Патріярх Гільдії києвознавців

Сергій ВАКУЛИШИН,
лауреат премії ім. П. Тронька НСКУ

У перші дні 2019-го помер Дмитро Малаков. Про це повідомило ранкове Радіо “Культура”. Діставшись до місця праці, я витяг аркуш паперу й почав пригадувати…
“Місту і світу…”
Його запис у книзі відгуків музею історії Святошинського району — між учителем зі Стамбула та родиною фізика Василя Шендеровського. Мало слів, ваговита думка…
Дарунків цьому музеєві Малаков зробив небагато, проте важливих. Куля зі стрільбища, над яким уперше впевнено злетів Ігор Сікорський, та лірична картина самодіяльного митця “прописані” в постійній експозиції. Оригінал братової гравюри систематично стає основою виставок воєнної тематики.
Двічі Дмитро Малаков брав участь в історико-краєзнавчих конференціях Святошинського центру позашкільної роботи (ЦПР). Ділився спогадами про маловідоме, закликаючи інших запрошених експертів до відвертого пошуку істини. Завдяки професійній вправності Олександра Богдана, маємо відео- та аудіозаписи тих заходів.
За сприяння Малакова мої статті двічі опубліковано на сторінках престижного збірника “Київ і кияни”. Вважаю це високою оцінкою головного науковця Музею історії Києва (МІК). Статті Дмитра Васильовича є в колекції газетних вирізок кабінету краєзнавства ЦПР. За кількістю вони перебувають між розлогих екскурсів Анатолія Макарова та документальних розвідок Сергія Білоконя. За частотою звернення користувачів — на першому місці (Малаков залишив позаду прискіпливі дослідження Василя Галайби та фантазійні версії Віктора Киркевича).
Кілька яскравих спогадів пов’язано з Кловським палацом.
Якось у його кулуарах, без свідків, ми провели “демаркаційну лінію” між сферою інтересів МІК та “моїми” околицями. Було погоджено, що історичний центр Києва з колишніми передмістями — то Малакове, а місцевості поза Куренівкою, Шулявкою, Солом’янкою та Деміївкою — моє. (Протягом чверті сторіччя Дмитро Васильович, пам’ятаючи цю домовленість, телефонував мені заради уточнення історичних подробиць. Те саме робив і я. “Рахунок” був нерівноцінний: майже на всі мої запитання Малаков давав вичерпні довідки, на більшість питань Малакова я не мав відповіді…)
У своєму затишному кабінеті на першому поверсі Дмитро Малаков надписав мені свої знакові книжки: “Оті два роки…” та “Київ. 1941—43”. Обидва рази він запросив мене на відомчі презентації в “Головархітектурі” — монографії Віктора Вечерського та фотоальбому Василя Галайби.
Насамкінець — про курйозний випадок на Радіо “Культура”. Молодий журналіст Дмитро Хоркін запросив нас на свій вечірній ефір. Малакова я вже застав на диванчику, що стояв перед студією. Сидимо в очікуванні, балакаємо. Повз нас кілька разів пробігав Хоркін, видивляючись когось у вестибюлі. Ми не були знайомі особисто, тож не знали, хто і навіщо бігає… Нарешті Хоркін збагнув, що гості студії — давно тут! Обговорювали тему європейського вибору України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment