Небесна Сотня дивиться на нас

Петро АНТОНЕНКО
Виповнюється п’ять років перемоги Євромайдану, Революції гідності, як це назвали пізніше. Перемога над кримінальним режимом регіоналів — це однозначно. Чи стало це перемогою на шляху до європейського, справедливого, цивілізованого життя, тобто до втілення гасел Майдану, — на це хотілося б сподіватися, сперечаючись (під впливом розчарування): то перемогою був Майдан загалом чи ні?

21 лютого 2014 року завершилося почате тримісячне повстання народу проти режиму, епіцентром якого, вже не вперше, став якраз Майдан Незалежності столиці, хоча насправді Майданом стала вся Україна.
Протистояння, дуже криваве, завершилося саме того дня не випадково, а якраз тому, що дійшло до великої крові, безпрецедентної для історії нашої незалежної країни, та й для європейських країн. Адже дійшло до розстрілу, вбивства понад ста її громадян (точну цифру не з’ясовано досі), учасників протестів, яких назвали Небесною Сотнею. Загинули і кілька українців по той бік барикад — у прямому сенсі силовиків, які, виконуючи наказ, захищали прогнилий режим. І це теж наші жертви. Тому в ці дні ми насамперед поминаємо тих, хто загинув тоді в центрі Києва 18 лютого, а оскільки ці вбивства не припинили кровопролиття, то й 20го.
Після цього стало зрозуміло, що жодних компромісів із режимом бути не може. І з 21 лютого верховоди того режиму, на чолі з президентом Януковичем, втікали з країни, переважно в Росію, яка їх випестувала і підтримувала.
У цій надзвичайній ситуації, як і в розпал першого Майдану 2004 року (правда, безкровного), долю країни визначив парламент держави, Верховна Рада. Ще 20 лютого 2014 року, увечері після кривавого дня, термінове засідання Ради ухвалило постанову про негайне припинення боїв і відкликання підрозділів силових структур. 21 лютого парламент фактично взяв повну владу у свої руки. 22го сформував нове керівництво Ради і почав формувати уряд. Юридично все було абсолютно легітимно — це до відома тих у Росії і їхніх прислужників на окупованому Донбасі, хто любить торочити про “державний переворот”.
Що було далі? Те, що прогнозувалося, і те, що ні.
Перше: в Україні війна. Єдина країна Європи, де вона триває — спершу АТО, нині ООС. Понад 10 тисяч убитих, десятки тисяч поранених, більш як півтора мільйона біженців, яких у нас чомусь лукаво назвали внутрішньо переміщеними особами.
Друге: Україна втратила території. Крим окупувала Росія, частина Донбасу поки що втрачена для держави, не підконтрольна їй через війну — заколот сепаратистів, відкрито підтриманий агресією Росії.
Щодо третього явища — велетенської корупції в країні — можна подискутувати, чи це нове, постмайданне, чи так було й раніше, просто не так гласно. Але тут ключовим є інше — колосальний розрив між нинішніми реаліями і благородними гаслами Майдану, за які люди гинули.
Час від часу у нас дебатують щодо третього Майдану. Мабуть, його не буде. Адже у наших співгромадян надто величезне розчарування наслідками двох Майданів.
І це розчарування накладає відбиток на нинішні вибори. Бо якщо після двох майданів влада, яка прийшла з них, виявилася ось такою, то яка ж довіра до тих, хто знову рветься до влади?
І це найсумніше. Про це треба пам’ятати, відзначаючи 5ту річницю перемоги революції, вшановуючи безвинні жертви. Думати, як не допустити чергових провалів, чомусь постійних у нашому поступі, і чергових трагедій, яких уже досить.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment