У Хмельницький повернувся Петлюра

До століття «Проскурівської різні»

Михайло ЦИМБАЛЮК,
член НСПУ
У Хмельницькому (до 1954 року — Проскурів) відкрили меморіальну дошку із зображенням Симона Петлюри. Таким чином хмельничани чітко висловили несприйняття міфу про натхненницьку роль Головного отамана армії УНР і Голови Директорії Української Народної Республіки в єврейських погромах у пору Української національної революції. Це четвертий у місті пам’ятний знак видатним українцям, які відзначилися у змаганнях за незалежність України. З кінця 2017 року уже вшановані Михайло Грушевський, Євген Коновалець і Роман Шухевич.

Пам’ятний знак Симону Петлюрі прикріплено на фасаді міського будинку культури, у якому сто років тому діяв драмтеатр. Як застерігає хмельницький історик Олексій Журко, жодним документом не підтверджено, що сам Петлюра відвідував це приміщення. Та краєзнавці наполягають: коли український національний уряд — Директорія — мав прихисток у Проскурові в 1919—1920 роках, то тут тричі відбувалися його засідання.
Саме у Проскурові під час спровокованого більшовиками погрому (“кривавої бані”) 15 лютого 1919 року загинула сім’я з родини Шварцбардів. Виходець із неї, Шльома (Самуїл) Шварцбард, і вбив Симона Петлюру в Парижі у травні 1926 року. До речі, його двоюрідний брат Наум Шварцбард у двадцятих роках минулого століття був головою єврейського колгоспу в селі Видошня Михалпільського (тепер село Михайлівка на Ярмолинеччині) району.
— Я впевнений, що тут розробляли плани, ідеї, як боронити українську державу, як боротися за українську державу, — сказав хмельницький міський голова Олександр Симчишин (за освітою історик).
“В боротьбі виростає сила”, — викарбувано слова провідника боротьби за українську державність на меморіальній дошці. Як і попередні три витвори діячам УНР, її образно скомпонував і виготовив скульптор Роман Албул — автор відомого у Хмельницькому пам’ятника Небесній Сотні. Ці дошки виготовлено з поліефірних смол — це штучний камінь, зроблений під бронзу. Кошторисна вартість — у межах ста тисяч гривень.
Тим часом у Хмельницькому готують наукові конференції і круглі столи, присвячені століттю трагедії місцевої громади. Зокрема, оновлюють матеріали та дослідження у музеї історії міста Хмельницького. Про проведення круглого столу повідомили у єврейському благодійному фонді “ХеседБешт”.
Нещодавно його волонтери Леонід Западенко й Семен Мільман через запити до архівів і дослідження різних джерел звели списки осіб, які загинули з 15 до 18 лютого 1919 року у Проскурові (Хмельницькому) та містечку Фельштин (нині село Гвардійське за 25 кілометрів від Хмельницького), куди докотилася різня. Згідно з цими списками, у Проскурові вбито 1063 особи, у Фельштині 150 осіб. Таким чином завершено дискусії, в яких одні применшували число жертв до п’ятисот, а інші заокруглювали аж до п’яти тисяч, що виводило цей погром у розряд найкривавіших. Адже загалом від рук більшовиків, білогвардійців та військ, вірних УНР, загинуло близько п’ятдесяти тисяч євреїв. А розправ над ними у 1918—1921 роках по Україні було близько сорока.
— Списки тих, хто загинув у Проскурові, зберігалися в Київському обласному архіві, — каже Леонід Западенко. — Це дивовижно, яким чином списки могли зберегтися, тому що їх складено 1921 року, а через 20 років була Друга Світова війна. Київ був узятий німцями, потім звільнений, і де зберігалися ці списки — ми можемо тільки здогадуватися.
У документах наводяться прізвища жертв, вік, характер поранень, ускладнень та результати лікування. На той час у Проскурові мешкало близько п’ятдесяти тисяч городян, єврейська громада складала половину жителів міста. Отже, знищено десь пять відсотків євреївпроскурівчан (разом із фельштинськими).
Відомо, що наказ убивати дав 22літній командир Запорозької козацької бригади Іван Семесенко. Приводом до злочину проти мирного населення стали пробільшовицькі настрої. За три тижні до того у Вінниці відбувся з’їзд більшовиків, який ухвалив резолюцію про необхідність більшовицького повстання у Подільській губернії, день повстання було призначено на 15 лютого. У Проскурові його здійснення покладали на 15й Білгородський і 8й Подільський полки.
6 лютого по Запорізькій козачій бригаді українського республіканського війська імені Головного Отамана Петлюри був виданий наказ, звернений до єврейського населення.
“Пропоную населенню припинити свої анархічні виступи, так як для боротьби з ними у мене сили достатньо. Найбільше ставлю це на вид жидам. Знаєте, що ви народ всіма націями нелюбимий, а творите такий безлад між хрещеним людом. Невже вам не хочеться жити, невже вам не шкода своєї нації? Якщо вас не чіпають, то сидіть смирно, а то ось така нещасна нація обурює бідний люд”.
Євреї у Проскурові просто стали заручниками місцевих революційних елементів, у числі яких було трохи тих же євреїв. Коли один з офіцерів запропонував замість погрому накласти на євреїв контрибуцію, Семесенко почав погрожувати йому розстрілом. Молодий отаман наказав різати, але не стріляти. Розсипавшись групками від 5 до 15 осіб, з абсолютно спокійним виразом на обличчях входили козаки до єврейських будинків…
Виникають, щоправда, питання. От козакам категорично заборонили грабунки — ні коштовностей не можна було брати, ні одягу, ні посуду. Але дуже багато тіл закатованих були одягнені лиш у спідню білизну та зустріли смерть у ліжках. Різня тривала вночі (багато свідчень на користь того, що ніч козаки проводили в розташуванні) чи жертви чекали убивць роздягненими?
Провідний науковий співробітник Хмельницького обласного краєзнавчого музею Сергій Єсюнін коментує:
— У радянські часи про Проскурівську трагедію знали за виданнями, які було написано у 1920—30х роках, щоб викликати негатив до Директорії, Симона Петлюри, українських націоналістів. Оповідаючи про погром 1919 року, замовчували факт, що у Проскурові було повстання, яке підняли ліві радикалибільшовики, але не розрахували своїх сил — навіть не знаючи, скільки військ Директорії є на залізничній станції. І коли зустрілися з тою силою, яку підняв отаман Семесенко, то втекли з міста, а все вилилося на звичайних людей. А це були і жінки, і діти, і звичайні ремісники та торговці Проскурова, які стали заручниками політичної боротьби.
Одним із тих, хто став на захист мешканців міста і заплатив за це своїм життям, був соборний протодиякон Климентій Качуровський. Він заступив шлях погромникам поряд із церквою Різдва Пресвятої Богородиці (збереглася у місті, хоч десятки років була запущеною), у якій служив. Його також скололи багнетами.
Місцевий діяч української громади Трохим Верхола на засіданні міської думи в Проскурові докоряв Іванові Семесенку: “Отамане, ти думав побудувати Україну на єврейській крові? Так знай, що цим ти згубив Україну. Тому що немає такого хімічного засобу, який міг би вивести єврейську кров. Ти погрожуєш мені?! Але що ти можеш зробити? Вбити? На, стріляй!!! Якщо зарізали три тисячі євреїв, то не буде великої біди, якщо загине один Верхола. І не тільки за три тисячі євреїв, а якщо і за десять євреїв я міг би поставити свою голову, то я б це зробив”.
— Більшовицькі методи в нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, визнаю, наказав вирізати місцевих жидів дощенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що на них теж чекає ця недоля, коли вони не кинуть своєї праці в лавах наших ворогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров’ю, — пояснював потім Семесенко. — Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дурниця! Додаю, погроми — мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене, як бандита. Населення Проскурова ствердить: ні один жид не поскаржиться, що його пограбували мої люди.
Своїм зовнішнім виглядом Семесенко складав враження спокійного, врівноваженого та поміркованого чоловіка. Середнього зросту, блондин, з холодними сіроблакитними очима, з чесними рисами обличчя, стрункий, чемний у розмові. Були на ньому вишивана шовкова сорочка, підперезана ремінцем, синє галіфе з генеральськими лампасами, лаковані чоботи, на голові — чорна смушева шапка… Так його описували.
Симон Петлюра наказав якнайшвидше провести слідство і суворо покарати винних у проскурівській різні. Семесенка перевезли до кам’янецької в’язниці. Коли Кам’янецьПодільський захопили денікінці, слідча комісія розбіглася, і Семесенко опинився на волі. Потрапив до Галичини, одружився. Навесні 1920 року зголосився вступити в 3ю Залізну дивізію, яку формував полковник Олександр Удовиченко. І тут штаб армії наказав заарештувати отамана.
Семесенка затримали на чеському кордоні. Польовий суд у Чорткові постановив розстріляти його. Охорона штабу Дієвої армії вивезла його в поле, поставили до скелі. Іван Семесенко кинувся на варту, стискаючи то одного, то другого в міцних обіймах. Упоралися з ним за кілька годин — повалили на землю і вже лежачого забили…
А понад тисячу його жертв поховали у полі за Проскуровом, обіч міського кладовища у братській могилі. Пам’ятник на ній встановили 1925 року коштом єврейської общини та меценатів. Також тут поховані жертви Фельштинського погрому. Цей монумент є унікальним для України пам’ятником жертвам єврейських погромів. Наприкінці ХХ століття монумент реконструйовано.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment