Ангел-хоронитель

Роман ГОРАК
м. Львів

Закінчення. Початок у ч. 6 за 2019 р.

Одного разу ми з Влодзьом пішли на товарну станцію, сіли на поскидані на пероні дерева, які звідкільсь привезли, і стали чекати, коли з’явиться товарний потяг. Він, як правило, тягнув до Львова сорок і більше вагонів, а ще більше тягнув зі Львова до Мостиськ чи далі. Коли він над’їхав, я розпочав науку, голосно рахуючи вагони, і кожний вагон супроводжував помахом руки. За мною ті вагони рахував Влодзьо. Ми так захопились наукою, що не вчулись, як мене схопив хтось за вухо. То був міліціонер. Від болю я заплакав, а перестрашений Влодзьо втік. Міліціонер притягнув мене за вухо в станційний будинок, який ми звали просто станцією, звідки, я пам’ятаю, за руки і за ноги виносили померлих і опухлих молдаван, що рятуючись від голоду прийшли в наші краї. Багато з них лежало в ровах, але багато зайшли на станцію в зал очікування і там повмирали. Ми, діти, бігли дивитись, як приїхала одного разу вантажівка і на неї скидували померлих від голоду.
То був будинок якогось багатого єврея, якого разом із сім’єю знищили німці. Гарний залізничний двірець, збудований ще за Австрії, розбила радянська авіація при наступі армії 1944 року, а тому всю залізничну управу разом з залізничними касами та залом для очікування перенесли у цей дім. Стояв він на роздоріжжі, одна з доріг вела попри товарну платформу, де ми й сиділи та рахували вагони з Влодзем, а друга під прямим кутом вела на станцію, до розбомбленого двірця. Від самих потягів до того будинку було метрів зо сто п’ятдесят, і до товарної платформи було з триста метрів. Отими тристами метрами, тримаючи одною рукою мене за вухо, а в другій тримаючи пістолет, потягнув мене міліціонер у кімнату міліції. Я намагався вирватись, плакав, кричав, але нічого не допомагало. Щоразу, коли я намагався вирватись, міліціонер скеровував на мене пістолет і кричав: “Замолчі, гадьониш, а то прістрєлю”. Я бачив, як на мій крик зі своїх хат вискакували люди, я благав їх допомогти мені, але жоден не прийшов мені на допомогу. Я бачив, як до містка на дорогу, якою вів мене міліціонер, на мій крик вибіг батько мого товариша Влодика Горошка, до якого я зчаста забігав і ми разом йшли до школи. Я кричав до нього “Вуйко, заберіть мене, я нічого не зробив”, але побачивши в руках міліціонера пістолет, вуйко Горошко втік до хати…
З того часу я більше не переступив порога Горошкової хати…
Мене, запухлого від плачу, міліціонер приволік на станцію, завів у свою кімнату, шпурнув на підлогу і почав розпитувати, що я робив на станції. Я відповів, що рахував вагони. “Зачєм?” Я сказав, що вчив рахувати свого товариша. “Кто тєбє сказал ето дєлать?” Це питання він повторював багато разів, а я відповідав, що ніхто. Я клякнув на коліна, почав хреститись і казати, що я тільки вчив рахувати на вагонах свого товариша. “Ти сматрі! Твьордий арєшек, падлєц, нє хочет гаваріть”, – казав він і копав мене чобітьми. Я забився в куток, закрив руками голову, кричав, а він бив, копав чобітьми і тягнув за вуха. Я сильно плакав. Втомившись мене катувати, він сказав, що зараз приведе Влодзя, з яким я рахував вагони, витяг мене з мого кутка і заштовхав у якусь комірчину. “Пускай тєбя криси сєйчас сожрут”, — сказав він і зачинив двері на колодку. Я вже не мав сил плакати. Губи мої від побоїв спухли, тіло сильно боліло. Трохи звикнувши до темряви, я почав молитись до свого ангела-хоронителя, який врятував над прірвою двоє гарно одягнутих діточок, щоб міліціонер не знайшов Влодзя і не привів його та не почав катувати. Я просив його, щоб прийшов і визволив мене. І мій ангел-охоронець зглянувся на мої молитви і для порятунку прислав маму.
Ніхто не побіг до мами та тата, які працювали в полі і не сказав, що зі мною сталось. Ніхто… Проте надходила п’ята година, в якій потрібно було гнати пасти корову, і, ніби чуючи щось погане, з поля прийшли мати. Вже по дорозі сусіди їй сказали, що трапилось зі мною. Мати відразу побігла на станцію. Я почув голос мами і почав кричати сильніше. Вона почула мене. Мама наробила крику, збіглись і люди. Міліціонера не було, і ніхто не знав, куди він пішов. Вже не знаю, хто дав знати батькові, але він прибіг і не довго думаючи, вивалив двері, а відтак зірвав колодку на дверях комірчини і вивів мене на світло. Потім тато казав, що я був синім від плачу і побоїв…
Якраз прибіг міліціонер. Він був п’яним. Витягнув пістолет, націлився в батька і грозився, що застрелить його з гадьонишем, тобто мною, тому що я за завданням, як мені пізніше, вже дорослішому, пояснював батько, “спецслужб Запада счітал вагони з особо важним грузом для страни совєтов”.
— Жаль, что я тєбя тогда не сжег возлє сємафора совсєм, а оставіл живим, — кричав він до батька і розмахував пістолетом.
Я не знаю, чим би це все закінчилось, якби навколо нас не було багато людей. Міліціонер істерично кричав, щоб усі розійшлись, “а нє то всєх порєшіт”.
— На колєні, сволочі! Всєх вас надо унічтожить, всєх до єдинаго! Бандьоровци!
І в ту хвилину мій ангел-хоронитель прислав Логінова. Я не пригадую його імені. Він прийшов у кітелі, на якому блищали ордени і медалі, спокійно підійшов до міліціонера, який, побачивши його, став як загіпнотизований, відібрав у нього пістолет, а тоді завів у кімнату для міліції, вийшов, зачинив її і попросив людей розійтись.
Він був фронтовиком, походив з Сибіру і йому довірили відповідальну роботу завідування водокачкою, яку в нас називали штабількою.
Вода бралась зі ставу і йшла по спеціальному, викладеному цементними плитами каналу, обгородженому з обох боків дерев’яним валом та сіткою. Правда, про те, що тут колись була сітка, нагадували тільки стовпці, до яких вона кріпилась. Навколо того валу було болото і на ньому ріс розкішний шувар, який по-науковому наша вчителька називала аїр болотяний. Ми той аїр болотяний рвали, щоб посипати долівку в хаті та розсипати по подвір’ю на Зелені свята, та дарувати його в’язанки тим, хто такого зілля не мав і не міг дістати. Канал заходив далеко в став і з обох боків його росла тростина, яка, як виявляється, дуже гарно фільтрувала воду. Окрім цього вона була прекрасним матеріалом для палива. Щойно став замерзав і по льоду можна було ходити, поспішали люди зі спеціальними стругаками, що скошувати тростину, точніше, її підтинати. Ми любили з хлопцями забиратись сюди через болото і йти по плитах, над якими була нагріта на сонці вода. А найкраще місце, де тростина нахилялась над каналом з обох боків, нас просто зачаровувало. У тростині виспівувало якесь дивне птаство, випурхували дикі качки або ще якісь дивні летючі сотворіння, тріскотіли коники, літали метелики, по воді бігали павучки, виблискували у воді під ногами дрібні риби та повно було пуголовків.
Господар штабільки Логінов нас не проганяв, хоч ми, коли бачили його, відразу втікали. Все-таки начальник, а начальників ми боялись. У нього було двоє синів, менший був трохи молодшим за мене. До школи ще не ходив і постійно хворів. Мама носила до нього час від часу молоко, бо воно було потрібне Юрі, а дістати молока в той час було годі. На базарі тих, хто торгував ним, ловила міліція і садила в тюрми як спекулянтів. У магазинах його ще тоді не продавали. Можна було з кимось домовитись, щоб носили молоко, але люди боялись, аби їх у чомусь не звинуватили, а тому відмовляли Логінову. А дитині дуже було потрібно відживлятися. Моя мама не побоялась і носила це молоко до Логінових і не хотіла брати від них грошей. Робила це потайки ввечері, аби ніхто не бачив.
З Юрою ми ніколи не бавились, бо він був для нас москаликом і чужаком. Його мама (мені здається, її звали Прасковья і вона постійно ходила у білій хустині, зав’язаній якось так, що і чоло було закрите) скаржилась моїй мамі, що Юра не має з ким бавитись, бо від нього всі втікають. Ми, коли приходили на канал, то бачили, як він сидів на горбку при кінці каналу, на вудку ловив рибу.
Логінов дуже швидко зорієнтувався, що сталося, побачив, як біжать люди, почув мої плачі, вереск міліціонера, і у всій параді вчасно з’явився, коли міліціонер, вимахуючи пістолетом, хотів усіх поставити на коліна…
Казали, що Логінов постарався, аби того міліціонера перевели кудись в інше місце.
Після смерті дружини Логінов одружився з переселенкою з Польщі, яка мешкала поряд зі штабількою, але невдовзі помер. Юра виріс гарним хлопцем. Говорив винятково українською, одружився з місцевою дівчиною, та скоро помер також.
З приходом української державності нова міська влада чи залізниця, якій вже не потрібна була штабілька і водокачка, продали цей будинок, і незабаром на цьому місці виросла кам’яниця. Болото висушили і через нього пролягла вулиця, гетьмана Калнишевського.
Я кілька разів ходив у залізничну лікарню у Львові, аби дістати лікувальну картку мого батька. Я хотів дізнатись, що було записано в історії хвороби. Мені відповіли, що я прийшов занадто запізно, бо такі документи у лікарні зберігають лише 25 років, а потім утилізують. Зрештою, що міг я там знайти? Напевне, батько розповів, що поводився необережно з лампами, був вітер і сталось нещастя.
Нічим не могли мені зарадити в управлінні Львівської залізниці на вулиці Гоголя. Я хотів дізнатися, хто був той міліціонер, але з того також нічого не вийшло. Я тільки хотів його запитати, за що він так ненавидів усіх нас. Він, який називався нашим визволителем. Нехай про це скаже на Суді Божім…
Я забув розповісти, що коли з мамою ми їздили до батька в лікарню, я потихеньку витягав образочок мого ангела-хоронителя і брав з собою.
Це було десь невдовзі після першого разу, як ми були в батька і їли білий хліб. Ще трималась зима. Ми вийшли з мамою і пішли на потяг додому. Не знаю, як там вийшло, але ми заблукали. Побачили парк. Це був парк Костюшка перед університетом. Ми крутились по парку і дійшли аж до теперішньої вулиці Соломії Крушельницької. Куди йти далі — не знали. Мама розплакалась. Я почав молитись до свого ангела-хоронителя…
Врешті побачили, як вгору вулицею до нас підіймається старша пані. Вона дибала поволі, якось невпевнено, ніби погано бачила, і часто зупинялась. Своєю поведінкою ми привернули її увагу. Пані зупинилась і запитала у мами, що трапилось, а мама їй розповіла про свою біду. Та пані заспокоїла маму, що вона покаже дорогу до трамваю, а коли дізналась, що ми маємо ще доста часу до потяга, то запросила нас до свого помешкання. “Ось видите, — сказала вона нам, — я мешкаю там, де ті дві фігури стоять”. Ті дві білі фігури стояли на балконі другого поверху. Я подумав, що то фігури Матері Божої, і коли підійшли ближче, почав хреститись. Сестра за мною. “Ні, то не матір Божа, — сказала пані, — то такі собі фігури”. Ми піднялись по сходах на другий поверх, вона відчинила двері, нас зустріла ще якась жінка. Я вперше був у львівському помешканні. Воно було інакше від нашого, а сестра потім казала, що там так було, як у церкві, бо по стінах всюди були образи. Насправді це були картини. Пані посадила нас за стіл і просила маму розповісти, що привело її до Львова. Мама й розповіла про пригоду, яка трапилась з татом. Вони ще довго про щось говорили, але моя увага була прикута до фортепіано, яке побачив уперше. “Що то за скриня?” — осмілився запитати я в пані. Вона усміхнулась і відповіла, що ця скриня робить музику і запитала, чи я співаю. Я сказав, а мама додала, що на Різдво не оминаю жодної хати на нашому передмісті, всюди колядую. Пані попросила, щоб я щось заспівав. Я засоромився і заховався за маму. Пані ще трохи просила мене, а потім залишила, зрозумівши, що з цього нічого не буде, погладила мені по голові, від чого я ще більше засоромився, і сказала, щоб я й надалі колядував, бо які свята можуть бути без коляди. Вона ще запитала у сестри Євгенії, чи й вона колядує, але мама відповіла, що ще замала і як підросте, то обов’язково піде колядувати. Потім нас пригостили чаєм з чимось солодким. Я вперше пив чай і виявив, що він подібний до нашої гарбати, яку мама варить з гілочок вишні. На прощання пані нам дала по цукерку. Він був загорнутий у папір, ми такі бачили тільки в нашому магазині за вітриною. Мама тій пані дуже дякувала і казала, що буде за неї молитись… Сестричка хотіла привезти свого цукерка додому і так його по дорозі мнула, що той зовсім розлізся, і вона через те плакала. Я ж вирішив при наступному відвідуванні тата у лікарні обов’язково дати йому його, хоча знав наперед, що він подякує, поцілує мене і скаже, щоб я з’їв сам. Обгортку від того цукерка я ще довго зберігав, але потім вона десь запропастилась.
Ця пані була Соломія Крушельницька. Це вже я зрозумів через багато-багато років. Я тоді не знав, хто гладить мене по голові і каже, щоб я й надалі ходив колядувати, а вона й гадки не мала, що перед нею стояв той, хто через багато років стане директором музею Івана Франка у Львові, а до того музею, як філія, буде належати й музей, створений у її помешканні. Не мала й гадки про те, що про неї напишу п’єсу, яка буде називатись “Спогад про Саломею”, яку поставлять на сцені театру Марії Заньковецької у Львові, і ця п’єса на міжнародному конкурсі театрів дістане гран-прі.
Мама дуже тішилась, що у Львові є пани, які розуміють наші біди, але ніколи не знала, хто була ця пані, що зустріла нас. Вона також ніколи не дізналась, що ця пані померла 16 листопада 1952 року, тільки часто згадувала за неї.
Шкодую лише, що я тоді не набрався відваги і не заколядував їй… Вона почула б мій голос. Можливо, сіла б за фортепіано, яке прийняв за велику скриню, і заакомпанувала мені…
Образочок з ангелем-хоронителем, який провадив двоє діточок над прірвою, я поклав батькові у труну. Нехай захистить його на тому світі, як захищав на цьому.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment