Любов ДОБРОНОЖЕНКО: «Марія Каллас — взірець на сцені і в житті»

У “Слові Просвіти” (ч. 6 за 2019 р.) ми писали про виставу “Каллас”, прем’єра якої відбулася в Арт-центрі ім. Івана Козловського Національної оперети України. Роль головної героїні виконує заслужена артистка України Любов Доброноженко. Сьогодні пані Любов гість “СП”.

— Коли почалося Ваше знайомство з творчістю Марії Каллас?
— Більше тридцяти років тому. Вперше побачила її по телевізору. Потім у мене були платівки з її голосом. Часто їх слухала.
Марія Каллас вразила мене своєю історією, своїм життям. Важко знайти людину, яка б так самовіддано любила музику і свою професію. Вона була не просто вокалісткою, а й великим музикантом. Добре грала на фортепіано, дуже швидко вивчала оперні партії.
— Як з’явилася ідея поставити виставу про цю співачку?
— Думаю, це той випадок, коли на небі зійшлося кілька зірок. Мій чоловік Ігор Матейко навчався в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана КарпенкаКарого разом із заслуженим артистом України Володимиром Голосняком, який нині керує Артцентром імені Івана Козловського. Він нас познайомив, і я озвучила ідею поставити виставу про Марію Каллас. Ця ідея сподобалася Володимиру.
Це вже друге моє звернення до творчості Марії Каллас. Свого часу Ася Цибень написала п’єсу про співачку, взявши за основу її листи і спогади. Я грала у цій виставі в Донецьку. Ми переклали цей твір українською мовою і суттєво його переробили. Від задуму до його втілення у життя минуло десять місяців. Сподіваюся, що нашу роботу полюбить глядач і вистава надовго увійде до репертуару Артцентру ім. Івана Козловського.
Крім мене у виставі грають три чоловіки. Коли з Володимиром Голосняком обговорювали, хто гратиме Онассіса, то наш вибір припав на Ігоря Матейка, який зовні нагадує цього персонажа. Запросила у проект народного артиста України Сергія Бондаренка, він прийняв цю пропозицію з великою радістю. На роль Ларі запросили соліставокаліста Національної оперети Володимира Одринського. Мені здалося, що цей персонаж має бути саме таким.
Арії з репертуару Марії Каллас, які я виконую під час вистави, добирала сама. Переважно вони йдуть хронологічно, як їх виконувала співачка. Приміром, коли її зустрів Онассіс, вона виконувала “Норму”. Саме під час цієї вистави він у неї закохався. “Тоска” була останньою оперою, над якою працювала Марія і на якій вона зірвала голос. Тому останньою звучить арія з “Тоски”. Хоча інколи ми відходимо від хронології. Першою мала б іти зовсім інша арія, хотіли спочатку взяти більш легку, аби глядач не відразу увійшов у драматизм творів Пуччіні й Верді. І лише наприкінці вистави всі присутні в залі мають зрозуміти, яке драматичне життя було в Марії Каллас, який важкий тягар їй довелося нести на своїх плечах.
— Можете порівняти нову постановку з донецькою?
— Вони дуже різні. Українською п’єсу переклала викладач української мови та літератури з Черкас Олена Бреславська. Вона не лише здійснила переклад, а й значно переробила цю п’єсу, доповнила її маловідомими листами. Під час роботи над виставою режисерпостановник Володимир Голосняк використав багато нових джерел.
Порівнюю Марію Каллас із однією з провідних актрис Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки Анною Варпаховською. “Я дуже люблю театр, а перед виходом на сцену цілую куліси”, — зізналася мені Анна. Думаю, це робила й Марія. На один із наступних показів вистави хочу запросити А. Варпаховську, для мене дуже важлива її оцінка нашої роботи.
— Ви народилися на Черкащині, але багато років пропрацювали в Донецьку. Як доля звела Вас з цим містом?
— Після закінчення Черкаського музичного училища я працювала диригентом у Черкаському муніципальному оркестрі. Але тоді не мала вищої музичної освіти, тож вступила на навчання до Донецької музичної академії ім. Сергія Прокоф’єва, але не на диригентський, а на вокальний факультет. Там вийшла заміж, після навчання залишилася працювати у Донецьку. Спершу працювала в Донецькій опері, а паралельно — в Донецькому національному українському музичнодраматичному театрі. Саме завдяки цьому театру склалася моя доля як артистки і вокалістки. Першою була роль Наталки в опері Миколи Лисенка “Наталка Полтавка”. Потім Хіврі у “Сорочинському ярмарку”. Згодом виконувала цю роль у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, а нині — в Національній опереті України.
Було багато й інших цікавих ролей. Грала Королеву в “Трьох мушкетерах”, Кароліну в “Небесних ластівках”. Серед улюблених ролей — Мона Ліза у виставі “Любов, якої не було” про Леонардо да Вінчі, яку поставив Євген Курман, “Марія Каллас”.
Майже всі вистави були українськомовні, але донецький глядач дуже любив наш театр. Більшість спектаклів збирали повні аншлаги, а квитки люди купували за три місяці наперед. Саме в Донецьку я отримала звання заслуженої артистки України.
— Однак 2014 року все змінилося…
— Почалася війна. Ми з чоловіком та дітьми переїхали до Черкас, думали — все швидко минеться. Працювала у Черкаській обласній філармонії. Але чоловік був впевнений, що творчо реалізуватися ми зможемо лише в Києві, тому переїхали до столиці.
Пам’ятаю, коли зайшла на третій ярус Національної оперети України і подивилася звідти в зал, то сказала собі: “Це мій театр”.
Я не пройшла прослуховування, але доля звела мене з Національним академічним драматичним театром ім. Івана Франка. Це теж був цікавий період мого творчого життя. Грала у дитячих виставах “Мама казала ні” Марічки Бурмаки, де була Мамою, а у виставі “Чарівний голос Джельсаміно” виконувала роль Тітоньки. Також були ролі в “Скупому” Мольєра, “Наталці Полтавці” Котляревського, “Трьох товаришах” Ремарка. А роль Хіврі у “Сорочинському ярмарку” стала знаковою, оскільки після неї мене запросили до Національної оперети. Півтора року я грала відразу в двох театрах і врешті обрала оперету.
Нині граю Попадю у виставі “За двома зайцями”, Хануму в однойменній опереті, місіс Хопкінс у “Моїй чарівній леді”, сваху Єнту в “Скрипалю на даху”, Королеву в “Білосніжці і сімох гномах”, Тацю в “Марусі Чурай”. Усі мої героїні — особистості з сильним характером.
Співпрацюю з Артцентром ім. Івана Козловського. Спочатку брала участь лише в концертах. А останнім часом тут почали з’являтися і драматичні постановки. Це моновистави за участю Володимира Голосняка “Хочу в Париж” та Ірини БеспаловоїПримак “Грасіела. 25 миттєвостей кохання”. А тепер і наш новий проект.
— Чим, крім театру, захоплюєтесь?
— Усі ці роки беру участь у концертах Черкаського муніципального оркестру. Там працюють мої друзі, люди, завдяки яким я стала тією, ким є, завдяки яким займаюся тим, що люблю. У місті Золотоноша, що на Черкащині, живуть мої батьки. Намагаюся частіше в них бувати.
Маю багато творчих планів. Мрію в майбутньому зіграти драматичну роль, схожу на Марію Каллас.