Чин українськості

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України

Нещодавні події (30-річчя створення Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка; конференція з рідномовної освіти в НАПН України; презентація книги Катерини Мотрич “Трьохсотлітня Голгофа. Фавор”; чотирикнижжя, упорядковане Сергієм Гальченком; зустріч із ветеранами в Українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни у Циблях), хоча і різні за формою, змістом, сутністю завдань, проте містять об’єднавче начало. Українськість. Саме цією найвищою для свідомих громадян цінністю переймався кожен, беручи участь у цих дійствах. Висловлені думки, позиції торкалися одного спільного знаменника — української державності, без якої Народ здатен лише “товкмасити глину”, а ще гірше — нищитися етноцидами, лінгвоцидами, голодоморами, геноцидами. Зараз, у період надзвичайно складної суспільної атмосфери, коли триває російська агресія на сході України (22-га російсько-українська війна) і українці обстоюють, захищають свою Незалежність, Свободу, дуже важливо говорити з людьми правдою. Бо їдучи в госпіталь до ветеранів сучасної війни (здебільшого молодих юнаків) у Переяслав, дивуєшся неправді, яка розкидана по всій стражденній Україні на розцяцькованих білбордах. І згадуєш Шевченка: “Кричите,/ Що Бог создав вас не на те, / Щоб ви неправді поклонились!..”, який ніби звертається із застереженням до тих, хто найактивніше сприяв, щоби в наші сім’ї прийшла трагедія війни, а сьогодні їхні мерзенні уста, випещені брехнею, волають миру. Якого? Очевидно, такого, щоби “знову шкуру дерти / З братів незрячих гречкосіїв…” Мусимо бути свідомі обов’язку перед наступними поколіннями, що перемога над зайдами-московитами не ствердиться до кінця, якщо Народ не розчавить гідру зла — олігархат, який, захопивши все в Україні (надра, владу, економіку, інформаційний простір), ніколи не буде з нею духовно, політично, ідейно, культурно. Відповідальність моменту полягає в тому, що війна ведеться на два фронти — зовнішній і внутрішній. І хоч би у які форми вона “одягалася” (військова, гуманітарна, економічна, інформаційна, культурно-історична), її антиукраїнська спрямованість є доконаним фактом також і для нинішнього століття. Ординська агресія проти української національної ідентичності і державності — сутнісна ознака цього двобою, перемогти в якому зможемо лише завдяки Єдності, яка твориться справедливістю, правдою, національною ідеєю, безупинним вихованням Нації. Настає час, коли на повний голос варто заявити, що зубожілий народ, безустану годований “гастрономічними ідеалами”, люблячий більше хліб, ніж свободу, врешті-решт залишається ні з чим. Чи здатен кожен громадянин бути Українцем, гордитися тим, що він українець, якщо наймитуватиме на своїй, але чужій землі? Уготована йому роль гречкосія і сіяча проса “чужомовним, нам ворожим панством, яке зрадливо сидить на апостольських сідалищах” (П. Куліш), не є поступом для відродження нації. Вона потребує зовсім іншого виміру, коли повнокровно формуватимуться й інші стани — українська військова аристократія “лицарів великих”; національних будителів Духу і просвітників; сіячів доброго і міцного. Лише синергія цих трьох сил “не дасть скувати душі живої”, не даруватиме нікому і ніколи шансів для витолочування національного “Я”. Водночас Єдність для нас є великим і повчальним Уроком. Лише вона запорука успіху непогамованої чужинством Нації. Знаймо, що вся історія Москви і московитів вибудовувалася на ідеї упокорення України, знекорінення народу, щоб неправдою закувати його “во тьмі і неволі”.
Тому денаціоналізацію і знедержавлення українства Росія завжди ставила в основу імперської політики, вважаючи, що підкорювати Україну можна передусім завдяки витісненню з усіх суспільних сфер (освіти, церкви, сім’ї, війська, економіки, політики…) національної сили, яка живиться національною культурою, мовою, традицією, вірою, історичною пам’яттю. Оскільки відродження, зміцнення і поступ України завжди відбувалися під національно-державними гаслами, знаменами любові до свого народу і батьківщини, то загарбники передусім розправлялися з її вірою і культурно-мовним надбанням. І сьогодні, вступивши в 2019-й рік, агресор усвідомлює, що імперія здатна продовжувати агонію свого існування лише за умов знекорінення українства.
Задовго до Переяслава деспотична династія Романових розпочала війну з українським словом і духом. Ще у 1622 р. за поданням московського патріарха цар видає наказ про спалення всіх примірників “Учительного Євангелія” К. Ставровецького, надрукованого в Україні. Однією з перших показових жертв став також унікальний “Катехізис” Лаврентія Зизанії — видатного українського духівника, письменника, викладача братських шкіл, вчителя родини князів Острозьких. Чому 1626 року в Москві відбувається ганебне цензурування цього народного підручника християнської віри? Очевидно тому, що він написаний на засадах принципу природовідповідності, екзистенціональних цінностей, коли свобода особистості є вищим проявом справедливості, а гуманістичний вибір між добром і злом формував етичні поведінкові норми Людини.
Того ж 1626-го Московський Синод наказав вилучити всі українські стародруки, натомість всюди завезти московські видання, а Біблія, над якою працював Л. Зизанія, стала заборонною книгою.
Нищення національного духу в науці, культурі, освіті, суспільно-громадському житті, побуті, сім’ї, особливо в церкві повністю відповідало стратегії Москви після 1709 року, коли Петро І наважився остаточно “Малую Россію к рукам прибрать”. Стихійні поривання передусім свідомої частини українства до націєтворчого життя всіляко придушувалися, оскільки Московія—Росія (з 1713 р.) усвідомлювала масштаби небезпеки для “самодержавія”. Мова, українська церква і освіта видавалися Москві не лише найбільшим злом, а й найстрашнішою загрозою неподільності Росії з її символом двоголового орла. П. Куліш писав, згадуючи сказане московською піфією М. Катковим, “що польське повстаннє єсть ніщо, як порівняти його з повстанням Літературної України… Мова, ставши Літературною, розколе імперію на самій серцевині”.1
Етноцидна політика у ставленні до українства характеризувала все подальше існування царсько-більшовицько-путінської епохи зла. На урочистих заходах, приурочених до 30-ліття Товариства української мови, в колонній залі Київради звучала цифра 480 — кількість актів, циркулярів, указів, які прийняли колонізатори для знищення Української Мови. І величезна хиба нинішнього політикуму — зволікати з ухваленням Закону про Українську мову. Вона — ця найвища духовна цінність Народу, вкотре “правнуками поганими” викинута на узбіч, а сьогодні ще й на базар виборчої кон’юнктури. Мало того, залишившись єдиною країною в Європі, що немає закону про свою рідну і державну Мову, в Україні намагаються навіть одурманювати ідеєю, що національний план про розвиток української мови, як і державна допомога в контексті конституційного обов’язку допомоги в реалізації програми “Закордонний українець”, можуть успішно виконуватися без прийняття базового закону. Цей факт засвідчує про небажання “переднього ряду” опановувати уроки історії. Соціологічні дані свідчать: не тільки у Кремля, а й у понад 85% росіян сформовано негатив до України і українців. А дуже добре ставлення до України, за результатами досліджень Левади-Центру 2018 року, виявляють лише 2—3% росіян. Очевидно, що проблема міститься не тільки на рівні путінського правлячого режиму, вона у світоглядних орієнтаціях і ментальності населення. Тому протистояння, війна проти української ідентичності з боку Росії, на жаль, буде тривати, оскільки Україна прагнутиме духовної, політичної, мовно-культурної Свободи і не зійде з цього шляху. Вірю, що Нація завжди буде в стремлінні до Волі, а формування національної свідомості, громадянської культури, патріотизму суспільства виокремиться як найважливіша державна стратегія. Задля цього в Україні необхідно зупинити вкрай небезпечну тенденцію різкого нарощування демографічної кризи (на понад 3 млн зменшилась кількість школярів порівняно з початком 90-х років), зупинити масову втечу молоді і “мізків”, позбутися олігархізованої політичної моделі влади. Важливо, щоби сучасна “провідна верства” доводила чином, а не словом, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. При цьому українську державність мають оберігати і зміцнювати всі громадяни як Божий дар, як символ вічної боротьби і непогамованої праці Нації. Без цього виграти війну в імперської Росії неможливо.
На шляху боротьби за духовну соборність, національну ідентичність, українську державність значущою подією, міцним підмурівком є відновлення незалежної від Москви Української Церкви, отримавши Томос від Вселенського Патріархату. Сто один рік тому (січень-листопад 1918 р.) у Києві в часи гетьманату відбувся церковний Собор щодо самостійності української церкви. Міністр віросповідань українського уряду A. Лотоцький, оголошуючи декларацію, заявив: “В самостійній державі має бути і самостійна Церква… тобто Aвтокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але і наша національна необхідність”2. Справді, відновлення діяльності УAПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським стало однією з найбільших перемог українства супроти Москви.
Переконаний, що і нинішня перемога Незалежної Церкви гідно виконуватиме цю високу місію. Бо війна з Росією є не стільки війною за території, ресурси, скільки за душі людей, за світоглядні переконання.
І коли захист Української мови стане обов’язком не тільки публічних інститутів, а й кожного громадянина; коли перестанемо молитися чужою мовою чужим богам; коли верховники не сплутають і не проміняють українську справу на українську страву; коли нинішні й майбутні покоління Нації виховуватимемо особистим прикладом, гідним для наслідування; коли Армія, Економіка, Національна Ідентичність стануть нерозривним цілим, а честь Вітчизни й Українського народу стане для кожного найвищою вартістю, тоді вікопомний і героїчний клич “Слава Україні” стверджуватиме Переможця.
Нинішня агресія Росії остаточно утвердила її як державу-загрозу, державу-окупанта, який грубо зневажає особисті, національні, загальнолюдські цінності, норми міжнародного права, цивілізаційну етику. Анексований Росією Крим, відторгнута частина Донбасу засвідчили, що у боротьбі з Україною проти українськості війна ведеться по всіх напрямах — від гуманітарного, інформаційного до військового. Разом з тим вона є найбільш об’єктивним і суворим екзаменатором сильних і слабких сторін Українського державного і суспільного життя. Насамперед слід визнати, що Москва так і не зуміла серед українського народу внести такі цивілізаційні світоглядні розломи, які б могли остаточно розколоти Україну. Навіть суто імперський пропагандистський витвір “Новоросія” не приніс бажаного результату, хоча на нього працювали і продовжують це робити чимало доморощених перекинчиків і п’ятиколонників. Українці в час загрози втрати державності продемонстрували єдність, захищаючи свободу і незалежність.
Очевидно, дух патріотизму закладали батьки і школа, церква і культурно-традиційне середовище, учені й поети, просвітники і національна пам’ять народу. Руїна століть не здолала етичних, етнокультурних, історичних, ідейних цінностей і переконань українства. Українець не захотів стати на шлях, який вів його в культурне, політичне, національне небуття. Він, навіть заради особистого щастя і благ, не волів наслідувати безбородьків, кочубеїв, прокоповичів, новицьких, юзефовичів, януковичів… Народ вірив у свою правду, пам’ятаючи Шевченкове: “Не дайте народові жити без віри”. Бо тоді “не вмирає душа наша, не вмирає воля…”3.
Але маємо добре пам’ятати, що на війні немає сторонніх і байдужих. Кожен мусить боротися за Україну — мечем, словом, чином, духом, коштом. Важко пояснювати, чому в трагедійні часи “український” олігархат не асоціює себе з війною, яку ж і він допоміг розв’язати Росії? Чому статки їхні непомірно зростають, коли ллється людська кров? Чому політична воля спить, а не вчинить законодавчим рішенням накладення хоча б 50%-го мілітарного податку на “олігархат”, який почав, не перестаючи, нову сатанинську гру щодо президентських і парламентських виборів, формуючи для себе запопадливу політичну обслугу. Цього “чому” вже занадто багато, щоби продовжувати споглядати.

——————————
1 Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції (хуторна поезія) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrlife.org/main/evshan
2 Донцов Д. Національні гермафродити // Вибр. твори: у 10 т. — Т. 2. / Дмитро Донцов. — Дрогобич; Львів: ВФ “Відродження”, 2011. — С. 125.
3 Шевченко Т.Г. Кавказ // Кобзар / Тарас Шевченко; передм. П. Мовчана. — К.: Вид. центр “Просвіта”, 2011. — С. 293.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment