Переяслав: «Навіки разом!»

Навіки! З ким! З братом чи ворогом?

Іван ШПИТАЛЬ,
письменник

Над українським Кримом, над українським Донбасом кружляє московський двоголовий трупоїд, назираючи козацькі очі. Поживи повно. П’ятий рік жахливого кровопролиття. Десятки тисяч убитих, покалічених, осиротілих — батьків, дружин, діток…
“Хотят ли русские войны”? Хочуть. Ще й як! Вони завжди її хотіли. “Я проливал кровь ручьями. Содрогаюсь… Горжусь тем, что я Россиянин!” (Зі щоденника Алексашки Суворова).
Московський двоголовий стерв’ятник ширяє не тільки над українським півднем — його зловісна тінь покриває географічний та інформаційний простір всієї України. З оперення хижака рясно спадають краплини кислотних радіоактивних дощів “русского міра”, убиваючи московською блекотою українські душі…
За таких ось умов та обставин у Переяславі вирішували питання: як бути з монументом, спорудженим “на честь” 300-річчя возз’єднання України з Росією? Про наслідки обговорення “Переяславський вісник” від 23 лютого 2018 р. сповістив таке:
“На розгляд громади міською радою винесено питання про долю монумента, встановленого на центральній площі міста з нагоди 300-річчя Переяславської ради. Пропозиції були різні. Олександр Ігнатенко запропонував демонтувати та передати заповіднику для організації музею тоталітарного режиму. Він зауважив, що монумент потрапляє під закон про декомунізацію, який міська влада має виконати. Ця пропозиція знайшла підтримку лише у 17 присутніх на слуханнях громадян. 44 проголосували проти, один утримався. Решта людей участі в голосуванні не взяли.
Друга пропозиція — зняти з монумента тоталітарну символіку — набрала лише 4 голоси підтримки, 8 проголосували проти, решта утримались. Найбільше голосів — 48 — громадяни віддали за те, аби монумент зовсім не чіпати. Проти цієї пропозиції ніхто з громадян не проголосував”.
У народі мовиться: громада — великий чоловік. Але ж то тільки у випадках, коли колективний розум, з урахуванням певних умов та обставин, виробляє виважене рішення, яке відповідає тій чи тій конкретній ситуації. Щодо громади переяславської, то її колективна мудрість виказувала себе не раз і не двічі.
Чи не та це громада, що рвала на собі сорочку, вимагаючи вже на межі розвалу Союзу переведення міської школи №1 на російську мову навчання?
Чи не та це громада, що трупом лягала, протестуючи проти знесення пам’ятника Леніну?
Чи не та це громада, що й тепер розпинається, протестуючи проти повернення місту його історичної назви — Переяслав?
Чи не та це громада, що набиває гулі на лобі в поклонах не Господові, а московським божкам-фараончикам, щедро жертвуючи українські кошти Москві на війну з Україною?!
Походимо й ми коло цього архітектурного дива, підсвічуючи його фактами українсько-московських історичних відносин. Що зображує переяславський монумент? На масивний п’єдестал троє скульпторів і четвертий архітектор висадили двох дебелих молодиць з ознаками національного вбрання. Одна з них, “младшая сєстра”, благоговійно притискує до грудей якусь палітурку (чи акт?); друга — “старшая” — простертою вперед правицею показує “младшей” дорогу, треба думати, у світле майбутнє: так наче в Чечню чи в Крим та на Донбас… Підперезано ж монумент, як чемпіонським поясом боксера-супер-великоваговика, написом: “Навіки разом, навіки з російським народом”.
На іншій площі в Переяславі височіє ще один помпезний монумент, присвячений подіям 1654 року. На невеликій відстані від нього кована меморіальна дошка з написом: “На цій площі 8 (18) січня 1654 року відбулась Переяславська рада, яка, виражаючи волю українського народу, прийняла історичне рішення про возз’єднання України з Росією”. Амінь.
Цінність усякого художнього твору елементарно визначається насамперед за ознаками: значущість смислового наповнення твору та його художньо-естетична витонченість (довершеність, досконалість). Переяславські творіння є втіленням у граніті й металі історії українсько-московських відносин, перевернутої з ніг на голову та підпертої милицями історичного фальсифікату. Усі споруди, зведені “на честь”, стоять, як на трьох китах, на фундаментальних міфах. Міф перший — про історичне первородство та старшобратство великого російського народу. Міф другий — про месіянство богообраного великого російського народу. Міф третій — про споконвічне прагнення українського народу до московського підданства.
Оскільки мої дорогі землячки-переяславці виховані на історичній концепції радянських істориків (києворуська трибратня колиска), інших концепцій, як показало обговорення, вони не знають і знати, схоже, не хочуть, — привертаємо їхню, і не тільки їхню, увагу до інших поглядів на те, хто кому яка рідня, хто кого, відколи й куди вів і куди завів.
Так, російський академік Олексій Пипін не просто руйнує, а завдає нищівного удару по всій московській міфології: і по історичному “старшин­ству” суздальців-московитів, і по їхній “русскості”, і по їхньому “слов’янству”, і по “столь обильном духовном цветении” (І. Ільїн).
“С началом государственной жизни, в ІХ веке земля Полян и ее столица Киев заняла господствующее место среди племен и сохранила это положение до половины ХІІ века. Именно этот союз княжений с Киевом во главе в те века и носил специфическое название Руси, которое в ХІ веке распространилось на Волынь и Галицию, но еще не переходило ни в Новгород, ни к Белорусам, ни на северо-восток” (А. Пыпин. История славянской литературы. — С. 309).
Він же: “Не подлежит сомнению как этнографическая разница древнего севера и юга (хотя гораздо менее резкая, чем потом), так и то, что историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли” (там само, стор. 304, наголошення моє. — І. Ш.). “С этой общей точки зрения не может не бросаться в глаза разница юга и севера, и как древний Святослав с его чубом и его нравом напомнит в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так и лирический эпос “Слова о полку Игореве” отозвется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе” (А. Пыпин. История русской литературы. — Т. І. — 1911. — С. 153).
Українську державотворчу першість визнавав і філософ та історик Георгій Федотов (1886—1951). Зі зрозумілими, звичайно, акцентами істинного москвофіла, для якого найсокровенніше — “бесспорное водительство великой нации”. У Г. Федотова читаємо: “Южнорусское (малорусское) племя было создателем первого русского государства, заложило основы нашей национальной культуры и себя самого всегда называло Русским (до конца ХІХ в.)
Мы должны помнить и непрестанно ощущать своими не только киевские летописи и мозаики киевских церквей, но украинское барокко, столь привившееся в Москве, и Киевскую академию, воспитавшую русскую церковь, и Шевченко за то, что у него много общего с Гоголем, и украинскую песню, младшую сестру песни великорусской. Отдавая свои творческие силы Великороссии, мы должны уделять и Малой (Древней матери нашей) России частицу сердца и понимания ее особого культурно-исторического развития” (“Alma mater. — Вестник высшей школы. — 7—9. — 1992).
Він тут же радить своїм “соотчичам”: “Задача эта (проблема України. — І. Ш.) для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую…” (Там само).
Ну це вже аж наче зайві підказки та нагадування. Уже ж усе, здається, “вмістили”. Скажімо, “Остромирове євангеліє” (1056—1057) “вмістили” в Публічну бібліотеку імені Салтикова-Щедріна в Санкт-Ленінграді, “Ізборник Святослава” (1073—1076) та “Юр’єве Євангеліє” (1120—1128) — в Державний історичний музей в Москві.
Украдену в 1154 р. Андрієм Боголюбським Вишгородську ікону Пресвятої Богородиці (Лев Любимов: Андрій “тайно вывез ее из Вышгорода”) перехрестили “канонічно” на “Владимирскую Богоматерь” і так кудись запроторили, що тепер і самі чорноризці не знають, де утримується ця великострадна українська бранка. Чи не за погром Києва в 1169 р. цим першим суздальсько-ростовським терористом кияни так свято шанують пам’ять про нього, що вмістили його зображення на повен зріст у Володимирському соборі в Києві?
Не злічити прикладів “вмєщєнія” української культури в культуру московську. Так, академік Д. С. Лихачов, наприклад, і чудово пам’ятає, й безперестанку відчуває своїми і “Повість врем’яних літ”, і “Києво-Печерський патерик”, і “Галицько-Волинський літопис”, і “Грамотицю”, більш відому як “Повчання дітям” Володимира Мономаха, і “Слово про Ігорів похід”, і… і все, що вже вдалося “вмєстіть”, і чого ще не вдалося. Патріотично захмелілий, пише він передмову до “Изборника” (Повести древней Руси), виданого 1986 року “Художественной литературой” у серії “Классики и современники. Русская классическая литература”. Наклад 700 000 примірників.
Ні, Лихачов свою передмову не пише — він її вишиває: шовком і золотом, і при цьому, нам здається, проспівує. Кожне речення, кожне словечко: “Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, английская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине Х века. Из этого великого тысячелетия более семисот лет принадлежит периоду, который принято называть “древней русской литературой” (стор. 4). Отака вона, наша давня руська — не русская — литература!
Д. С. Лихачов причетний і до видання “Памятников литературы Древней Руси” в одинадцяти книгах (М., Художественная литература. — 1978). Перший том: ХІ — початок ХІІ ст. “Начало русской литературы”. Вступна стаття Д. С. Лихачова. Перший том включає: “Повесть временных лет”, “Сказание о Борисе и Глебе”, “Житие Феодосия Печерского”, “Поучение Владимира Мономаха”.
І знову всюди — те саме розчулення (“умиление”) “русскостью”, втіленою “в столь обильном духовном цветении” (І. Ільїн).
Чи годиться привласнене чуже для виховання? У Московії — так. 700 000-м
накладом видали “Слово о полку Игореве” для юнацтва. Назвали: “Пролог русской литературы”. Щоб назвати саме так, гарненько коло “Слова…” попрацювали: у давньоруському тексті поприбирали мовні ознаки, які вказують на безумовно українське походження літературної перлини.
Чи годиться для виховання твір історично фальшивий? Звичайно ж, ні. Але в Переяславі монументи-фальшивки “виховують”! У центрі міста на п’єдестал духовної величі піднесено московську бублейницю чи тульську пряничницю — як символ нації-месії, нації-провідниці й покровительки. Яка образа для української честі й гідності! Адже на час приєднання України до Московії, для останньої, пише цитований вище академік О. Пипін, характерними були “церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння і затятість” (“История русской литературы”. — Т. ІІ. — Спб. — 1902. — С. 380). І ще: “В Москві нарешті зрозуміли, що для книжної справи потрібні вчені люди, у себе дома таких людей не було, їх стали запрошувати з Києва” (стор. 298).
У документах Синоду є розпорядження: “У славяно-латинських московських школах мало вчителів; а чутно, ніби в Києві є для учення філософії, риторики та піїтики здібні мужі… І по його Великого Государя указу велено здібних для учення персон з Києво-Печерського монастиря або з яких інших місць, відправляти до Москви як водиться на підводах без затримки”.
В “Истории русской философии” професор В. Зеньковський також свідчить; “Москва жадібно всотувала в себе все, чим була багата Україна”.
Була вона багата й друкарнями: мала 24, Московія — дві. (А. К. Бичко, І. В. Бичко. — Феномен української інтелігенції. — К. — 1995).
У міфотворчості на тему Переяславської ради залюбки вправлялися не тільки царі та генеральні секретарі, та політики, а й жерці моралі та моральності. Так, один із майстрів міфоплетіння писав: “Слившись навеки с единокровной ей Россией, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее”.
Так, читачу, це справді “великий русский критик”, “революціонер-демократ” “неистовый” (несамовитий?) Віссаріон Бєлінський, походженням із того племені, яке “живаху звериньським способом”, “живуще скотски” (як засвідчує наш найдавніший літопис). Таки так: “В лесу родился — пню молился” (за В. Далем). Тобто був не полудикий, а зовсім дикий.
На жаль, потяг до Москви — це не лише історичне “лібідо” моїх землячків-переяславців. Це стосується усіх, кого мав на увазі Тарас Шевченко: “Раби, подножки, грязь Москви…” Написано 14 грудня 1845 р. Не десь, а саме на Переяславщині, у моєму рідному селі В’юнищі (затопленому канівською калюжею — спасибі тій же Москві)…
Словом, дружімо та братаймося й далі.

Related posts

Leave a Comment