Тарас ШЕВЧЕНКО: «Я стряхнув прах од ніг своїх»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Проект “Подробиці Шевченкового життя” умотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Цього разу автор розповідає про маловідомі для широкого читацького загалу подробиці стосунків Шевченка з астраханським купцеммільйонером О. О. Сапожниковим і наголошує, що той двічі відверто зневажив українського поета.

“Я відновив старе знайомство
з Олександром Олександровичем”
Про все по чину. Сапожников Олександр Олександрович (1833—1887) — астраханський купець першої гільдії, рибопромисловецьмільйонер і колекціонер. Компанія “Брати Сапожникови” виникла у 1819 р. У середині ХІХ століття, за часів О. О. Сапожникова, володіла 42 тисячами десятин землі, 12 великими рибними промислами, 8 пароплавами, 12 барками та ін. Її річний обіг становив 9 млн рублів, і в ній працювали (тільки постійно) понад 11 тис. робітників. Відомо, що мільйонери Сапожникови брали участь у закладанні Новопетровського укріплення, в якому Шевченко відбував покарання від 17 жовтня 1850 р. до 2 серпня 1857 р. Саме у Сапожникових розташовувалася в Астрахані у 1853—1855 рр. штабквартира експедиції для вивчення Каспійського рибовилову, яку очолював академік К. М. Бер, котрий кілька разів зустрічався з Шевченком у Новопетровському укріпленні у 1853, 1854 і 1856 роках. У зв’язку з виявленою гостинністю до членів експедиції поет і назвав у Щоденнику О. О. Сапожникова “дармовим астраханським метрдотелем”.
Шевченко знав О. О. Сапожникова ще на початку 1840х рр. у Петербурзі, коли навчався в Академії мистецтв і давав йому уроки малювання. Певно, що багатий петербурзький купецьмеценат О. П. Сапожников запросив молодого Шевченка вчителем до свого дев’ятирічного сина за порадою свого брата А. П. Сапожникова, який був скарбником Товариства заохочування художників — благодійної організації, котра, зокрема, підтримувала молодих обдарованих авторів. Скажімо, протягом 1837—1838 рр. Товариство періодично виділяло кошти молодому Шевченкові, наприклад, на ліки та художнє приладдя. Більше того, Шевченко був пансіонером Товариства з початку 1839 р. до травня 1842 р., упродовж цього часу організація слідкувала за його творчими здобутками. Зокрема, 25 листопада 1840 р. комітет Товариства привітав молодого художника зі срібною медаллю за картину (не збереглася), представлену на іспиті в Академії мистецтв у вересні 1840 р. Цікаво, що приводом для виключення Шевченка з числа пансіонерів і відмови йому у виплаті коштів (100 рублів сріблом) став рапорт скарбника А. П. Сапожникова, в якому вказувалося, що той протягом 7 місяців не відвідував рисувальних класів і ніяких своїх творів не представив Комітету, незважаючи на зроблені йому зауваження. Напевне, Комітет мав формальні підстави для такої ухвали, що значно погіршила матеріальне становище молодого художника, втім, як зауважив І. М. Дзюба, не виключені й якісь особисті його незлагоди зі скарбником Товариства.
Нагадаю, що на початку того семимісячного періоду, визначеного скарбником А. П. Сапожниковим, поет займався виданням поеми “Гайдамаки”: передмову написано не пізніше 8 листопада 1841 р., тобто дати подання твору до цензури; наклад було віддруковано у грудні 1841 р., але квиток на випуск “Гайдамаків” видано аж 21 березня 1842 р. У листі від 26 березня 1842 р. Шевченко скаржився Г. С. Тарновському: “Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу коекак я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились”. У січні 1842 р. поет надіслав вірш “Вітер з гаєм розмовляє…” та поему “Мар’яначерниця” видавцеві альманаху “Сніп” О. О. Корсуну в Харків (видання здійснене не було).
Ось у такий напружений період поетичної творчості Шевченка він уперше перетнувся з Сапожниковими. Втім, розповім про відновлення в Астрахані поетового знайомства з Олександром Олександровичем. Як відомо, дорогу з Новопетровського укріплення до Петербурга засланець почав на вутлому рибальському човні, яким і прибув 5 серпня 1857 р. у перший населений пункт — Астрахань. Шевченко жив у місті до 22 серпня 1857 р., чекаючи на пароплав до Нижнього Новгорода. З нотатки в його Щоденнику 8 серпня видно, що, знайомлячись із містом, Тарас Григорович побачив будинок, над ворітьми якого висіла табличка з написом “Будинок Сапожникова”. Зауважу, що в Астрахані неподалік від Спаського моста на Спаській вулиці було кілька будинків купців Сапожникових (у народі міст і вулицю називали Сапожниковськими). Судячи з опису Шевченком будинку (“заміський трактир середньої руки, дерев’яний, одноповерховий, з бельведером”), відомий астраханський краєзнавець О. С. Марков висловив припущення, що це був дерев’яний дім зі службами, куплений Сапожниковими наприкінці 1815 р. у міщанина П. Шилова. Основний дім О. О. Сапожникова, за свідченням французького письменника О. Дюма, який зупинявся в ньому у 1858 р., був найкрасивішим у місті. Не випадково після перемоги радянської влади саме в ньому розмістили перший в Астрахані клуб, про що, зокрема, свідчить оголошення в місцевій газеті “Коммунист” восени 1918 р.: “Первый клуб рабочих, моряков и красноармейцев Астраханского края (Сапожниковская ул., дом Сапожникова)”.
Тарас Григорович не став заходити до давнього знайомого, враховуючи, що, за його словами, той був “діамантовою зіркою астраханського горизонту”. Проте невдовзі вони зустрілися з ініціативи О. О. Сапожникова, й Шевченко записав у Щоденнику:
“И 16 августа я возобновил старое знакомство с Александром Александровичем. Это уже был не шалуншкольник в детской курточке, которого я видел последний раз в 1842 году. Это уже был мужчина1, муж и, наконец, отец прекрасного дитяти. А сверх всего этого, я встретил в нём простого, высокоблагороднейшего, доброго человека. Черта, характеризующая семейство Сапожниковых. Он, не знаю как надолго, оставляет Астрахань, и до Нижнего Новгорода предложил мне каюту на абонированном им пароходе “Князь Пожарский”. Пятирублёвый билет, взятый мною, я возвратил в контору пароходной компании “Меркурий” с тем, чтобы он был отдан первому бедняку безденежно”.
У спогадах учителя астраханської гімназії, Шевченкового знайомого І. П. Клопотовського, записаних російським журналістом В. І. Кларком через 30 з лишком років, які містять чимало неточностей, розповідається, що “перед самим від’їздом Тараса Григоровича (з Астрахані. — В. М.) О. О. Сапожников влаштував на його честь катання по Волзі на своєму пароплаві”. Втім, це не знайшло відображення в Шевченковому Щоденнику, тож повертаємося до цього найважливішого документального джерела нашої розповіді.

“Просте людське поводження зі мною тепер мені здається чимось надприродним, неймовірним”
Справді, про Шевченкові почуття від спільної з Сапожниковими подорожі на пароплаві до Нижнього Новгорода краще від нього самого ніхто не скаже:
“Я все ещё не могу и не желаю освобождаться изпод влияния, произведённого на меня в Астрахани моими земляками. И повторившего это чудное влияние Александром Александровичем Сапожниковым и всеми сопутствующими ему его родственниками и друзьями. Все они, начиная с хозяйки (Нины Александровны)2 и хозяина, все они так дружески просты, так внимательны, что я от избытка восторга не знаю, что с собою делать, и, разумеется, только бегаю взад и вперёд по палубе, как школьник, вырвавшийся из школы… Простое человеческое обращение со мною теперь мне кажется чемто сверхъестественным, невероятным”.
Хай читач запам’ятає цю фразу, бо саме вона значною мірою пояснює, чому Тарас Григорович зрештою гірко помилився в своєму героєві.
Того дня — 28 серпня — Шевченко захоплено розповів і про те, як О. О. Сапожников урятував його від похолодання. Бо ж усю ніч дув свіжий нордост: “А у меня, кроме кителя и… чапана3, совершенно ничего не оказалось. Александр Александрович, спасибо ему, предложил мне своё теплое пальто, брюки и жилет. Я с благодарностию принял всё это, как дар, ниспосланный мне свыше, и через минуту явился на палубе преображённым в настоящего денди. Бог да наградит тебя, мой добрый Саша, за это братски дружеское преображение!”
Немає сумніву, що це написано щиро, як і те, що Шевченко перебував у стані, говорячи його словами, “надміру почуттів”, але, погодьтеся, що поет емоційно значно перебільшив оцінку барського жесту О. О. Сапожникова: “Дар, посланий мені згори”.
У наступні дні 29—30 серпня вдячний Шевченко виконує портрет тещі свого колишнього учня К. Н. Козаченко (1819—1866) — дружини голови Астраханської казенної палати, статського радника О. П. Козаченка, зафіксувавши 30 серпня: “Из уважения к имениннику и принятому обычаю дарить именинников, я сегодня подарил Александру Александровичу портрет его тещи тте Козаченко”. Портрет, виконаний італійським і білим олівцями, має дарчий напис: “А.А.С. На память 30 августа 1857 года. Ш.”. Тарас Григорович не забув зазначити, що на цій вечірці “именинник, по обыкновению своему, был весел и любезен…”
На пароплаві Шевченко також нарисував 16 вересня портрет Є. Х. Панченка — медичного експерта Астраханського порту, домашнього лікаря Сапожникових, який сподобався йому читанням уголос (“без тіні декламації”) “Губернських нарисів” М. Є. СалтиковаЩедріна.
Тарас Григорович виокремив Олександра Олександровича на своєрідному поетичному ранку 2 вересня, коли в капітанській каюті4 саме йому запропонував прочитати вірш французького поета А.О. Барб’є (1805—1882) “Собачий банкет”, написаний під впливом Липневої революції 1830 р., коли було скинуто Бурбонів, і влада перейшла до буржуазії. С. О. Єфремов вважав, що цей вірш у перекладі російського поета В. Г. Бенедиктова “притяг увагу Шевченка певне своїми картинами повстання та різкими вихватками проти королів і монархії, які подекуди нагадують фразеологію самого Шевченка…” За оцінкою Тараса Григоровича, О. О. Сапожников прочитав вірш “майстерно”: “В заключение этой поэтической сходки А. А. Сапожников вдохновился и написал двустишие, грациозное и братски искреннее”.
Для цього Шевченко дав улюбленцю свій Щоденник, і той записав у ньому красивим і витіюватим почерком:
“Пятнадцать лет не изменили нас,
Я прежний Сашка все, ты также все Тарас.
Александр Сапожников”.
Хіба ж міг знати Тарас Григорович, який справді зберіг свою чисту душу, що двадцятичотирирічний російський мільйонер Олександр Сапожников уже мало чим нагадував хлопчика Сашка, захопленого малюванням…
Іншого разу, 17 вересня, Шевченко занотував про “літературний вечір”, на якому В. В. Кишкін “витягнув із під спуду” “Полярную звезду” за 1824 рік, тобто російський літературний альманах, який видавали в Петербурзі в 1823—1825 рр. декабристи О. О. Бестужев і К. Ф. Рилєєв. О. О. Сапожников прочитав із нього уривки з поеми К. Ф. Рилєєва “Войнаровський”. Це не могло не зворушити Шевченка, який знав цей твір ще до заслання й навіть зробив кілька начерків із зображенням І. С. Мазепи за поемою “Войнаровський”.
Цікаво, що радянський поет Л. М. Мартинов писав про згадані щоденникові записи в унікальному вірші “Дневник Шевченко”:
Компанья славная подобралась
И ближнего не опасался ближний:
Беседуя, не выбирали слов,
Сужденья становились всё
бесстрашней.
Был мил владелец рыбных промыслов,
Еще милее — врач его домашний…
Втім, опісля — того ж дня, точніше, ночі, події розгорталися так:
“Потом Александр Александрович пригласил нас ужинать. И как это случилося в 12 часов, то за ужином оказалась именинница, а именно бабушка Любовь Григорьевна Явленская5. Поздравили, и не один, и не два, а три раза поздравили. Потом начали отсутствующих именинниц поздравлять, и я таки порядком напоздравлялся”.
Шевченків прогноз у цій царині на завтрашній день також був очевидно невтішним — він чекав “нової перепойки”. Справді, наступного дня — 18 вересня — поет зафіксував: “Сегодня празднуем день рождения… А. А. Сапожникова”.
Характерно, що в цій атмосфері Шевченко намагався всетаки працювати. Скажімо, 16 вересня він записав у Щоденник вірш А.О. Барб’є та двічі брався малювати; 17 вересня, не дивлячись на іменини Л. Г. Явленської, продовжував переписувати той вірш; 17 вересня, незважаючи на день народження О. О. Сапожникова, переписував антимонархічний вірш російського публіциста і поета П. Л. Лаврова “Русскому народу”, надрукований О. І. Герценом у Лондоні того ж 1857 р. Неважко здогадатися, що саме в ньому найперше могло привернути увагу Шевченка: “Гордитесь, русские, быть царскими рабами”. Чи, скажімо, ці рядки: “Покорно целовал ряд русских поколений / Прах царственной пяты”. Нагадаю, що П. Л. Лавров використовував Шевченкову поезію у своїх творах. Наприклад, у статті “І. С. Тургенєв і розвиток російського суспільства” (1884) він характеризував Росію як імперію, в якій “ставилось головним обов’язком “мовчать на всіх язиках”.
Двадцятого вересня 1857 р. пароплав “Князь Пожарський” уже в Нижньому Новгороді “підняв якір і, як підстрелений орел, захлопав одним колесом своїм”. Того дня Шевченко відвідав О. О. Сапожникова та його сім’ю в їхній квартирі на Покровській вулиці, наступного — знову відправився до них:
“А в первом часу махнул рукою и отправился к Сапожниковым. После обеда проводил моих добрых, милых спутников и спутниц до почтовой конторы и простился с ними. Они в почтовых каретах отправились в Москву. Когда увижусь с вами, прекраснейшие люди?”
Відразу відповім. Ніколи! Хоча Шевченко справді двічі намагався зустрітися з “простою, високоблагородною, доброю людиною”, “добрим Сашою”, “найдобрішим Олександром Олександровичем”, сиріч, з О. О. Сапожниковим. А той двічі грубо, нахабно, безжалісно дав відкоша щиронаївним поетовим спробам.

“Він мене не прийняв”
Отже, через півроку, добравшись дорогою з заслання до Москви і зупинившись 11 березня 1859 р. у М. С. Щепкіна, Тарас Григорович 20 березня вирішив відвідати свого доброго знайомого. Того дня його друг М. С. Щепкін, який учора протягом восьми годин показував поетові Москву та москвичів і пройшов із ним кілька кілометрів, що було неабияким фізичним навантаженням для сімдесятирічного артиста, почувався не дуже добре і ставив собі банки. Тому Шевченко, як записано в Щоденнику, “один від 10 до 4 години місив московську грязюку”. По Тверській він пішки добрався до Кремля, затим пройшов до храму Христа Спасителя, який будували вже майже два десятиліття, щоб подивитися на скульптурні роботи на зовнішніх стінах храму; їх виконували відомі майстри П. К. Клодт, О. В. Логановський, М. О. Рамазанов, з яким Шевченко був знайомим з часу навчання в Академії мистецтв. Але територія храму була закрита для відвідувачів, і сторож Шевченка не пропустив. Той пішов від храму, який назвав “дуже невдалим величезним витвором”, ще раз “полюбувався старим красенем Кремлем”, а далі “вийшов на Ільїнку, і потім на Покровку”. З цього видно, що він уже знав дорогу до будинку О. О. Сапожникова. Де саме він жив, дізнаємося з тогочасного документа: “Сапожников Александр Александр. Комм. Сов. Поч. Гражд., 1 г. куп., Мясн. ч. на Маросейке, соб. д.”. Отже, власний будинок комерційного радника, почесного громадянина, купця 1ї гільдії О. О. Сапожникова знаходився в М’ясницькій дільниці міста на Маросєйці (на розі Армянського провулка і вулиці Маросєйка).
У поетовому записі вулиця Маросєйка не згадується, але вже з XVIII століття початок вулиці Покровка — від Ільїнки до Покровських воріт — називався в народі Маросєйкою, проте офіційно цю назву було прийнято лише наприкінці першої половини ХІХ століття. Шевченко про це не знав, але відразу після Ільїнки він ішов уже Маросєйкою. Саме на ній у XVII—XVIII століттях був Малоросійський постоялий двір, в якому зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші українські гості.
Будинок О. О. Сапожникова не зберігся, але місце, де він стояв, легко побачити, пройшовши до кінця нинішньої Маросєйки, де тепер у № 17 перебуває Посольство Республіки Білорусь, а купець мешкав навпроти на початку Покровки.
Уже доволі втомлений, Тарас Григорович доплентав до будинку О. О. Сапожникова. Далі читаємо в Щоденнику:
“Зашёл к А. А. Сапожникову, моему спутнику из Астрахани до Нижнего. Болен, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь облеплен грязью”.
Це Шевченкове пояснення, що видає його болісну розгубленість, лише надає прикрому епізоду гіркої драматичності. Навіть якщо О. О. Сапожников і був хворим, він, безперечно, міг би виявити до поета елементарну увагу. Між іншим, через день С. Т. Аксаков, який був справді хворим (жити йому залишилося лише рік) і нікого не приймав, дізнавшись про прихід Шевченка й М. С. Щепкіна, всупереч лікарській забороні покликав їх до себе. Безперечно, що Шевченко відразу відчув серцем ту прірву, якою вже відділив себе багатій О. О. Сапожников од нього. Про високоблагородного чи доброго Сашу в щоденниковому записі вже не йшлося, Шевченко сухо позначив його лише “супутником із Астрахані до Нижнього”.
На мій погляд, у випадку з О. О. Сапожниковим, якому йшов двадцять п’ятий рік, абсолютно недостатньо говорити лише про брак будьякої культури гостинності, а й про його безсовісне ставлення до поета. До речі, нагадаю сюжет, який не привертав увагу дослідників. У листі Шевченка до М. М. Лазаревського від 18—19 жовтня 1857 р., тобто через місяць після розставання з О. О. Сапожниковим, Шевченко попросив: “Як побачишся з графинею Настасією Іванівною, то спитайся, чи був у неї Сапожников, з которим я плив із Астрахані в Нижній”. Справді, в Щоденнику 21 вересня поет занотував, що в Нижньому Новгороді “Сапожникова просил в Петербурге целовать мою святую заступницу графиню Н. И. Толстую”. Нагадаю, що навіть у короткій, скупій і незакінченій автобіографії (1860) Шевченко не забув про графиню: “…По ходатайству графини Анастасии Ивановны Толстой освободили его из Новопетровского укрепления. И по её же ходатайству всемилостивейше повелено быть ему под надзором полиции в столице и заниматься своим художеством”. Отже, Шевченко, котрий завжди пам’ятав добро, звертався до О. О. Сапожникова з дуже важливим для нього проханням. Про це свідчить і те, що в одному з наступних листів до М. М. Лазаревського поет знову просив: “Та не забудь спитать у графині Настасії Іванівни, чи був у неї з моїм поклоном Сапожников”. А той нарешті відповів 9 грудня: “Сапожников у них не был, и они ничего не слышали об нем”. Так що це безвідповідальне ставлення мільйонера до поетового прохання вже свідчило про його нехтування Шевченком і передбачало розрив із ним.
Утім, Тарас Григорович у Москві, навіть залишившись наодинці зі Щоденником, не рефлексував, хоча у випадку з невдалим візитом до О. О. Сапожникова гордий Шевченко, звісно, пережив неймовірне приниження, яке знову нагадало йому про зневаження його людського достоїнства впродовж довгих років, і не лише в казармі.
Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розійшлись
Без сльоз, роси тії святої.
Як писав Шевченко, “люде скажуть, люде зрадять”… Проте поряд із М. С. Щепкіним український поет почувався захищеним, а його духовне і культурне дозвілля та представницькі візити були як ніколи впорядкованими і керованими, продуманими і протегованими великим другом.
Досить сказати, що в московському Щоденнику названо понад 30 прізвищ. Із них 8 — це давні знайомі Тараса Григоровича, зокрема О. М. Бодянський. М. О. Максимович, А. М. Мокрицький, В. М. Рєпніна, М. С. Щепкін… Крім того, Шевченко назвав у Щоденнику прізвища людей, з якими він уперше познайомився в Москві. Серед них: Аксакови, О. М. Афанасьєв, І. К. Бабст, С. Г. Волконський, І. Є. Забєлін, М. Х. Кетчер, Є. Ф. Корш, О. І. Кронеберг, М. Ф. Крузе, М. В. Максимович, Д. Є. Мін, М. П. Погодін, О. В. Станкевич, О. С. Хом’яков, Б. М. Чичерін, С. В. Шумський… А ще залишилися не згаданими П. І. Бартенєв, Г. П. Галаган, Є. П. Єлагіна… Не забудьмо також, що, наприклад, 24 березня на вечорі у купця М. М. Варенцова Тарас Григорович, за його словами, зустрівся “з деякими московськими художниками і музикантами”.
І всі ці зустрічі та знайомства, без перебільшення, з вершками московського суспільства, з “московською вченолітературною знаменитістю” відбулися впродовж двох тижнів. Тим більше, що один із них, хворіючи, не виходив із дому, але, дякуючи М. С. Щепкіну, не втрачав зв’язку з зовнішнім світом. Дивовижно! Вражаюче!
У цьому контексті епізод з якимсь О. О. Сапожниковим був блідим і неважливим. Але все ж ятрив Шевченкову душу…
Можливо, саме тому через півтора місяця, вже в Петербурзі, коли трапилася нагода, Тарас Григорович усетаки відвідав 4 травня О. О. Сапожникова:
“Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих…”
Отже, купець, вдруге не явивши Шевченкові свій безсоромний лик, не церемонячись дав йому зрозуміти, що не вважає можливим сісти за один обідній стіл із поетом. Не дивно, що гірко досаджений Шевченко закінчив цитоване вище речення словами про те, що “зайшов до чернігівського земляка свого М. І. Петрова6, де і пообідав нарозпашку”, тобто, щедро, на широку ногу.
Один із найболючіших записів у Щоденнику зберіг збентеженість і ніяковість совісної людини перед одверто безсовісною, поєднані з остаточним викиданням останньої з поетового життя. “Стряхнув прах од ніг своїх” — означає повний розрив Шевченка з О. О. Сапожниковим.

“Поки, мов хмара, розійшлись…”
Чому так докладно розповідаю про це? Мені боляче, що сумний факт Шевченкової біографії у наш час фактично замовчують, принаймні не оцінюють з наукової та, що не менш важливо, моральної точки зору. Це почалося ще з О. Я. Кониського, який, спираючись на Шевченка, схарактеризував О. О. Сапожникова як “людину просту, добру і високоблагородну”, але нічого не сказав про марні спроби поета потрапити до багатія в Москві та Петербурзі. У “Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка”, виданому в 1961 р. М. М. Ткаченком, купець О. О. Сапожников навіть не згадувався. В “Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка” (1976), складеному В. Ф. Анісовим і Є. О. Середою, записано, що 20 березня Шевченко “заходив до О. Сапожникова, А. Мокрицького…”. Тут не зрозуміло, чим закінчився візит до О. О. Сапожникова. Втім, ще через 40 років у завершальному 12му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка (2014) в Літописі життя і творчості Тараса Шевченка (за Петром Журом) узагалі зникли навіть згадки про невдалі поетові походи до О. О. Сапожникова. Тобто, в описі 20 березня 1858 р. відображено Шевченковий візит у Москві до А. М. Мокрицького, М. Ф. Савичева, сім’ї Станкевичів, але про О. О. Сапожникова не сказано нічого. Так само в описі 4 травня 1858 р. ідеться про відвідання поетом у Петербурзі Ф. І. Іордана, родини Толстих, Ф. Й. Служинського, графів Уварових, М. І. Петрова. Про О. О. Сапожникова — нічичирк! Або ще приклад. У “Шевченківському словнику” (1977) було безоціночно зафіксовано, що О. О. Сапожников у Петербурзі не прийняв Шевченка, а в п’ятому томі “Шевченківської енциклопедії” (2015) в статті про рибопромисловцямільйонера зникла навіть ця інформація. На превеликий жаль. Тим більше, що 6томна “Шевченківська енциклопедія” є безприкладним виданням світового масштабу.
Але чому забуто про коментар С. О. Єфремова, який понад 90 років тому писав про непривабливі метаморфози молодого багача: “…Цю переміну треба, мабуть, поставити на карб просто купецькому самодурству та примхам зарозумілого милійонера”. Та й у коментарях до Шевченкового Щоденника, виданого 1931 р. у Москві—Ленінграді за редакцією С. П. Шестерикова (він же й автор приміток), О. О. Сапожникова також було названо “самодуром”. Тобто людиною, яка діє за власною примхою, поводиться свавільно, не зважаючи на інших. П. І. Зайцев у вкрай стислих примітках до поетового Щоденника (1960) всетаки знайшов можливість зауважити, що його “знайомство з О. О. Сапожниковим закінчилося дуже прикро”.
Враження таке, що набуті раніше відомими шевченкознавцями висновки й оцінки з часом “мов хмара, розійшлись…”.
На мій погляд, О. О. Сапожников, знаючи про захопленодоброзичливе ставлення до Шевченка його астраханського оточення, місцевих інтелігентів, уміло й елегантно продемонстрував на публіці доброго, люб’язного, щедрого поетового приятеля — все це коштувало купцеві недорого й важило для нього небагато. Не стверджую, що О. О. Сапожников був суціль нещирим, але його душа не тільки не була й ніколи не стала суголосною з поетовою, а навіть не відкрилася для Шевченкової вдячності та чистосердечності. Купець не допустив Тараса Григоровича не лише в свої багаті помешкання, а й у свою холодну душу.
Очевидно, що необхідно сказати повну правду про важливі, хоч і неприємні, подробиці стосунків Шевченка й О. О. Сапожникова, зокрема, в сучасних енциклопедичних і довідкових виданнях.
———————————
1 О. О. Сапожникову було 24 роки.
2 Сапожникова Ніна Олександрівна (1838—1898) — дружина О. О. Сапожникова. На сторінках Щоденника Шевченко відзначав її “милу наївність”. Н. О. Козаченко надовго пережила свого чоловіка, зберегла портрети, виконані Шевченком на пароплаві “Князь Пожарський”.
3 Чапан — селянський верхній одяг, ватник.
4 Капітаном пароплава “Князь Пожарський” був давній Шевченків знайомий В. В. Кишкін, який виявився, за словами поета, “поклонником рідної оновленої поезії”, він збирав і твори, що поширювалися в списках, зберігаючи їх у “заповітному портфелі”.
5 Явленська Любов Григорівна (роки життя невідомі) — бабуся Н. О. Сапожникової, за словами Шевченка, “наймиліша бабуся”.
6 Петров Микола Іванович (бл. 1825—1878) — чиновник поштового департаменту в Петербурзі. Здобув освіту в Чернігівській гімназії та Ніжинському ліцеї князя Безбородька. Шевченко познайомився з ним ще у 1840х рр.