицій у залах музею, яка діяла з дня його відкриття, передавала увесь життєвий шлях Т. Шевченка. Директором тоді працювала правнучка поета по брату Йосипу Валентина Терентіївна Шевченко. Їй на зміну прийшла Клавдія Михайлівна Кириченко. За її керівництва зали музею поповнилися творами художників, додався колорит української природи і присутності в ній самого Шевченка. І ось до 175ї річниці від дня народження Кобзаря повністю змінено експозицію музею. Тамара Вікторівна Гулак запросила до співпраці лауреатів Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка Сергія Фурсенка, Миколу Собчука, подружжя художників Геннадія та Ольги Лижньових, Павла Сосу. Мешкаючи тут, вони крок за кроком оновлювали зали, додавали нові експонати.
І остання, сучасна зміна експозиційного ряду – це клопітка, виважена праця народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Анатолія Васильовича Гайдамаки і його помічників. Поновому заговорили, “ожили” зали нашого “ювіляра”. Своєрідно, цікаво, природно розташувались там предмети, усі знайшли своє місце.
У закладі склалася добра традиція, яка триває і донині. Свою любов до Кобзаря передавали сімейні династії: Володимир і Клавдія Засідателі, Катерина і Сергій Ткаченки, Катерина і Олександр Плаксії, Іван та Надія Димерці, поряд з ними працювала Паша Іванівна Бойко та Надія Ільківна Бойко, яка передала естафету дочці Ользі Василенко, а вже Ольга поділилася словом Шевченка зі своєю дочкою Маргаритою. Лоскучереві Любов та Марія (мама і дочка) теж гостинно зустрічають відвідувачів цього закуту Тарасового села, бо розуміння Шевченкової значущості — найголовніше, що наповнює їхню повсякденну працю. Біля хати дяка вміло порядкувала Софія Тимофіївна Шолох, родичка по брату Микиті, а її справу продовжують син Петро та внук Олександр.
Час невпинно змінює дати на календарі людського буття, змінюється природа від доторку рук, змінюється світогляд людини, сутність її земного шляху. Та Шевченко був, є і буде тим українцем, до якого потрібно доростати всією душею, всім серцем. І це все можна відчути тут, у його рідній Керелівці, де відтворена батьківська хата неподалік музеюювіляра, з якої ніби щойно вийшов малий Тарас з чобітками за плечима (це передає скульптура Анатолія Куща “Тарас мандрує”).
Неподалік музею, на ошатному подвір’ї, в дбайливо доглянутому саду, свідок Тарасової науки — школахата дяка Богорського, де озивається чутлива душа підліткаучня.
За 80 років музей приймав відвідувачів з усіх куточків земної кулі, про що засвідчують записи різними мовами у книзі вражень.
Ось запис японською мовою (з дослівним перекладом українською): “Чути вітер в безмежних степах України. Я чую хвилі широкого Дніпра. Я відчуваю радість при контакті з місцями, де народився Тарас Шевченко. Серце України, щире і відкрите, залишиться в моїй пам’яті. 2006 р. 10 квітня. Спасибі за екскурсію прекрасному екскурсоводу Валентині. Йоко Окана”.
Ця відвідувачка народилась і навчалась у Японії, проживає у Франції, закохана у творчість Шевченка, що і привело її сюди, до Тарасової батьківщини, звідки він поніс свою любов до України, мови і народу.
Тендітна привітна японка ще двічі навідувала наш музей, приїжджаючи до нього разом зі своїми друзями з Японії і Франції.
Спілкування з такими відвідувачами вкотре підтверджує: не марна праця колективу заповідника і його гендиректора, адже тут, з високого, ясного неба України перлами розсипаються для всіх слова нашого Генія:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
Завітайте на Тарасову садибу і відчуйте потужну енергетику цих слів, дарованих Пророком Шевченком.
