Тамара СЕВЕРНЮК,
поетеса, заслужений діяч мистецтв України
Іноді думаю — чому в поважному віці так трепетно озиратись назад і водночас так страшно?
Трепетно, мабуть, тому, що там залишилось багато того, чим ти жив, не замислюючись, що живеш.
Пробігав, пролітав, усотував усю красу земного раю, обіймав усі небеса, і все було твоє, і ти був володарем всесвіту, щасливо утверджуючи сенс свого життя, і все найнеймовірніше було ще попереду. І ти навіть не підозрював, що те життя, як блискавка з громовим відлунням… тільки мить.
І от коли ти — сивий, стомлений, виснажений — озираєшся туди, тебе обіймає перебіг того твого крилатого часу, але ти розумієш, що нічого і нікого повернути звідти не можеш і не зможеш, бо те “попереду” вже міраж, фантом, ілюзія, привид…
І тоді тобі стає страшно. Дуже страшно.
Та лишень той страх льодовим холодом прониже твою срібну душу, ти раптом відчуєш, як у твоє стерпле єство вривається жарке биття серця пам’яті.
О… Над тим биттям не владні жодні часові проминання, як і льодові обійми підступних страхів, бо відбувається воскресіння пам’яттю.
Думаю про це зараз, вертаючи туди, де тануть, як нинішні березневі сніги, усі страхові привиди, і постає одна незаперечна істина: ніщо на землі не минає безслідно.
…Веду нескінченні розмови з тими, хто і в моїй осрібленій душі полишив непроминальну музику життя. І то нічого, що тепер дедалі частіше звучить вона мені над їхніми могилами — я все одно вловлюю її, бачу живі їхні обличчя, очі… чую голоси…
Воскресіння відбулося.
Вони повертаються.
Ось він — Андрій Миколайович Кушніренко — народний артист України, Шевченківський лауреат, композитор, фольклорист, незмінний упродовж усього свого творчоподвижницького життя художній керівник і диригент Заслуженого академічного Буковинського ансамблю пісні і танцю. Почесний громадянин Чернівців, педагог, чия висока зоря палахкотить на Алеї Зірок у рідному місті. Заслужений діяч мистецтв України.
Усі нагороди годі перелічити. Він завжди відверто пишався ними, не соромився носити, не заперечував, а радше навіть бажав при публікаціях про нього, щоб їх називали… Бо то були нагороди, зароблені невтомною, самовідданою, чесною працею.
Більшість із них прийшли до нього в радянські часи. А тоді нагородні відзнаки не купували, не продавали і не давали за кумівством а чи з кон’юнктурних міркувань. Хоча подекуди і тоді це траплялося. А тому якогось сум’яття від них нагороджений не відчував, а навпаки — полюдськи тішився.
…Коли затуляєш очі, щоб глибше побачити світло, і перегортаєш сторінки своїх поважних літ, пам’ять на диво вирізблює не глобальні якісь події, а теплі дрібниці, які зазвичай виявляються далеко не дрібницями, бо власне саме вони і складають пазли життя.
Був один такий день. Я відвідала Андрія Миколайовича у звичній для себе, але, здавалося, неймовірній для нього атмосфері. Лежав у післяопераційній палаті лікарнянських “апартаментів”. Знітився, але туттаки пожартував: “Ось де пізнається ціна життєвої хвилини… Ось де можна, нарешті, хоч трохи відпочити…” Я вже багато чого знала про такі “відпочинки”, але підтримувала жартівливий тон розмови, яка небавом перейшла на серйозний.
Тривожився за перервану роботу… репетиції, гастролі… Переймався суто “виживальними” філармонійними проблемами, несправедливим затягуванням відзнак певних артистів колективу… а я поділилася своїм наміром написати статтю про заслуженого артиста України, керівника камерного оркестру філармонії, чудового скрипаля, багаторічного директора Чернівецької музичної школи №1 — Юрія Миколайовича Гіну. Область направила до столиці клопотання про присвоєння йому звання Народного.
Як стрепенувся Андрій Миколайович! Як радісно заговорив: “Про цю людину треба писати і писати! Це великий майстермузикант. Людина без фальші в струнах і в душі… Він має талант — серце Духу, а серце — то Дух віддачі”.
Він ніколи не прислужував, не вислужувався, але завжди служив — своїй ідеї і своїм ідеалам: хто дає життя розумові й серцю — сіє вічне, добре, розумне — той ніколи не занесе ногу над проваллям, бо знає, якою дорогою йти…
Він завжди йшов до людей.
Дороги, як і долі, нерідко переплітаються. Згадуєш одне, виринає інше. Дрібниці? Не думаю.
Пам’ятаю рік 1983й…
Для мене — складний… 5—18 жовтня. Київський інститут експериментальної хірургії. Про страхіття не хочу. В щоденнику занотоване інше, за пунктами:
1. Треба було потрапити в біду, аби тобі усміхнулась скарбничка — зустрілася зі Стаєцьким у “Радянському письменнику”. Несподівано одержала свої 10 авторських екземплярів “Срібної папороті”. Буде що дарувати ескулапам.
2. Один день у Ганни Чубач. Увечері дивилися фільм “Без свидетелей”. В головних ролях Ульянов і Купченко. Психологічна річ, але враження перегравання.
3. Познайомилася з Раїсою Недашківською. Прийшла саме в той день, коли я “тікала” з інституту на волю. Була вся в чорному з червоною гвоздикою в руках: “Це Вам — символічно”. Проїхались вулицями Києва, провела її до театру, а сама до Гані Чубач — і на двірець, на двірець — додому! Перед прощанням з експериментальним вийшла в клінічний сад… Стояв гарний останньоосіннього тепла день. Сонце, прозоре свіже повітря, тріпотливе золото тополь, стежинки, присипані листом, п’янливий запах життя — жагучий і недосяжний.
4. Чомусь згадався Степан Будний. Народилася думка про цикл віршів “Гіппократові вітражі”. Везу додому “Срібну папороть” Жива! Що там чекає на мене?..
А вдома на мене чекало запрошення на творчий вечір композитора Андрія Кушніренка.
21 жовтня 1983го. Філармонія… Ювілей! 50 років!
Чудове було дійство. З неочікуваним мені подарунком — пісня на вірш, який прижився і в “Срібній папороті” — “Наука…”, а Андрій Миколайович назвав його посвоєму —
Думка про вітер.
Чую, як вітер плаче у квітах з ночі до рання. Наче дитина, в чому причина того ридання? Хто його вразив списом образи в тиху годину? Вийду, спитаю, може розраю хоч на хвилину.
— Голубе вітре, оченьки витри, чом тобі слізно? — Жив я бездумно, жив нерозумно, втямив запізно. Грався роками, наче квітками, п’яний від сині, Згасло палання, стрів я смеркання у самотині.
Літ не поверне мрійво химерне, горе зухвалим. Часу не спиниш, долі не зміниш серцем оспалим. Бідкався вітер посеред квітів — сивий бурлака.
Тих, хто згорає, але не світить, доля однака.
“Це Вам сюрприз за Вашу мудру голівку…” — пожартував після концерту автор музики, а я йому: “А це Вам за розуміння” — і подарувала нову книжечку.
Співав Ярослав Солтис, акомпанував Валерій Ломанець. Сиділа в залі поруч з Михайлом Григоровичем Івасюком, на чиєму витонченому обличчі вже назавжди затінилася трагічна печать печалі по страшній втраті сина; з Оксаною, його донечкою, і Любомирою Паранюк — талановитою журналісткою з обласного радіо. Не думалося ні про що києвогіркотне, а хотілося тільки пити, пити це жовтаве філармонійне світло, це мистецьке свято торжества земного над позанебесним, цю рідну, затишну, родинну атмосферу, дивуючись і радіючи, що маємо на своїй землі такого Чудодійника, як Андрій Кушніренко.
Згадую Андрія Миколайовича Кушніренка — за вікном юний квітень. На календарі — 2ге число. Понеділок. А душу пекучим вогнем обпікає сумна звістка — відійшов у позасвіття відомий наш, легендарний наш журналіст, носій і поширювач мистецьких скарбів України, Неперевершенець мовчазних благодійних справ — Жан Олексійович Макаренко.
“Я знала, що Жанко не вічний, — болісно відгукнулася Парасковія Нечаєва, перший директор, “мама” меморіального Чернівецького музею Володимира Івасюка, — але так жаль, що його вже нема. Він завжди намагався допомогти. Завжди пишався своїми друзями, серед яких були справжні велети української культури. Це ж Жанко 1997 року брав інтерв’ю у Леоніда Каденюка, коли той готувався до космічного польоту. Це Жанко відвіз Валю Крачило до самої Ванги в Болгарію, щоб вона допомогла синові…”
Можна продовжувати цей перелік Жанового благодійництва безкінечно, писати про його спілкування з Іваном Миколайчуком, Володимиром Івасюком, Левком Дутковським… з Наталею Ярмольчук, Тетяною Вардеванян, з нашими театралами… Перекладав з балканських мов, знав їх близько десятка… Незліченні інтерв’ю: О. Гончар, П. Загребельний, М. Вінграновський, С. Параджанов, В. Чорновіл, А. Солов’яненко, С. Ротару, Б. Олійник, М. Слабошпицький. І ще багатобагато хто…
Але попри пронизливий біль від цієї звістки згадалися його передачі про Леоніда Каденюка, чий політ у космічному кораблішатлі “Колумбія”, мис Канаверал, США, — Україна сприйняла як Боже провістя.
Перший політ українського космонавта в незалежній Україні!
Це сталося 19 листопада 1997 року… Жан готував маленький подарунок посланцю Буковини на космічну орбіту, взявши наші з Наталею Ярмольчук святкові листівки до Дня міста, які щойно випустило видавництво “Букрек” — Наталина акварелістика, мої вірші… “Час каяття, причастя час…”
У газеті “Буковина” надрукували мій, присвячений космонавту, вірш. Наступного дня з самого раночку зателефонував Андрій Миколайович: “Прочитав Ваше слово… Щось лягло на душу… Не могли б Ви дещо дописати? Чується мені пісня…”
Дописалося.
І зазвучав трепетногордий спів буковинського ансамблю:
У Космосі — Україна
За хмарами — білі гори,
Карпатських долин хребти.
В незвідані ще простори
Проклав свою стежку Ти.
Приспів:
Висока Твоя година —
В космічних степах земна.
І слухає Україна
Своїх синів імена.
Ми чуємо пісню неба —
Освідчення зір землі.
І як до зорі — до Тебе
Злітає душа зі слів.
В руках Твоїх, Леоніде,
Окрилений спів надій,
Згасають всі наші біди
В обіймах зірок і мрій.
Приспів:
Висока Твоя година
В космічних степах — земна
І слухає Україна
Нових доріг імена.
Невдовзі, вже 17 січня 1998 року першого космонавта незалежної України вітав Чернівецький музичнодраматичний театр ім. Ольги Кобилянської, і схвильований Леонід Костянтинович слухав пісенну йому присвяту. А не менш схвильований автор — Андрій Миколайович Кушніренко звично, хоч і дещо експресивніше, диригував, обіймаючи своєю радістю своє ансамблеве дітище. Прозвучали ми тоді по обласному і республіканському радіо. Запам’яталася тоді Каденюкова фраза про те, що Земля наша з космосу така маленька, що, як дитина, потребує захисту.
Згадуючи ці чернівецькі події, Леонід Костянтинович через два роки 19 січня 2000го, коли в столичному театрі “Сузір’я” відбувалася презентація моєї поетичної книги “Йорданська ніч”, зателефонував, привітав і… вибачився, що не може прийти, бо має на той час невідкладні справи.
Ось так якось перетинаються людські шляхи, дороги, долі.
Останнє моє побачення з Андрієм Миколайовичем відбулося на вечоріспомині 25 листопада 2012го в переддень 80річного ювілею нашого буковинського і всеукраїнського поетапісняра Михайла Ткача. В теплій, затишній філармонійній залі — першому і прощальному рідному домі Кушніренка — зібралася поважна громада шанувальників і земляків Михайла. Приїхали гості з Києва — делегація буковинського земляцтва, любе наше тріо “Либідь”, чудовий співак Іван Красовський, гурт Левка Дутковського і, звичайно ж, — Заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю Андрія Кушніренка.
Пливла над залою Михайлова “Марічка”, співав народний артист України Ярослав Солтис. Андрій Миколайович диригував з зали, піднятись на сцену вже не міг. Диригував, як виявилося, востаннє.
11 січня 2013 року він не перейшов того хисткого мосту над плином життя.
Але міст залишився. І життя триває. І несуть мистецьку естафету Кушніренкові “діти”, не зважаючи на жодну хисткість долі.
Він був звичайний Незвичаєць — Андрій Миколайович Кушніренко. Диригент одвічного руху краси, світла тої вершини мистецької досконалості, якої завжди прагло його Серце — Дух віддачі.
І йому — Андрієві Миколайовичу, і тим, хто, як і він, стояв на тому величному, але й хисткому диригентському подіумі, моя скромна віддача:
Диригент
Оте нестерпне прагнення довершень —
Слідипунктири на пісках пустелі,
Де світ — дитячі сонячні пастелі,
В котрих усе завжди — неначе вперше.
Отой жадливий погук первоздання —
Непогамовне відчуття спекоти,
Де світ — клавіру неразгадні ноти,
В котрих — свій лад, свій зміст,
Своє звучання.
І все життя — одна стезя уперта
Від мрій до яви рух незаспокійний,
Висот палючі й льодові обійми,
Де світ — зоря,
На недосяжність сперта…
