«Бандуристе, орле сизий…»

Володимир Скринченко
Милосердний Бог наділив його багатьма талантами. Історик та етнограф, поет і перекладач, музикант й композитор Микола Андрійович Маркевич зробив визначний внесок у культурно-історичну спадщину української минувшини, та ще й досі гідно не оцінений. Він належав до шляхетного роду Маркевичів, що знані були в Україні ще за часів Руїни. Прізвища їхні можна зустріти в енциклопедії Ф. Брокгауза та І. Ефрона і “Малоросійському родословнику” дворянських родин України, “Petit Larousse illustre” та паризькому виданні мемуарів видатного французького музиканта і диригента Ігоря Маркевича (див. Маrkievitch Igor “Еtre et avoir ete”, Memoires. Gallimard, Paris, 1980). Разом зі славетними лицарями степів невтомно здобували вони славу козацьку, але й пера не цуралися. Миколі Маркевичу українська історіографія завдячує за його “Історію Малоросії”, фундаментальну працю, перевидану 2003 року з нагоди 200річного ювілею від дня народження її автора.

Заради дум та пісень кобзарів Микола Андрійович готовий був пускатися у далекі мандри Україною. В молоді літа, у розквіті сил та й наприкінці життя невтомно збирав він перлини духовної культури українського народу. Незаперечний був його авторитет як знавця народного життя й побуту. Зустріч із Тарасом Шевченком у Петербурзі, куди навідався Маркевич за цензурним дозволом на видання “Історії Малоросії”, принесла йому дарунок долі — дружбу Кобзаря та посвяту на іменини: “Бандуристе, орле сизий! / Добре тобі, брате: / Маєшь крила, маєш силу / Є коли літати / Тепер летиш в Україну / Тебе виглядають / Полетів би за тобою / Та хто привітає…”

На світанку життя
Дитинство Миколи Маркевича минало у мальовничих місцях на Чернігівщині, де милувався він красою рідної природи — чарівними фарбами вечірньої зорі та української ночі, гідних пензля Куїнджі, відлунням сільських пісень за річкою, відчуваючи поезію народних звичаїв. Згодом це відгукнеться у його захопленні пісенним фольклором, зокрема у збірках “Українські мелодії” та “Народні українські наспіви”.
Чимало літ спливле, а Микола Андрійович усе згадуватиме свою любу матінку Настю з роду Гудовичів, їхню небагату оселю у “…три кімнатки із глиняною підлогою…”, де мешкали його батьки, четверо дітей та прислуга. Чотирирічна малеча вже читала й писала російською, французькою та німецькою. Саме тоді виявився у нього потяг до музики, властивий усім Маркевичам. Початкову освіту здобував у школі П. БілецькогоНосенка біля Прилук. Пізніше вчився у Петербурзі, в університетському пансіоні.
Самотній, у казенному закладі, вдалині від тепла рідної оселі, любої неньки… Рік по тому її не стало. “Найтяжчий час моєї юності”, — зітхав Микола Андрійович. Зате в пансіоні доля звела його з М. Глінкою, І. Панаєвим, М. Соболєвським та іншими видатними у майбутньому діячами російської культури ХIХ століття. Частенько бував там Олександр Пушкін: провідував молодшого брата Льовушку. Викладав В. Кюхельбекер та ліцейські викладачі поета — О. П. Куницин та О. І. Галич.
Понад усе життя пов’язав його пансіон дружбою з “Гліночкою”, як любовно назве у своїх мемуарах Микола Маркевич майбутнього композитора Глінку. Глінка “вже у пансіоні був чудовий музикант…”

Таємниці минулого
Терни на життєвих шляхах не засмучували його, а сімейне щастя і філософський погляд на примхи долі допомагали йому стійко долати всі негаразди.
Не обходила його доля й видатними подіями та особами. Що найбільш вражало сучасників у Миколі Маркевичеві? Мабуть, його особистий шарм, вміння знаходити спільну мову з людьми різних соціальних верств. У колі його спілкування — поет Василь Жуковський та композитор Михайло Глінка, суворий генерал Микола Раєвський, герой Вітчизняної війни 1812 року, і Тарас Шевченко…
Горнувся до нього і простий люд, приходили селяни, щоб поспілкуватися із розумним паном.
Щоденникові, що й досі зберігається в Пушкінському домі СанктПетербурга, Микола Андрійович довіряв свої таємниці: про зустрічі з декабристами у Кам’янці, де спілкувався з генералом Раєвським, Пестелем і багатьма з тих, хто вийде роки по тому на скривавлений сніг Сенатської площі 1825 року.
Та не все довіряти можна щоденникові. За миколаївської доби “…казати правду — це те саме, що підривати підвалини імперії”, як жартував маркіз де Кюстін, який відвідав Росію 1839 року. “Усе тут є, — примітив француз, — бракує тільки свободи…”
Але таємниці збереглися у сімейних спогадах. Про них повідав Ігор Маркевич у своїх мемуарах “Etre et avoir été” (“Нині і колись” — у перекладі з французької).
Достеменно відомо, що протягом 1856—1860 рр. на сторінках “Колокола” та “Полярної зірки”, що видавав у Лондоні російський дисидент Олександр Герцен, друкували матеріали батька й сина — Миколи та Андрія Маркевичів. З Петербурга кореспонденцію до Лондона потаємно надсилав Андрій Маркевич, більшість публікацій належала Миколі Маркевичу. Це були листи з української провінції, спогади про Пушкіна і Рилєєва та різні праці — не для оприлюднення.
Вибір батька й сина Маркевичів був невипадковий.
Цьому передувала політична драма кінця 40х — змова наївних мрійників КирилоМефодіївського товариства, до якого залучено було крім відомих уже історика Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка, широке коло визначних представників української інтелігенції (1847 року — близько 100 членів, за даними О. Я. Кониського). Серед них — М. А. Максимович та Г. П. Ґалаган, Д. П. Журавський і В. В. Тарновский, а також Маркевичі — Микола Андрійович та його кузен Опанас Маркович, у майбутньому — чоловік письменниці Марко Вовчок.
“…Повстаньте від сна й дремоти, — закликали кириломефодіївці, — …да буде метою життя й діяльності кожного з нас слов’янський союз, всесвітня рівність та злагода, мир та любов…” Та це — вже привід для арешту. “Справу” не оприлюднили і звели до вузького кола осіб: Заходу потрібно було демонструвати цілковиту консолідацію російського суспільства. Найбільше постраждав Тарас Шевченко. Його відправили на заслання — аж до гарячих прикаспійських пісків. Миколі Маркевичу більше поталанило: “справа” коштувала йому лише величезного штрафу.

Малоросійська історія
Дедалі більше захоплювала Маркевича трагічна доля рідної Батьківщини.
Лише влітку 1838го наважився Микола Андрійович розпочати свою роботу над “Історією Малоросії”. Мабуть, саме нагальна суспільна потреба надихала його на цю фундаментальну працю — цілковито відтворити українську минувшину з найдавніших часів. Але остаточно спонукав його на те вихід з друку “Історії держави Російської” М. М. Карамзіна, її історичний вплив на суспільство.
У Турівці, родовому його маєтку, накопичувалися старовинні рукописи та автографи з фамільних зібрань Івана Скоропадського, Кирила Розумовського та його сина Олексія, Кочубеїв, Гудовичів, фельдмаршала Румянцева, князів Вишневецьких та Чарторийських. Самих рукописів в архівній колекції Маркевича налічувалося до 12000, здебільшого — оригінали. “Рахунок старовинним рукописам” Маркевичівського архіву, — писав О. М. Бодянський до Ханенка, — йде не номерами, а пудами”.
Брак фахової підготовки з історії компенсував він роками тяжкої праці і роздумів над мистецтвом історика та його призначенням. “Мистецтво відтворювати історію виняткове, через те й визначних істориків бракує”, — писав Маркевич. На його погляд, в офіційній історіографії і літописах немає місця народу: все заповнено “…грабунками, війнами, насильствами…” Та як підсумок, “…історії народу — немає”.
“Історія Малоросії” Миколи Маркевича — це драматична оповідь про український народ, приречений відстоювати своє право на життя, свою національну самобутність та православну віру, яку намагалася поглинути Річ Посполита за допомогою латинства, поширюючи католицтво насильством та спокусою. І першими жертвами католицької пропаганди, за думкою Маркевича, стала шляхетна еліта цих народів. Тишкевичі і Сапєги, Огінські та Вишневецькі, Сангушки, Острозькі та інші православні роди не встояли під тиском польщизни, національно знеособилися й полонізувалися.
Маркевич детально аналізує історичні корені козацтва, його соціальнопсихологічний феномен, що міг утворитися лише за тяжких умов протистояння, споконвічної боротьби з хижаками дикого степу на околиці Європи XVI століття. Мабуть, це й сформувало лицарський дух козацтва та його ментальність.
Зрозумілою стає критика Маркевича дворянських істориків щодо спотворювання ними історичної правди про героїчні справи Південної Русі, — БантишКаменського, Куліша та інших: “Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особливо ж — козацтво…”
Українська історіографія ще не знала такої фундаментальної праці.
До наукового обігу вводилися унікальні історичні документи (загалом Маркевич залучив близько 90 найменувань рукописів та інших джерел російською та іноземними мовами). Посилався він на поширювану у списках “Історію русів” Георгія Кониського, якого вважав “найправдивішим з істориків…”
200річний ювілей Миколи Маркевича вшановано 2003 року перевиданням його “Історії Малоросії” за редакцією Ю. С. Шемшученка.
Ця праця здобула високу оцінку навіть великодержавницьки налаштованого літературного критика Віссаріона Бєлінського. Подих її відчутний у багатьох творах Шевченка — поемі “Гайдамаки”, в офортах “Дари Богданові в Чигирині” та “Смерть Богдана”.
На жаль, немає вже могили Миколи Маркевича. Після Жовтневого перевороту 1917го збаламучені більшовицькою пропагандою селяни Турівки вчинили глум на місці поховання: вони викопали останки небіжчика, запрягли коней i возили їх по селу. Врятувати вдалося лише надгробок з місця поховання, який перевезли до Яготина і встановили у місцевому парку (див. Лисенко І. “Музики сонячні дзвони”. — К.: “Рада”, 2004. — С. 365).

Igor Markievitch, Paris, 1980…
Пам’ять про свій родовід, про рідний край змусили Ігоря Маркевича, всесвітньо відомого маестро, врешті відкласти свою чарівну диригентську паличку і стати прискіпливим істориком та мемуаристом, присвятити останні — дорогоцінні! — роки життя пам’яті своїх предків, цілковито поринути у сімейні архіви та осягнути історичний біль свого предка Миколи Маркевича. На сторінках мемуарів Ігоря Маркевича — “Etre et avoir été” — слова шани й подяки предкам, яким зобов’язаний він талантом та духовними прагненнями, роздуми про примхи долі, що закинула нащадків автора “Історії Малоросії” з неосяжних далей Чернігівщини, від берегів Десни та Сейму до берегів Сени.
Перед тим, як раптово обірвалося його життя, Ігор Борисович у лютому 1983 року встиг ще побувати у рідному Києві, виступити у Колонному залі ім. М. В. Лисенка із Сьомою симфонією Бетховена та прийти до Київської консерваторії, де народився він, усесвітньо відомий французький музикант і диригент Ігор Маркевич…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment