Володимир ГОРБАТЕНКО
Скільки вже сказано про мову, про її значення для самозбереження людини в складному й непередбачуваному світі, а болісна, задавнена проблема досі лишається невирішеною в Україні з її постімперським тягарем. Тим важливіше час від часу звертатися до прикладів величі людського духу, яким є доля і шлях польського поета, нобелівського лауреата Чеслава Мілоша (1911—2004). Цей приклад в епоху повернення до родинних джерел має для нас особливе значення, бо нині і прісно втілена в рідній мові пам’ять “є нашою, усіх нас, із “іншої Європи”, силою”.
Свої знання і первісні уявлення про світ майбутній поет здобував у литовській провінції Шетейнє, в родовому маєтку матері, де дбайливо оберігали польські традиції, мову й культуру. Під її пильним наглядом “у тінистій альтанці, над якою росли бузок і спірея”, він виводив перші слова, значення яких глибинно усвідомить у Вільнюсі з його толерантним простором поєднання багатьох культур, де мине його дитинство й настане університетська юність. У часописі “Alma Mater Vilnensis” Віленського університету імені Стефана Баторія він дебютував як поет. Пізніше разом із однодумцями заснував поетичну групу “Жагари”. Відтоді він стане “громадянином світу”, здобуде у своєму житті немало іпостасей, та лишиться насамперед польським поетом, носієм і хранителем рідної мови — і в художній прозі, і в політичній публіцистиці, і в глибокодумних філософських есеях. Краєвиди і дух передвоєнної Литви, де “блаженство безгрішних, білі обруси і сонце / на вазах з букетами півонії”, ніколи не полишатимуть його.
Доля принесе Мілошу немало випробувань: радянська окупація Литви, німецька окупація Польщі, ілюзії щодо праведності комуністичного режиму та зрештою — вигнання через добровільну відмову повернутися в лоно облудної, загрозливої для творчої особистості втратою “тожсамости” поденщини. В еміграції Мілоша оточили англійська і французька мови, які стали його “другою вітчизною” (особливо англійська). Та він не дозволив собі зламатися й почати писати іншою мовою, вбачаючи в цьому небезпеку втрати зв’язку з самим собою та з батьківщиною. Звідси — одна з його заповідей, яку він підтвердив усім своїм життям: “Вперто триматися своєї мови”.
Поет усвідомив, що еміграція ще не означає розриву з рідною землею, традицією, мовою. І дав собі слово: “Ні, я ніколи не буду копіювати людей, які затирають свої сліди, відрікаються від минулого і лишаються мертвяками, хоч би скільки за допомогою розумової еквілібристики видавали себе за живих. Моє коріння — там, на сході, і це аксіома”. Рідна мова дозволить поетові самоочиститись від наносного, зміцнити духовний зв’язок з батьківщиною та гідність її носія, і Мілош через роки констатує: “Однак, невідомо, чи я відчував би перевагу над Заходом, якби не вважав собі мовчки, що, пишучи польською, перемагаю там, де вони програють”. Поет пояснить свій вибір “укоріненістю” в польській мові, тісним зв’язком власного мислення з її “коконом”, зі своїми витоками:
Моя вірна мово,
я служив тобі.
Щоночі ставив перед тобою мисочки з кольорами,
щоб ти мала й березу, й польового коника, і снігура,
збережених у моїй пам’яті.
(Переклад Дмитра Павличка)
Оцінюючи позицію поета, Оксана Забужко у присвяченому йому есеї зауважила: “Скільки вже разів повторювано в нашому столітті масових утеч і депортацій, столітті великого блуду історії з географією: єдине громадянство, котре справді важить, — це громадянство мови. Ну а цього в тебе ніхто відняти не годен, воно — як ритм твого дихання, серцебиття і кровоплину, і під цим оглядом кожен поет — сам собі вітчизна”. Будь-яка мова, особливо рідна, материнська, стає домом людини, в якому вона існує. Відсутність мови, якою пише письменник, є бездомністю, що неухильно веде його до фізичного чи духовного самогубства. У цій переконаності Мілоша супроводжувала віра в те, що “в майбутньому несподівані багатства будуть віднайдені у кожній з літератур”, які досі вважалися вторинними на європейських і світових теренах. До того ж, неможливо “раціонально пояснити любов до мови, як і любов до матері”, оскільки вони невіддільні одне від одного. Адже “недаремно говорять “рідна мова”, як і “рідна мати”. Відтак, — зазначає його друг, литовський поет Томас Венцлова, — він знову і знову “повертається до литовсько-польської амальгами традицій з тим, щоб постійно її переоцінювати — для майбутнього Воскресіння”. Недаремно, окреслюючи власну ідентичність, Мілош уточнює свій портрет: “польський поет, закинутий у цивілізацію, неспівмірну з сільськими, або ж провінційними, звичаями власного дитинства й молодості”. І чим далі у просторі заносила доля поета, тим тіснішим ставав його зв’язок із рідною мовою. З цього приводу він зазначає: “Якби мене запитали, звідки походить моя поезія, я відповів би, що з дитинства, а отже, з колядок, з травневих літургій, вечірніх, а також із Гданської Біблії, єдино доступної тоді”.
Власне покликання хранителя традицій, слова поет остаточно відчув, набувши досвіду війни, окупації й першого повоєнного часу. Та й надалі, аби нічого рідного не забути й не стати “вчорашнім”, Мілош упродовж десятиліть свого вигнання мав у Польщі кореспондентів, котрі в розлогих листах описували йому неповторний плин підневільного повсякдення. Він, як ніхто, усім своїм єством гостро відчував, що для поезії, яка “подібно до птахи, б’ється об скло мови”, самозбереження має особливе значення. Відтак культура і мова щораз повертають поета у простір вироблених ними літературних форм — “ніби вівцю, що відбилася від стада”. Відірваний від своїх домашніх стін і пейзажів, поет у вигнанні тішився самим звучанням рідного слова: “І знов поринаю / У польське бурмотіння, в розпам’ять мови”.
Мово рідна, будь же ти завше простою.
Аби кожен, як слово рідне зачує,
Вмить побачив яблуню, річку, дорогу,
Наче влітку під спалахом блискавиці.
(Переклад Наталі Сидяченко)
Як особистість, місією якої є віддане служіння мові, що розкриває перед творцем безмежні можливості володіння божественним словом, без польської він “відчував себе калікою”. І це природно, оскільки поетична мова, “яка жонглює особливостями морфології і відмінковими формами”, не має права зректися самої себе й “не може бути передана іноземною”. Для Мілоша мова є засобом існування, надією на збереження світу. І хай навіть сумнівним пребуде наше повсякденне існування, хай “дрозд на гілці зовсім не є знаком, / А тільки дроздом”, хай просто так минають день і ніч, “одначе залишиться слово”.
Слово, що пробуджене на вустах
невічних
І біжить, біжить посланцем невтомним
На поля міжзоряні в круговерть
галактик,
І волає, протестуючи, кричить.
(Переклад Станіслава Шевченка)
У багатьох творах Мілоша мова є і провідною темою для роздумів, і персонажем, що найвиразніше постало в його масштабних поліжанрових книгах: “Ziemia Ulro” (“Земля Ульро”), “Abecadło” (“Абетка”), “Piesek рrzydrożny” (“Придорожний песик”). У “Придорожньому песику” поет зазначає: “Мова розкриває оксамитовий покров, аби укрити те, що без нього лишилося б небуттям”. Проблемам мови присвячені також його кращі поетичні творіння, до яких належать: “Moja wierna mowo” (“Моя вірна мово”), “Sens” (“Значення”), “Oset, pokrzywa” (“Будяк, кропива”), “Zadanie” (“Завдання”), “Wstęp” (“Вступ”).
Для Мілоша рідна мова є найдосконалішим інструментом, яким він здатен оперувати, ніби досвідчений хірург скальпелем; засобом збереження свого внутрішнього “Я”, запобіжником втрати свого єства на далекій чужині; своєрідною лабораторією творіння власного неповторного світу та явлення його нинішнім і майбутнім поколінням. А ще — тканиною, з якої “кроїться вбрання усіх філософій та ідеологій”. Відтак, прагнучи до розширення і збереження потенціалу сучасної польської мови, поет долучається до перекладу канонічних текстів Біблії і Євангелія, розглядаючи цю титанічну працю як досвід створення сучасної польської мови для теології і філософії.
Мілош розуміє, що ми живемо тут і тепер, у суворій реальності, де нам дісталась у спадок мова поневоленого суспільства з її привнесеними звичками й де “цілі сфери дійсності зникають просто тому, що позбавлені назви”. Бо узурпація влади означає не лише підцензурність мови, а й зміну значення слів.
Нам дозволялось тільки скрекотати, мов демони чи карлики.
А чисті й гідні слова були під забороною
Суворою настільки, що той, хто вимовити смів бодай одне-єдине з них, вже сам себе погубленим вважав.
(Переклад Дмитра Павличка)
Поета турбують знакова природа мови, істинність текстового відображення різноманітних явищ, пошуки онтологічного статусу і значення слів. Він убачає свою місію в тому, щоб “досягти словом світу” через повернення істинних імен для речей, явищ і подій. І висловлює глибоке припущення про те, що Творець навмисно поставив між нами і світом посередників у вигляді мови й культури, аби забезпечити множинність версій буття. Людина живе у просторі національної культури, в полоні ритмів рідної мови, оберігає свій внутрішній світ завдяки силі історичної пам’яті. Світ існує й розвивається від покоління до покоління значною мірою завдяки відображенням у текстах, у неповторних формах і традиціях, витворених культурою окремо взятого суспільства. Для мови просторовий вимір більш значимий, ніж часовий: “Не будучи сучасниками Міцкевича, ми зустрічаємось у мові”. І якщо мова є запорукою існування людини, тоді її зміна “тягне за собою не тільки розширення кордонів світу, а й, певною мірою, трансформацію нашої індивідуальності”. Відповідно, “змінюючи мову, ми стаємо кимось іншим” і зраджуємо “очікування людей, що розмовляють цією мовою”. Мілош не зрадив, бо до останніх днів лишився “вірним слугою польської мови і того, що вона несе з собою в майбутнє”. Хоча поет десь глибоко в душі й усвідомлює, що з плином часу все може змінитися:
Ким буду я для прийдешніх людських поколінь
Коли після шарварку мов затріумфує тиша?
Я мав відкупитися даром складати слова
Але треба бути готовим до землі без-граматичної.
(Переклад Тараса Прохаська)
Сьогодні ж для нині живущих немає важливішого завдання, ніж самовідродження. І обов’язок письменника — відтворити в пам’яті забуте, нагадати живим, що вони “отримують мандат від тих, хто замовкнув назавжди”, тож мусять виконати свій обов’язок, “називаючи речі своїми іменами, звільняючи минуле від вигадок і легенд”, оберігаючи себе від словесної облуди, котра “обплутується навколо себе, мов плющ, який не знаходить опори в мурі або стовбурі дерева”. І що є критерієм очищення рідної мови? Відповідь Мілоша й тут не забариться: “Мова вважається здоровою, якщо, не порушуючи своїх правил, вона є відчайдушним борцем і намагається цю реальність вловити. Істина є гігієною мови”.
