Василь Куйбіда на перехресті традицій: український «царський шлях» і японська «серединна дорога»

Павло МОВЧАН,
лауреат Шевченківської премії

Вірші Василя Куйбіди перекладено японською мовою. На оцінку витонченого мистецького смаку японського читача подається сучасна українська поезія. Поезія не заспокійлива, а тривожна, зорієнтована на розпізнавання прихованих смислів безмежного Всесвіту:
Минуле має значення
Лише з погляду майбутнього:
Без нього воно втрачає сенс.
Якщо ми всі у перспективі — мертві,
То хто визначає сенс нашого життя? [1]

Автор перекладеного збірника за основним своїм фахом — науковець і педагог, доктор державного управління, громадський діяч, — саме ця діяльність займає левову частину його часу та енергії, а поезія — це відгороджена, втаємничена вечірня розмова про сокровенне. Це такий стан душі, коли не віршувати ти не можеш, коли віршування і є справжнім життям.
Літературознавець, доктор філології Євген Нахлік спостережливо зауважив, що “саме душа ліричного героя становить осереддя поезії Василя Куйбіди, бо слово “душа” належить до найуживаніших у його віршах. Основна проблематика всіх збірок автора, — наголошує він, — драматична екзистенція душі ліричного “я” у трьох поставах: діяльній, сповідальній та самопізнавальній. Значення і цінність поезії Василя Куйбіди в тому, що вона в сучасну добу неймовірного технократичного прогресу й  небувалої політичної метушні нагадує, кажучи його словами, про “острівчик душі”. [2]
І в цьому сенсі поезія Куйбіди, попри модерну форму, сучасні предметно-інструментальні орієнтації, за своєю суттю є традиційною. Її глибинне коріння знаходиться у “внутрішній людині”, так добре розкритій у творчості Григорія Сковороди, і яка є центром української “філософії серця”. “Філософського вчення, що спирається на біблійну традицію ототожнення духовної реальності із серцем. Така виняткова оцінка серця (властива переважно східній гілці християнства) з’являється внаслідок уявлень про серце як нібито безпосереднє місце перебування душі у людському тілі — звідси серце й стає своєрідним богословським символом душі”. [3]
Дмитро Чижевський з властивою йому проникливістю уточнює це так: “Центральним в людині є не її “теоретичні”, “пізнавчі” здібності, а більш глибоке за них емоціонально-вольове єство людського духа — “серце” людини. Із серця піднімається, виростає і думка, і стремління, і почування. На “серце” людини повинна бути звернена і головна увага моральної чинности людини. Відсіля вимога “пізнай себе”, “поглянь у себе” і т. ін. Відсіля і визнання рівноцінности ріжних людських типів і людських індивідуумів. Відсіля ж і своєрідна тео­рія “нерівної рівности” людей щодо їх морального та релігійного життя” [4]:
Це я, мій Господи, це я!
Навколішках стоїть провинно
В імлі глизькій душа моя —
Тверда, як висохла дровина.
Не одверни видющий лик
Від неї — грішної подоби:
………………………………
Не забери з-над серця длань!
Прийми його — мою офіру.
Зніми тягар даремних знань
І подаруй всесильну віру! [5]
Усе це разом узяте зовсім не підводить нас до висновку, що поезія В. Куйбіди є релігійною — ні, звичайно, за формою вона швидше світська, модерністська, з усіма властивими сучасному українському світогляду сумнівами та болями, але за суттю, безперечно, виразно традиціоналістська. Вона у найглибших своїх інтенціях відштовхується від тих самих основ, що й творчість митрополита Іларіона, Сковороди, Гоголя, Шевченка, Юркевича або Василя Стуса. Творців української традиції, що прямували “царським шляхом” пошуку гармонії і всередині себе, і у стосунках із зовнішнім світом. Бо світ у своїх основах, як творіння Боже, гармонійно прекрасний. Це стосується навіть тих поезій (Т. Шевченко, В. Стус), в яких домінантною виступає ідея боротьби, але це не новоєвропейський “люциферовський боротьбизм” за перевертання світу догори дриґом (Інтернаціонал: “Світ буде змінений в основі”), характерний для комуністичного світогляду, а, навпаки, як засіб недопущення реалізації цього протиприродного задуму.
Коли український читач пробує порівняти вітчизняну літературу з японською, то першим враженням виступає їхня всеохопна відмінність, але наситившись довершеністю одиничних форм і піднявшись дещо вище над предметним історико-культурним різноманіттям, він раптом помітить одну сутнісну подібність, вона проявляється навіть у назві: український “царський шлях” і японська “серединна дорога”. Їхнім смислом, спільним системоформуючим кодом є пошук гармонії у відношенні між індивідуальним “я” і колективним “ми”, у відношенні між людиною і природою (або надприродним), у прагненні пережити катарсис звільнення від болю усвідомлення минущості людського життя через злиття з красою (гармонію) вічного світу. Такими шляхами не ходить безликий, самозвільнюючий себе від усяких залежностей дегуманізований космополіт — ними зазвичай мандрує традиціоналіст, що відчуває відповідальність за себе і довколишній світ. Ми можемо з певністю стверджувати, що українська і японська літератури мають схожу структурну конструкцію, вони виразно антропоцентричні.
Ясунарі Кавабата знамениту свою нобелівську промову “Красою Японії породжений” розпочав з опису, як 12 грудня 1224 року чернець Мьое створив характерну для японського духу поезію “Проводжаючий мене зимовий місяць”. Спочатку він описує, як чернець іде у приміщення медитувати дзен і дорогою розмовляє з місяцем, а потім цитує самого Мьое: “Закінчивши медитувати, розплющив очі і за вікном побачив ранішній місяць. Весь цей час я сидів в темноті, і не міг одразу збагнути, звідки це сяйво: чи то від моєї передсвітанкової душі, чи то від місяця.
Моя душа
Ясне світло випромінює.
А місяцю, напевно,
Здається,
Це його відображення.
…Вдивляючись у місяць, я стаю місяцем. Місяць, на який я дивлюсь, стає мною. Я занурююсь у природу, зливаюсь з нею”. [6]
Ясунарі Кавабата наголошує: “Сяйво, що випромінюється від “просвітленого серця” ченця, який просидів у темній залі до світанку, видається передсвітанковому місяцю його власним сяйвом…” А далі підкріплює власне розуміння висловлюванням Ясіро Юкіо, що “особливість японського мистецтва можна передати однією поетичною фразою: “Ніколи так не думаєш про близького друга, як дивлячись на сніг, місяць, квіти”. Коли втішаєшся красою снігу або красою місяця, коли прокидається свідомість і відчуваєш благодать від зустрічі з прекрасним, тоді особливо сумуєш за другом: хочеш розділити з ним радість. Словом, — наголошує Кавабата, — споглядання краси пробуджує сильне відчуття співстраждання і любові, і тоді слово “людина” звучить як слово “друг”. [Там само]
Незважаючи на всю релігійно-культурно-антропологічну відмінність, скажімо, Григорія Сковороди від Мьое, його легше уподібнити з останнім, ніж, наприклад, з українським комуністом Олександром Корнійчуком. Сковорода і Корнійчук антагоністи, суб’єкти Світу і Антисвіту, а Сковорода і Мьое люди одного традиційного типу. Їх легко уявити за спільним столом десь на хуторі біля Дніпра, де вони захоплено про щось розмовляють. Або, порівнюючи ці культурно-психологічні типи, пригадати розповіді старих політв’язнів про солідарний спротив українських націоналістів і полонених японських солдатів проти табірної адміністрації ГУЛАГу. Так і спокушає промовити: свій до свого про своє!
Серед сучасних українських поетів теж є спадкоємці традиціоналістського світогляду, серед них і наш автор — Василь Куйбіда. Він, що виглядає дещо несподівано, навіть написав, як це характерно і для японської поетичної традиції, чотири цикли поезій за порами року. Хоча ніде спеціально не рефлексує на неї. Це його, власне, ні на кого і ні на що не подіб­не переживання таїни колообігу природи: весна — народження, літо — розквіт, осінь — затухання, зима — сон.
Звичайно, у доробку Василя Куйбіди ці теми як чотири маленькі зерняти, він ширший і набагато цікавіший, але в контексті нашої статті вони доречні:

Цикл “І видирається стебло”
Бреде по букових листках
До наслухання лун,
Собою стримуючий страх,
Обшарпаний валун.

Ніщо не ловиться на звук
Весняної води.
Між ним і деревом павук
Натягує дроти.

Оберігаючи тепло,
Кущами звівся мох,
І видирається стебло
На світ без осторог. [7]
Це гімн чистоті новонародженого життя. Воно переповнене вітальною енергією росту, яку ніщо не здатне стримати. Силою, що зливається з наївністю новонародженого стебла, якому доведеться повторити новий цикл життя. Повторити в повноті, яскравості й неповторності. Щоб згодом пізнати страх випробовування, всихання і смерть, але це вже буде згодом, а зараз воно вдихає повітря на повні “груди”.
Цикл “Літа позолочений портрет”
Але час понад усім панує і не зупинити його миті лет. За весною літо чимчикує “з налитими достиглими плодами,/Стоять понад серпневими вітрами/Тривожні непокірні журавлі”
Де небеса бороняться обвислі,
І літо не змовкає на Землі,
Розсунувши галактики і мислі,
Витають кольорові мотилі.
…………………………………
І яблуні, зависнувши у літі,
До серпня примикають голосів.
Блукають силуети перегріті
У лабіринтах замкнених часів.

А понад ними сонця запитання,
А попід ними річки силует,
І ось уже галактика остання,
І літа позолочений портрет. [8]
Це не фотопортрет літнього дня, це стан літньої творчої людини — переповненої здобутками і втратами, у якій ще, незважаючи ні на що, повно життєвої енергії: “Життя як дощ, а дощ неначе віч­ність, / Вгрузаєш в них, як у порочність міст / Не помічаєш струменів зустрічних, / Не розумієш вилитого зміст”. [9]

Цикл “Осені гримаси”
Очевидно, що однією з найвідоміших хоку в Японії є “Ворон” Мацуо Басьо. Свого часу Микола Лукаш переклав її з японської:
На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір. [10]
[11]
Звичайно, світова література переповнена алюзіями на цей образ, згадати, хоча б, про містичного “Крука” геніального Едгара По з його “Nevermore”: “Скинувсь я — “Ворожа птахо! …/ Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну, / Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема! / Ворон прокричав: — Дарма!” [12]
Зауважимо, що не менше насичена цим образом і українська фольклористика. Але на відміну від Едгара По і української мітології, ворон Басьо це не містичне, а щемке усвідомлення минущості життя, його драматизму і незворотності. Ворон — це зріла людина, що скрушно занурилась у власні думки. Не пройшов повз цей образ в осінньому циклі поезій і наш автор, але на відміну від містики По, чи філософічного стоїцизму Басьо, у Василя Куйбіди він перетворюється у цілий оживлений природний театр — тут і ворон, і сад, і авторський герой, що сам впорядковує в ньому тіні минулих днів та друзів. А завісою у цій мікровиставі виступає дощ, що поглинає крижаною неухильністю все навколо:
Вороне, вороне, час листопаду,
Злітається листя до темного саду.

Осінь безпутна зібрала нарешті
Всіх, кого вітер пронизливий
збештав.
Я серед них впорядковую тіні,
Пізні думки, почуття поосінні.

Падає дощ на простерті долоні —
Словом холодним спокійно
холоне. [13]

Цикл “Світи упали на сніги”
Завершальною порою року є зима. Але в традиційній мітології це не остаточна крапка, а перехід до нового народження.
Зморщок скель вітрисько
не розгладить,
Шліфують їх настирливо часи.
Стінка головного снігопаду
Минущі затуляє голоси.

Урвища зіп’ялися, мов звірі,
На верху причаїлися льоди,
У просторі висять полотна сірі, —
Зима таки добралася сюди! [14]
Спіраль від яскраво-зеленого до синьо-білого, така палітра циклу життя. Але зима теж має свої з нічим іншим не зрівнянні принади крижаних гам. І в цьому зниканні людина марить новим народженням:
Нема потреба галасати —
Світи упали чи сніги,
Які в собі не подолати,
Не повернувши всі борги.

Хоча тепер ти знаєш добре,
Як плаче ранками вікно,
І мислі плачуть ворохобні,
А жити хочеш все одно. [15]

Література
Василь Куйбіда. Розпізнавання голосів. К.: “Юніверс”, 2015. — С. 74
Виступ Євгена Нахліка на творчому вечорі Василя Куйбіди. Опубліковано на сайті Інституту Івана Франка Національної академії наук України http://ifnan.gov.ua/events/0/769/.
Бичко І. Філософія серця. Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002. — С. 681—682.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 43—79. Електронний текст: http://litopys.org.ua/chyph/chyph05.htm.
Василь Куйбіда. Гармонія неспокою. — Л.: Піраміда, 2010. — С. 8.
Кавабата Ясунари. Красой Японии рожденный/ Григорьева Т. П, Красотой Японии рожденный. М.: Искусство, 1993. — С. 245—256. Електронний текст: http://www.klex.ru/m41
Василь Куйбіда. Гармонія неспокою. — Л.: Піраміда, 2010. — С. 23.
Василь Куйбіда. Гармонія неспокою. — Л.: Піраміда, 2010. — С. 40.
Василь Куйбіда. Гармонія неспокою. — Л.: Піраміда, 2010. — С. 42.
Мацуо Басьо. Хокку (переклад з японської М. Лукаш). Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.: Дніпро,1990. Електронний текст: http://maysterni.com/publication.php?id=10316
Кіосай Каванабе, “Крук”, 1887р. Електронне джерело: http://www.wikiwand.com/uk/%D0%9A%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F
Едґар Аллан По. Ворон. Переклад Анатолія Онишка. Електронний текст: http://maysterni.com/publication.php?id=3100
Василь Куйбіда. Гармонія неспокою. — Л.: Піраміда, 2010. — С. 54.
Василь Куйбіда. Гармонія неспокою. — Л.: Піраміда, 2010. — С. 10.
Василь Куйбіда. Гармонія неспокою. — Л.: Піраміда, 2010. — С. 12.

Павло МОВЧАН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment