До 80-річчя Андрія Топачевського
Тетяна ЛЕМЕШКО
Постійний автор “Слова Просвіти”, письменник, кінодраматург, журналіст. Один із засновників українського природоохоронного руху в літературі та кіно. За його сценаріями створено документальні та науковопросвітницькі фільми, назви яких промовляють про зміст: “Іду до тебе, птах”, “До чистої криниці”, “Ті, що живуть поруч”, “Усміхніться вовку”, “Чи повернеться чорний лелека”, “У співавторстві з природою”, “Коріння трави”, “Згуба”, “Зоряний час Либеді”. Автор книжок: “Яблуко у річці”, “Симфонія життя”, “Майстерня Флори”, “Барви землі”, “Літопис білого латаття”. Лауреат премії Українського Товариства охорони природи, літературних премій “Благовіст”, ім. Івана Огієнка та літературномистецької премії ім. Олени Пчілки. 2014 року у видавництві “Веселка” вийшла книжка Андрія Топачевського “З Божого саду. Рослини і тварини у Святому Письмі”, яку відзначено щорічною премією Президента України “Українська книжка року”. У 2016 р. за програмою “Українська книга” побачило світ її друге, доповнене видання. Торік “Веселка” видала книжку Андрія Топачевського — “Одним життям. Публіцистика доби Незалежності”.
Рішучість і загострене почуття справедливості Андрія Топачевського я уперше побачила 2006 року на звітновиборних зборах Київської організації НСПУ в Будинку художника, коли він висловив протест багатьох письменників проти чиновницької брехні й несправедливості. А познайомилася з Андрієм Олександровичем 2010 року, ставши членом Приймальної комісії Київської організації НСПУ, яку на той час очолював Петро Осадчук.
Потоваришували. Принциповий, упевнено спрямований на добро інтелектуал. Ніколи не був заангажованим радянською пропагандою. Не кар’єрист, не матеріаліст. Визначна риса — людяність. З ним легко спілкуватися. Народився в Києві, у сім’ї науковців. Батько — Олександр Топачевський, родич Михайла Грушевського, директор Інституту гідробіології, академік НАН України, виступав проти створення каскаду водосховищ на Дніпрі. Під його керівництвом започаткували гідробіологічні дослідження водних систем України, насамперед — Дніпра й Дунаю. Мати, Марія Макаревич, — доктор біологічних наук (Інститут ботаніки ім. М. Г. Холодного).
Тож Андрій Топачевський долучається до природоохоронного руху. Як письменник і кінематографіст, послідовно досліджує стосунки Людини і Природи. На тему порятунку Природи за його сценаріями створено чимало фільмів, що промовисто закликають до єднання з живим довкіллям, гармонії людини зі створеним Богом світом.
Скажімо, у документальному фільмі “Зоряний час Либеді” проведено аналогію між замурованою в бетон річкою Либідь і закутою в рамки тоталітарного режиму Україною. Обидві — жертви чиновницького свавілля і прагнуть свободи.
Надзвичайно глибокий за змістом фільм “До чистої криниці”. Одним із його важливих елементів є українська народна пісня, яка, на перший погляд, звучить, створюючи тло, супровід, а насправді, як джерельна вода в криниці, є невід’ємною частиною української душі. Криниця для українця — святиня. Перш ніж збудувати хату, спочатку визначали, чи є у цьому місці вода. Про те, як протягом життя люди дбали про криницю, доглядали, чистили її і яку цілющу силу й енергію дає джерельна вода, бачимо в цьому фільмі. А про історію Ботанічного саду імені акад. О.Фоміна, де свого часу жили і спілкувалися родини Топачевських і Білоконів, розповідає телестрічка “Старий ботанічний сад”.
Не лише споглядати і слухати світ Природи, а й співчувати йому, про це — у фільмі “Усміхніться вовку”. Автор закликає поділитися зі звіром душевним теплом, і він стане найкращим другом.
Книгою духовного світу Андрія Топачевського є його багаторічна праця — енциклопедичне художньопізнавальне видання “З Божого саду. Рослини і тварини у Святому Письмі” про біблійний світ живої Природи, яку мені пощастило прочитати ще в рукописі.
Користуючись перекладами Івана Огієнка й Івана Хоменка, автор визначив дерева, кущі, трави, квіти, усіх птахів, свійських і диких звірів, яких згадано у Біблії, знайшов відповідники їхніх назв у сучасному світі ботаніки й зоології, поєднав їх із міфами, релігійними традиціями, народними звичаями і створив цікаві новели про них з належними коментарями. Андрієві Топачевському вдалося ідентифікувати біблійних істот у національному аспекті. Вагомості новелам додають цитати з українського фольклору. Скажімо, у новелі “Квітка цноти й відродження” (про лілею як символ Благовіщення) цитується вірш “Лілея” Тараса Шевченка, де залучені образи народної творчості: “А весною процвіла я // Цвітом при долині, // Цвітом білим, як сніг, білим! // …А дівчата заквітчались // І почали звати // Лілеєюснігоцвітом…” Книжку прикрашають шедеври світового мистецтва на біблійну тематику. Особливої вишуканості книзі додає дизайн Михайла Царика.
З Андрієм Олександровичем нас подружила не лише література, а й змалечку знайомий мені Шевченків край: далечінь за Дніпром, Канівські гори, правобережні джерела й криниці. Саме сюди, до Канівського природничого заповідника, щороку, ще школярем, їздив Андрій з батьком на пароплаві повз кручі біля давнього села Витачів, в якому я народилася і виросла. До речі, на самих краяхурвищах витачівських круч і досі зустрічаються квіти розкішних нагірних луків і навіть — колоски ковили, ці пожильці лісостепу, де починалася тисячолітня історія нашого краю.
Якось на Великдень Андрій Олександрович з дружиною Світланою, сином Олександром та своїми друзями відгукнулися на наше з чоловіком запрошення і відвідали мою малу батьківщину — село Витачів і витачівські пагорби в урочищі Городище. Помилувалися мальовничими краєвидами зі славнозвісної гори над Дніпром, на якій стоїть каплиця, споруджена 1992 року за малюнком Т. Г. Шевченка. Її подарував моїм односельцям відомий письменникфантаст, в’язень сумління Олесь Бердник.
Спустилися з високої кручі до хвиль самого Дніпра. А потім завітали на гостину до моєї мами Наталі Максимівни Лемешко, яка запросила шановних гостей за родинний великодній стіл з капусняком та спеченими в печі запашною паскою, пиріжками, пампушками.
“У нас однакова ностальгія за тим Дніпром, якого вже нема, — каже Андрій Олександрович. — Шевченко малював канівські гори з Прохорівки; то були саме оці гори, починаючи від Княжої, Маріїної, Великого і Малого городища, Чернечої гори та інших, що ближче до Канева. Тоді вони мали інший вигляд, тому що їхні верхівки були вкриті польовими луками з дзвіночками, материнкою, різнотрав’ям. Потім, щоб зупинити зсув ярів, їх засадили чагарниками, які придушили все, що там росло.
Крім того, Канівська ГЕС знищила заплаву, бо попуски води нині відбуваються двічі на добу, замість природної щорічної повені. Ці гесівські води розмили озера й береги, затопили луки. І коли стоїш на Чернечій горі й дивишся в долину, то здається, що там — Дніпро, але насправді його нема. Нема того, що бачив, беручи участь у батькових експедиціях разом з вченими — Олександром Богдановичем Кістяківським, учасником війни, який будував міст на Букринському плацдармі, а також Леонідом Олександровичем Смогоржевським, Дмитром Костянтиновичем Зеровим, Іваном Петровичем Білоконем, Олександром Пилиповичем Кришталем.
На лівобережних луках є озеро Ситове. То єдине місце, не закрите деревами, де тоді можна було зустріти синьозелені водорості. Якось батько набрав їх у пробірку, кажучи до своїх студентів: “Оцю пробірку зафіксуйте і вам вистачить їх вивчати все життя. Це те, що панувало на землі 50, а може, і 100 міліонів років тому, а тепер воно лише в закамарках біосфери залишилося”. Побачити ці водорості можна було ще у Пекарському яру по калюжах, які нагрівалися на сонці. А тепер Дніпро цвіте цими смердючими синьозеленими водоростями, їх прибиває до берега. Тоді ж чисту, не скаламучену воду з Дніпра батько черпав долонею і пив… Отой шматочок вашої Витачівської батьківщини й досі лишається зразковою ділянкою живої Природи. І навіть різнотрав’я трохи залишилося.
А ще була особлива стародавня традиція спілкування. Пригадую поїздки на пароплаві з Києва до Канева. На кожній зупинці, починаючи від Трипілля, далі — Стайки, Ржищів, Ходорів, Григорівка — місцеві хори в національному вбранні виходили на пристань і співали українських пісень. А студенти з пароплава співали їм у відповідь. Тільки хор виконував народні пісні із черкаським розспівом, а студенти — пісні радянських композиторів. І коли відпливав пароплав, то услід йому від правобережних круч ще довго відлунював той спів… Тоді до Канева навіть залізниці не було. Міст, підірваний Аркадієм Гайдаром, так і не відновили, автобуси ще не були дуже популярні і, фактично, оцей річковий транспорт був єдиним. Пароплав ішов від Києва до Канева 89 годин по течії, а проти течії — весь вечір і всю ніч. На лівому березі була лише одна зупинка — на пристані Переяслав.
Щороку, керуючи практикою у Канівському заповіднику, батько приходив із студентами на Тарасову гору, до могили великого Кобзаря. А ще їздили човнами на лівий берег, щоб відвідати хутір Михайлова Гора біля села Прохорівка, де жив і працював Михайло Максимoвич, щоб побачити там сосну Гоголя та дуб Шевченка.
Ми ніби й ностальгуємо за прекрасним минулим, але це необхідно для майбутнього, в якому хочемо врятувати природу, наші стосунки з нею і кращі традиції народу”.
А мені в пам’ятку погожий літній день 1978 року: на витачівському березі (тому самому, який відвідали з Топачевськими), що простягнувся біля підніжжя високої, стрімкої кручі, — людно. Жінки перуть білизну і розстеляють її на порослій різнотрав’ям галявині; чоловіки вудять рибу з човнів; діти, мов каченята, хлюпочуться у літеплі. Я, тогорічна випускниця Витачівської восьмирічної школи, іду піщаною косою вглиб Дніпра. Там, вдалині, час від часу то баржа пропливе, то “Метеор” своїми підводними крилами сколихне воду. Та ось зі сріблястої дніпрової хвилі, немов зачарований білий птах, виринає корабель, з палуби якого лине чи то мелодія, чи то спів. “О. В. Топачевський” — читаю по складах назву корабля… Мине понад чверть століття, коли на творчому роздоріжжі зустрінемось із сином академіка Олександра Вікторовича Топачевського, хранителя живої води, іменем якого був названий той зачарований птахкорабель.
