Як це починалося…

Анатолій КОВАЛЬЧУК,
делегат установчої конференції Товариства української мови
ім. Тараса Шевченка (від українознавчого клубу “Спадщина” при Київському будинку вчених)
12 лютого виповнилося 30 років з часу заснування Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ). Товариство було утворене одноголосним рішенням понад 700 делегатів установчої конференції, що прибули до Києва з усієї України. У залі засідань столичного Будинку кіно зібралися найкращі представники нашого народу. Гостями форуму були відомі діячі української діаспори.

Упродовж двох днів роботи Конференції делегати розглянули актуальні суспільні питання. З аргументованими промовами виступили відомі в Україні письменники, науковці-мовознавці, юристи, громадські діячі. Конференція затвердила Статут ТУМу, обрала його керівні органи, ухвалила низку заяв і звернень. Зокрема — звернення до ВР УРСР з вимогою невідкладно надати українській мові статусу єдиної державної мови в Україні, юридично закріпивши його в Конституції республіки. Головою Товариства обрали відомого поета і громадського діяча Дмитра Павличка.
Сам факт успішного проведення установчої конференції ТУМу ім. Тараса Шевченка (як першого в умовах комуністичної диктатури легального і результативного форуму українських патріотів) можна оцінити одним-єдиним словом, хоч і коротким, але сповненим колосального змісту: “Звершилось!” 12 лютого 1989 року можна вважати відправною точкою, символічним початком нашого нестримного державотворчого руху вперед, до волі, до Самостійної України. Суспільство, що тривалий час перебувало у драглистому стані хаотичного, безцільного хитання (це породжувало зневіру, апатію і безнадію), нарешті отримало потужний імпульс і спонуку рухатися в єдино правильному напрямі до величної мети!
Перед українськими патріотами проліг незвіданий шлях до здійснення найзаповітніших мрій, хоча ніхто тоді не здогадувався, яким крутим, тернистим і тривалим він для нас буде. Але коли ми казали (і нині кажемо): “Мова!”, то розуміли “Нація!”. Коли казали: “Нація!” — розуміли “Самостійна українська Держава!”. Так було тоді, є нині і буде завжди! Держава і суспільство починаються з народу і його землі. А народ — з єдиної мови, яка сконсолідовує всі його етнографічні групи і соціальні стани в одну нерозривно-міцну духовну, політичну й економічну спільноту.
Ухвалені конференцією рішення мали революційний характер. Вони були знаменні також і тим, що наочно засвідчили декілька фундаментальних істин: українство, переживши під час окупаційної московської ночі — чорної і жахливої, “всі лиха, всі зла”, не зламалося, не згинуло. Воно вистояло і почало швидко відроджуватися. Безперервні сімдесятирічні комуністичні експерименти хоч і заподіяли українству величезної шкоди, проте не знищили, не притлумили почуттів національної ідентичності нашого народу, не зруйнували духовних підвалин його людської, патріотичної і християнської сутності. Не звели і не принизили його суспільну свідомість до огидного рівня безликого, аморального, примітивного “гомо совєтікуса”. Наш форум підтвердив: українці швидко звільняються від страху перед тоталітарною владою та її репресивними органами.
Установча конференція Товариства справила потужний вплив на подальший розвиток усієї сукупності процесів національного відродження, засвідчила нестримний процес воскресіння українства у всіх його вимірах — духовному, моральному, соціальному, патріотичному і політичному! Наш форум став видатним явищем культурно-політичного життя і подією не тільки всеукраїнського, а й планетарного масштабу.
Дуже потужним і радикальним був виступ відомого письменника Олеся Гончара. Учасник бойових дій у Другій світовій, Герой Соцпра­ці й лауреат Ленпремії, він не боявся ні щербицьких, ні кравчуків, ні задрипаних каґебістів, тому називав огидні явища і речі їхніми справжніми іменами. Зокрема, він говорив, називаючи цифри і факти, про зросійщення українських дітей і молоді в навчально-виховних закладах УРСР, про перекручування нашої історії і паплюження національних героїв. Закликав зупинити руйнівні процеси в суспільно-економічній та екологічній сферах і в культурно-духовному житті. Хоча, як член компартії, для посилення своїх критичних аргументів іноді цитував Леніна.
Багато наступних промовців з числа “пісатєлів” (напередодні вони отримали інструкції від компартійного ідеолога Л. Кравчука, про що і як можна і треба говорити, а про що — мовчати, бо інакше будуть покарані морально — виключені з компартії, і матеріально — видавництва перестануть друкувати їхні “геніальні” твори), посміливішавши під впливом блискучої промови О. Гончара, нашвидкуруч вносили зміни до текстів своїх промов, аби надати їм більш критичного змісту.
На конференції повідомили про створення оргкомітету з відродження забороненої владою Української автокефальної православної церкви.
На моє запрошення на конференцію приїхали двоє вчителів-патріотів із с. Нове Село (Ізя­­лавський р-н Хмельницької області) Іполит Брикулець та Арсен Главацький. Вони не були делегатами, тому виникла проблема щодо їхньої присутності в залі засідань. До речі, перед входом до київського Будинку кіно, де мала розпочатися конференція, зібралося дуже багато людей, які хоч не були її делегатами, але прагнули долучитися до великої справи. Проте охорона їх не впускала.
У момент, коли ми думали, як діяти, мої друзі показали великий учнівський зошит із більш ніж трьома сотнями підписів мешканців Нового Села з вимогою до Верховної Ради надати українській мові статус державної. Справжність підписів новосільців своїм підписом і печаткою засвідчив голова сільради.
У мене був єдиний спосіб допомогти подвижникам рідної мови — показати зошит Дмитрові Павличку, голові оргкомітету з проведення форуму. Він гідно оцінив унікальний вчинок простих учителів з Ізяс­лавщини: вийшов до них, щиро подякував за ініціативу, за непросту працю, по-дружньому обійняв і провів до зали засідань. А згодом у виступі розповів делегатам про патріотичний вчинок І. Брикульця та А. Главацького і закликав усіх брати з них приклад.
Після завершення роботи конференції частина делегатів, переважно кияни і ті, хто не поспішав на вокзал до потягів, зібралися біля пам’ятника Т. Шевченку, що навпроти Червоного корпусу КДУ. Ми співали “Заповіт”, “Думи мої..”, “Червону калину”, охочі декламували Тарасові поезії. Нині знана артистка, а тоді ще харківська студентка М. Бурмака у супроводі гітари дуже проникливо виконала патріотичні пісні. Біля нас “крутилося” чимало тих, кого тоді називали “особи в цивільному”, тобто нишпорок. Щоб показати, що ми їх не боїмося, навіть ігноруємо і зневажаємо, всі дружно заспівали тоді заборонену владою “націо­налістичну, петлюрівсько-бандерівську” пісню “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”.
Згодом десятка півтора делегатів зібралися в одній з кімнат аспірантського гуртожитку, прикрашеній національною символікою, де ми допізна ділилися враженнями від форуму. Серед нас була унікальна людина — Христя Фріланд. Тоді мало кому відома молода канадська журналістка, яка вільно розмовляла українською (її мати українка), а нині — міністр закордонних справ дружньої нам Канади. На тому вечорі знаний кобзар, журналіст і поет Микола Литвин високопрофесійно виконав декілька патріотичних народних пісень і козацьких дум, зокрема думу про гетьмана І. Мазепу.
Розходилися по домах зі щирою радістю і великим задоволенням з усвідомленням особистої причетності до святої справи національного відродження.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment