Михайло НАЄНКО
Не так давно Ганну Чубач було номіновано на Шевченківську премію. У зв’язку з тією номінацією відбувся творчий вечір поетеси у Центрі Івана Козловського (Київ, Хрещатик). На тому вечорі я сказав коротке слово про поетесу, а фотограф зафіксував нас із Ганною Чубач біля барельєфа нашого геніального тенора. Пропоную цей матеріал газеті “Слово Просвіти” як згадку і пам’ять про знакову в українській літературі поетку. Прощання з нею відбулося 23 лютого ц. р. у Храмі Різдва Христового, в якому, як знаємо, прощалися і з Тарасом Шевченком у далекому травні 1861 року. Посмертна маска його постійно експонується в цьому храмі і благословляє в далеку дорогу всіх великих і щирих українців.
Кілька років тому мені випало написати до книжки “Не вмирає душа наша…” розділ про письменників, що відзначені Шевченківською премією за останні сорок років. Робота була клопітною (140 авторів!), але й корисною: краще дізнався, “хто є хто?” в нашій літературі.
Тоді я згадав слова відомого постмодерніста М. Кундери, який, здавалося б, лукаво говорив: європейська література нині перебуває в такому стані, що про більшість авторів і писати не хочеться. Але ось нещодавно я поцікавився в одного маститого критика, хто ж із сучасних письменників може претендувати на Шевченківську премію? У відповідь (не категорично) було названо кілька імен, що пишуть без розділових знаків, без великих букв та великих смислів у тексті і внаслідку маємо замість кутого металу — бляшані вірші. Це своєрідний різновид відомого курйозного віршування, що має значення, мабуть, для книжкових полиць, але — не для літератури. Таких є немало і в європейських літературах; їх, очевидно, й не сприймав М. Кундера, але які, виявляється, дехто вважає навіть вартими премій…
Як стає очевидним, постмодернізм мало що додав нашій творчості, оскільки не зумів виробити відповідних “правил гри” в літературі і водночас — не витримав (у нас — особливо) випробування свободою. Інше бачимо в літературі, сказати б, традиційній. Вона, по-перше, змогла утримати в слові силу особистості, а по-друге — зміцнити зв’язки духу з одвічними моральними цінностями людини як такої. Без цього творчість немислима. Принаймні я так думаю, беручи до рук книжку поезій Ганни Чубач “Озвучена печаль”. Є в ній і особистість, і опертя на моральні цінності, і, найголовніше, вміння виразити їх традиційним, але саме своїм поетичним словом.
За роки свого буття в літературі поетеса привчила нас, що вона — ніжний і природний лірик (чого варта її “Хустка тернова, мамина мова…”!), що в її інтимній ліриці відчуваєш правду жіночого серця, що вона, зрештою — сонячна, пісенна і вродлива, як її Поділля. Так писали про неї і критики, і побратими по літературі — поети. І вона підтверджує це й новою своєю книжкою, скажімо, такими словами: “О, моє кохання карооке, Зраджене, відбути не спіши!”. Але що це за кохання і чому його намагається затримати лірична героїня поетеси? Найлегше сказати — щоб продовжити весну, коли на горизонті ніби осінь. Є й такий мотив у презентованій книжці. Але є й інший, що справжня поезія — це крик із глибини. І той крик сьогодні чимось дуже опечалений. Поетеса Ганна Чубач опечалена найбільше тим, що дуже важко нам дається згадуване вже випробування свободою. Як поет-максималіст, вона навіть протестує проти поспішливої волі. Спочатку, каже, “треба відродити душі, а потім вже звільняти руки з пут”. Думка, мабуть, дискусійна, але вона підтверджує її просто таки вражаючими мотивами своєї нової поезії. Ось один із них: “Це було вже — Сибіри за слово, // За фальшивість думок — гонорар”. Додати до цього нічого, хіба що те, що гонорари за фальшиві думки дехто одержує й сьогодні, тільки думки не віршовані (за вірші сьогодні не платять), а вмонтовані в промови із парламентських трибун… Або такий мотив: “Вже стільки кривди натерпілись люди, А правда й досі на землі без прав”. Мимоволі згадуєш головного нашого апостола правди — Великого Кобзаря. Поетеса присвятила йому поему-роздум “Сиві думки”, поставивши в центр уваги чи не найзлободенніші сьогодні його слова: “Нема на світі України, Немає другого Дніпра…” І це в той час, коли національно безстатеві бульварщики активізували пошуки ран навіть на тілі цього нашого Атланта, і навіть один із лідерів шістдесятництва поривається скинути з Шевченка шапку і отого дурного кожуха. Поетеса на цей “виклик” запропонувала свій “виклик”, сказавши лірично просто й незлостиво:
Геній гарний і в шапці смушевій,
І в кожусі отому дурному.
Він для кожного — батько душевний,
Велич духу в убранні простому…
Ой Іванку, Іванку, Іванку…
Як тебе після тебе змалюють?
Чому про це треба писати, чому сивіти передчасно за свої духовні цінності і за свій обдурений народ? Поетеса відповідає: бо горе, біда за бідою — і все це на рідній землі. Дійшло вже до того, що навіть “Ситі злодії з-за моря Вчать Україну любить”. На жаль, хочеться додати, не тільки з-за моря. Порівняно недавно в Києві почав працювати єдиний телевізійний канал із назвою “Україна”, але — “Украина” і передачі на ньому на 99 % ведуть не нашою мовою. Або: в недавньому номері “Литературной газеты” (19—25 листопада 2003) вміщено стилізований плакат за мотивом скульптури, що встановлена на Майдані Незалежності на честь засновників Києва. Думаєте, що на місці Кия там стоїть український Президент? Ні, виявляється, що засновник Києва — Президент московський, озброєний, як Ілля Муромець, до зубів і міцно вклепаний у передній план композиції. На задньому ж — президенти Білорусі та України. Білоруському “Щеку” хоч лук у руки дістався, а наш “Хорив” із хворобливим обличчям тримається всього лиш за чепіги якогось саморобного плуга-рала. Ори, гречкосію, ниву “на нашій — не своїй землі” і на більше не розраховуй. Назву композиції дібрано, до речі, не менш тенденційну: “Вещий сон славян”. Спимо, мовляв, і вві сні бачимо, як укажуть нам наше місце в історії “і до того ж історію нашу нам розкажуть”. Вдивляючись у такі чи подібні сюжети, хоч-не-хоч зрозумієш, чому музу навіть найніжнішого лірика — Ганни Чубач — огортають раптом печалі і з’являються в неї такі тривожні громадянські мотиви. Їм щиро віриш, як віриш і в незгасний оптимізм поетеси. Особливо, коли вкарбований він у майже афористичні строфи:
О ні — не впала, не пропала,
У рідну пісню забрела,
Й сама такої заспівала,
Що в грудні вишня зацвіла.
Вишневим цвітом розцвітає поезія Ганни Чубач, і її цвіту немає перецвіту…
