Борис Грінченко в обороні спадщини Пантелеймона Куліша

Василь ЯРЕМЕНКО,
професор

Куліш
Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов…
Сивіє розум і холоне кров,
Літа минулі — мов бліда примара.
Та він працює. Феніксом з пожару
Мотронівка народжується знов,
Завзяттям віє від його промов,
І в очах — відблиск молодого жару.
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче “ставляти курінь”.
Над творами культурників п’яніє;
І днів старечих тягота легка,
І навіть в смертних муках агонії
В повітрі пише ще його рука.
М. Зеров

Верховна Рада України 2018 року прийняла вікопомне історичне рішення про відзначення 200літнього ювілею Пантелеймона Олександровича Куліша на державному рівні.
Це рішення засвідчує визнання заслуг і ролі П. Куліша в українському націєтворенні і культуротворенні. Його ім’я в реєстрі Великих українців за непроминальне значення особистого внеску в національну духовність і розвиток національної гуманітарної науки з палким покликом: “Нехай не гасне світ науки!” А щоб той світ не гас — він запалював “досвітні вогні” і десятки непогасних “світильників”. Так, П. Куліш залишив по собі глибокі сліди в українській культурі, хай навіть у дечому чимало й “наслідив” і навіки залишив “кізяки на дорогах історії” як її накладні витрати. Правди ради скажемо, що багато сучасників Куліша з розряду галапатріотів і вчених ХХ століття більше віддавали уваги Кулішевим “кізякам”, аніж його величі, його заслугам, неубутним і непроминальним. “Буржуазного націоналіста” П. Куліша належало тільки паплюжити. І це була правда.
Першим, хоча були й попередники, наукову методологію до явища “Пантелеймон Куліш” застосував Борис Грінченко. Його науковий підхід вимагав: епохи маємо розглядати і оцінювати з наукового погляду сьогодення (невідомо, чому ці слова приписують Леніну, коли їх сказав Б. Грінченко задовго до Леніна), а людей маємо оцінювати з погляду епохи, в яку вони жили.
Не все написане великими (не в число Т. Шевченко) витримало життєву стійкість та історичну значимість, у кожного було й таке, що не витримало випробування часом і залишилось істориколітературним фактом для характеристики епохи і особистості. Такі факти Грінченко виносить “за дужки” спадщини класиків. Грінченко говорить, що крім “Енеїди” у І. П. Котляревського є “Ода князю Куракіну”, у Г. Ф. Квітки попри його сонцесяйну спадщину є “Листи до любезних земляків”, у Є. П. Гребінки, окрім класики, яку ми вивчаємо і використовуємо сьогодні, є ще й “Так собі до земляків”, хоча, на мою думку, прочитані сучасними дослідниками не цілком правильно, без урахування тонкої іронії полтавця Є. Гребінки з переходом до сарказму в ідилічному образі епохи. Такі твори ми вибачили і Котляревському, і Квітці, і Гребінці, й иншим, а от Кулішеві його віршовані цареслав’я у “Дзвоні”, козакофобію, а особливо “Историю воссоединения Руси” в трьох томах, — пробачити не можемо і чомусь за дужки його цінної і значимої спадщини не виносимо. А давно це треба вже було зробити.
Першим, хто намагався це зробити, — був таки Борис Грінченко.
У щойно віднайденій архівній справі, заведеній Харківським жандармським управлінням на заарештованого 16літнього учня 5 класу Харківського реального училища Бориса Грінченка, засвідчено, що в його ранці при обшуку знайдено не брошуру соціалістичного змісту С. Подолинського “Парова машина”, а “Листи з хутора” П. Куліша. Один із листів розглядав проблему “Чого стоїть Шевченко, яко поет народній” із випадами Куліша проти Шевченка. Грінченко шукав істину і “ярликів” не наклеював.
Випади Куліша проти Шевченка і Костомарова у Грінченка мали пояснення. Він історичних помилок ніде не оправдує, а пояснює зі свого суб’єктивного погляду, а оскільки цей погляд поділяє гурт авторитетних діячів і вчених, то маємо право стверджувати, що погляди Грінченка на Куліша близькі до об’єктивних, наукових.
Б. Грінченко, як видно з його літературознавчої спадщини, не оминав і малопомітні постаті, якщо вони бодай щось зробили для розвитку української освіти і особливо просвіти українського народу, то Куліш, який зробив так багато, має чимало бібліографічних позицій народопросвітних видань. В активі П. Куліша був український буквар — ширша “Граматка” 1857 р. і дещо скорочена “Граматка” 1861 р., історія України, надрукована в дитячому журналі О. Ішимової “Звёздочка”, а головне — 39 народопросвітніх книжечок, виданих із Д. Каменецьким у “Сільській бібліотеці”. Куліш узагальнив багаторічну роботу Максимовича, Метлинського, Корсуна, Закревського, Лукашевича та ін. з вироблення українського правопису і фонетичного унормування літер і — рос. и, и — рос. ы, літери ї, апострофа, зривного г — гніт — ґніт, ґудзь, аґу тощо. Грінченко знімає анафему, яку наклала на Куліша своя ж таки національна еліта, часом і не безпідставно. Грінченко розумів, що Куліш і не пророк, і не геній, подібно Шевченку, але це не заперечувало ні трудолюбивість, ні мудрість Куліша, ні його знання мови чи одного з трьох джерел національної культури — Біблії, “а хулителі мудрих — вороги Богу і пращурам своїм”, як сказано в Біблії. Грінченко вимагав всебічного, комплексного підходу до оцінки заслуг і “мудрості” Куліша. У П. Куліша є цілком виважена, наукова і мудра теза, що “общество, несомненно, должно быть построено на нравственных началах”. Грінченко відшукує ті “моральні початки” у самого Куліша і в “Листах з України Наддніпрянської”, в листі п’ятому, наводив Кулішеву сентенцію з передмови до російського видання “Чорної ради” 1857 року про “нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени с северным”. От вам і “нравственные начала” П. Куліша!? Але в конкретному часі такі заяви знаходять своє пояснення і були вони не поодинокі і в різні, навіть маловіддалені часи, мали інший зміст. Коли читаєш “Казаки”, твір Олекси Кузьмича, раннього романтика, то дивуєшся, що всі козацькі діла і подвиги робили на славу російського царя, а Метлинський у передмові до своєї многоцінної збірки називає Москву “рідним краєм”. Накладні витрати самоідентифікації очевидні, але еволюція світогляду українських інтелектуалів, не без впливу Т. Шевченка, була поступальною і цілком очевидною і аж ніяк не відповідала уявленням сьогоднішнього дня.
Розглядаючи Кулішеву поетичну збірку “Досвітки”, Грінченко Куліша як поета ставить не дуже високо, як поета “середньої руки”, але вказує на низку поетичних шедеврів у цій збірці і зупиняється на їхній естетичній значимості, національній відповідності заготованої сили образу і думки, пожиточної на багато наступних віків:
Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спом’яни.
Може, чиє ще не спідлене серце
Важко заб’ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.

Хто не здоліє озватись ділами,
Хай обізветься німими сльозами;
Ти ж своє слово дзвонипромовляй,
Душам братерським заснуть не давай.
Хай недовірки твої туманіють,
Хай вороги твої з жалю німіють;
Ти рідну сем’ю докупи ззивай.

Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки до рідної хати,
Та посідаймо по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братах.
Темно надворі, зоря не зоріє,
Вітер холодний од півночі віє,
Квилять вовки по степахоблогах.

Кобзо! ти наша одрада єдина…
Поки із мертвих воскресне Вкраїна,
Поки дождеться живої весни,
Ти нам про нашу тісноту дзвони.
Стиха дзвони, нехай мучене серце
Важко заб’ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
Це буде хвилювати завжди, як не перестають нас хвилювати історичні народні пісні і думи. Недаремно П. Куліш критерієм оцінки оригінальних творів сучасних йому поетів вважав їх співмірність із творами народної поезії. Для мене, після прочитання різноспрямованої спадщини П. Куліша, особливо тієї, що потрапила під літературознавчий скальпель Б. Грінченка, цілком очевидно, що шибання в крайнощі — від цареславлення до полонофільства і навіть туркофільства, від обожнювання Шевченка і звеличення Костомарова до розхитування під ними п’єдесталу заслуг і слави (що неминуче треба винести за дужки Кулішевої спадщини!), коли історія визначає 1, 2 і 3є місце на п’єдесталі заслуг і відвела Кулішеві тільки третє місце, — роздуте, хворобливе честолюбство і характерологічні особливості, які Грінченко аргументовано розкрив у біографічному нарисінекролозі “П. А. Куліш” (1899) — ніякими “класовими”, становими чи ідеологічними чинниками, пояснити неможливо. У мене часом з’являється підозра, що в випадах проти народу (“Народе без пуття…”) і байдужих серед сонного болота громадського життя громадських діячів і інтелектуалів, Куліш застосував варварський спосіб будити від сну і байдужості: “Я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала” (І. Франко). Безперечно, святими для Куліша були Україна, український народ і його пророк і геній Тарас Шевченко. Я допускаю провокативність Кулішевих образ, заставити представників галушковогодекларативного патріотизму стати на захист честі національних святинь і святощів. Аякже!
Критики і їхні звинувачення у зраді не дуже бентежили Куліша: і вмираючи, він працював над перекладом Біблії як незглибимим джерелом для національної культури і духовності.
Наприкінці 20х років ХХ ст. постала невидима ідеологічна аніж істориколітературна потреба видавати літературних пропілеїв — маловідомих, анонімних, забутих, недооцінених у своєму часі українських письменників, що творили в літературному процесі від появи “Енеїди” Котляревського до Шевченкового “Кобзаря”. Фактично вони творили т. зв. “масову літературу”. Як і двісті років тому, наукова проблема українських пропілеїв не тільки не зникла, а й значно загострилась. У львівській “Зорі” знаходимо публікації Б. Грінченка про забутих письменників (Макаровського, Тишківського та ін.). Пізніше низка творчих імен “загубилася”, “зникла безвісти” в розгулі більшовицької компартійної інквізиції. Сьогодні імена Гната Михайличенка, Олелька Островського, навіть такого таланта, як Андрій Ніковський, — це імена українських пропілеїв, їх повертає сьогодні із забуття приватне видавництво “Українські пропілеї”. Сто років, від виходу першого тому “Українські пропілеї” (Котляревщина) (ДВУ, 1928) і до сьогоденного видавництва “Українські пропілеї”, ідею повернення в істориколітературний обіг пропілеїв не вдалося знищити. Цьому чимало посприяв свого часу Б. Грінченко, напрацьовуючи методологію публікації навіть окремих творів із неоднозначної спадщини деяких письменників, як, скажімо, П. Куліша.
У двадцятих роках першим, хто став коло цієї праці, був талановитий український ученийлітературознавець Ієремія Айзеншток. Я мав честь знати особисто цю славну людину. За епістолярною рекомендацією Івана Світличного він на початку шістдесятих років ХХ ст. був моїм інструктором, гідом, екскурсоводом по ленінградських архівах.
І. Айзеншток розшукав у давніх російських журналах, альманахах, архівах, бібліотеках Росії і України “досить значну кількість” часом зовсім невідомих українських творів, дав їм наукову редакцію, написав про них наукові статті й примітки.
Наукова робота І. Айзенштока “Українські пропілеї” — Котляревщина, цінна у виробленні наукової методології, ми бачимо виразний слід наукового підходу до таких проблем Б. Грінченка. Та й Айзеншток цього не приховує.
Для нас є знаковим, що І. Айзеншток, вдаючись до спроби реставрації літературного процесу від Котляревського до Т. Шевченка, посилається на Грінченка як на науковий авторитет, зокрема на його статтю “До історії Кулішевих “Досвіток” (“Науковий збірник, присвячений професорові Михайлові Грушевському”, Львів, 1906). Айзеншток подає цитату з цієї роботи Б. Грінченка як методологічно засадничу: “Певна річ, — пише Б. Грінченко, — що вважати Куліша за першорядного поета не можна… та поруч із віршами, де розумування, тенденція занапащають поезію, у Куліша чимало знайдеться справжніх перлин поетичних”. Чому й сьогодні ми маємо копирсатися у характерологічних завихреннях Куліша, в його честолюбивих домаганнях бути бодай другим на п’єдесталі історії, а не третім, після Костомарова, — а не вводити в культурний вжиток означені Б. Грінченком “справжніх перлин поетичних”. Куліш не піднявся до Тичининого поклику “Товариство, яке мені діло, чи я перший поет, чи останній”. Кулішеве славолюбство вимагало бути першим, але “дієзи в ключі” він таки ставив.
Грінченко чи не перший в історії літературознавства став на захист ваговитої спадщини П. Куліша: він нічого не виправдовував, а пояснював, спростовував численні гріхи Куліша, в яких часом і безпідставно його звинувачували. Сприйняття Грінченкового біографічного нарису “П. А. Куліш” (1899) майже однозначно було критичним. І. Стешенко виступив із різкою критикою Грінченкового нарису з класових позицій, а мудрий і добре знаючий П. Куліша Федір Вовк у листі до Б. Грінченка відгукнувся і на нариснекролог, і про постать самого Куліша. Два абзаци в листі Ф. Вовка (від 9 травня 1898 р.), на мою думку, є методологічним документом для з’ясування явища “Пантелеймон Куліш” у майбутніх дослідженнях Ф. Вовка: “А за Куліша — звісно — autbenenihil1. Що Ви там не кажіть про самостійну працю сильного чоловіка і про товпу, котра не хоче її дозволяти, але цім Куліша не виправдите і не зробите більшим, ніж він був. На мій погляд, ні Куліш не був таким вже дуже сильним, ні “толпа” не була вже такою толпою (пригадайте тільки, що ця “толпа” складалася з таких людей, як Костомаров, Антонович і чимало іньших…).

Далі буде.

Була у Куліша більш фізична [вада] ніж розумова: він був чоловік дуже впертий, міг дуже багато працювати, але до праці його штовхала не вища ідея, а тільки ненаситне хотіння бути вище других. Звідси й усе! Бувши чоловіком досить освіченим, Куліш зовсім не був настоящим вченим, хапавсь і за славістику, і за етнографію, і за історію — і ні в чому не зробив нічого викінченого, такого, щоб мало ціну само по собі. Він був не боєць (підкреслено Ф. Вовком. — В. Я.), як Ви кажете, а просто задирака, та й то не з самих сміливих. Ви нізащо не скажете за що і з чим він бився, а тільки з ким та й тут вийде, що він бивсь сьогодня з тими, з ким мирився учора і т. п. Навіть у літературі він далі перекладів не пішов, хоч і міг би піти, якби ж далась йому конкуренція з Шевченком у віршах. І взагалі Ви узяли на себе дуже нелегку річ писати некролог на його і зробили навіть більш ніж можна було…”2.
Звичайно, І. Айзеншток у 20х роках пішов далі за Ф. Вовка. Він радів, що в його час “ламаються старі, звичні й зручні, як розношені чоботи, схеми, ламаються й замінюються новими, менше зручними, проте науковішими. Та радість І. Айзенштока була передчасною. У 30х рр. ХХ ст. українську науку чекало тотальне знищення.
І. Айзеншток вважав, що гірші часи для української науки минули в ХІХ ст. “Ми до останнього часу не знали, як письменники виглядали справді: їх нам майстерно підробляли, як фальшовані гроші. Замовчували одне, підкреслювали інше. І вважалось мало не кощунством відкинути брехливий сором і просто дивитися в очі історії”. В таких історичних умовах Б. Грінченко як науковий авторитет був просто знищений. А свого часу він сам відшукував українських пропілеїв Макаровського,Тишківського, Кузьменка, писав нариси про забутих тоді С. Руданського, О. ШишацькогоІлліча й інших, яких тільки зараз ми повертаємо читачам.
Був під загрозою повного забуття і Пантелеймон Куліш. Цей процес зупинив Б. Грінченко своїми “Листами з України Наддніпрянської”, “До історії Кулішевих “Досвіток”, передмовоюзверненням до читачів альманаху “Дубове листя”, нарисами “Изновостейукраинскойлитературы”, досі недрукованою статтею “К вопросу об украинскомправописании”, в якій документально подав заслуги Куліша в створенні наукового українського правопису.
Один із 19ти псевдонімів Куліша — Ратай Павло, себто орач, хлібороб — можливо, найточніше відтворює образ і суть його. Громада знайшла ще точніший означник — “гарячий” Куліш, але й до сьогодні, за влучним висловом академіка С. Єфремова, до нас дійшов і на ювілейній хвилі іде “провіяний” Куліш.
Мазунчиком долі він ніколи не був, в окремі періоди стояв у центрі культурного, духовного, наукового і громадського життя української освіченої верстви, а доживав віку уже замовчуваний, у самотині на хуторі зі своєю вірною жоноюподругою, правдешньою “українською Беатріче” (І. Пулюй) — Олександрою КулішБілозерською — в літературі Ганною Барвінок. Той же академік Єфремов писав, що вона єдина “силкувалася” створити культ Куліша, який “рішуче не прищепився в ширших кругах, і самітня могила письменника тільки далі провадила хуторську самотину живого Куліша”.
Життя П. Куліша сповнене парадоксів. Він помер, а точніш, замерз у наново обладнаному в клуні робочому кабінеті з пером у руці. Бо Мотронівку спалив меткий і спритний полякорендар, і Куліш залишився погорільцем, як і його народ, до якого сам безпосередньо повернувся і ходив за плугом, як і він, народ! Він знав його не зза панського паркану, а все зроблене для нього давало моральне право кидати йому гнівні звинувачення, бо той народ не виявляв наміру усвідомити свій рабський стан і вжахнутися від нього. Вслухаймося в рядки “Псалтирної псальми” із епіграфом із Шевченка:
Може, верну знову
Мою правду безталанну;
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло,
І тяжкі упруги,
Може, зорю переліг той,
А на перелозі
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Кулішеві “новий леміш і чересло”, і “тяжкі упруги” мають такий вигляд:
Народе мій, ясирнику татарський,
Невольнику турецький найдорожчий.
Народе мій, недоуку латинський,
Товаришу московської темноти!
Їдять тебе твої сусіде мовчки
І за твоє невольництво не платять.
Пропало вже й єхидство в тебе в серці,
Герой же ти хіба над жидовою.
Не учишся ні в греків, ні в латинів,
Темнотою і москаля соромиш.
Це оригінальна парафраза 137го псалму, але не кожен має моральне право адресувати подібне своєму народові. Для цього треба бути Кулішем і любити його, як Куліш, а головне — зробити для нього, для нас із Вами, стільки, скільки зробив Куліш:
Народе мій! що нам тепер почати?
Невже вовіки будеш спати й спати?

Народе мій! прокинься на хвилину
Та подивись полюдськи на Вкраїну.

Народе мій! зори очима поле.
Нехай на нім не корениться горе.

Ми думками те поле заволочим,
Од Вісли до Кубані слізьми змочим…

А що ж ми там для правнуків посієм,
Коли й шептать одно дному не смієм.
Ця частина “Псалтирної псальми” — своєрідна солідарність із Шевченковим наміром зорати “переліг той” і посіяти на ньому бодай “щирі сльози”. Куліш іде далі:
А що ж ми там для правнуків посієм?
І вони перші кинули на український ґрунт зерна великих думок; Куліш, як і Шевченко, був одним із перших подвижників української ідеї, хоча часом здійснював її “варварським” способом.
Проблема Куліш—Шевченко витає над нашими думками і сьогодні, вона не висвітлена, а над Кулішем тяжіє безпідставне звинувачення у зраді Шевченка, у нібито відвертій ворожнечі ще за життя. Не буду для спростування наводити загальновідоме. Погляньмо на них очима дружини Куліша Ганни Барвінок. У фондах Музею Коцюбинського в Чернігові зберігається понад 400 листів її до адвоката І. Л. Шрага, вони майже невідомі. В кожному з них відомості про Куліша, є цікаві відомості і про Шевченка.
29.ХІІ.1898 p.:
“Шевченко до кінця життя свого бував у нас по тричі на день — заходив у латаних чоботях — посидить, то поспіває, то посумує, як дома. Ми його любили, шановали, і душа його чуяла се. А Музу його і здоров’я пильновали, не тільки пишними фразами осипали — а я йому, як тільки він рушив послі ссилки до Петербургу, послала кирею — вона і шилась у Чернігові, і умираючи єю укривався. А потім і любиму корюшку йому мариновала і посилала”.
15.ХІІ.1904 p.:
“…а якби в 1847 році не розорили нас, да ми заграницю поїхали і Шевченку широку б дорогу дружина моя відкрила і просвітила б ще більше. Ще б пожив, ще б написав”.
28.ХІІ.1906 р.:
“Ось поставлять пам’ятник Шевченку, а на черзі і Куліш. Я хоч і не діждусь цього, а почуваю серцем, що це так буде: бо в такому безум’ї і літаргіі жорстокости люди не можуть вічно бути. Щоб такого видающогося чоловіка не оцінити!”
Свята наївність. Сподівання на пам’ятник Кулішеві цієї святої “української Беатріче” ще не справдилися, і чи вийшли ми з летаргії жорстокості і безуму, очевидно, не тут слід говорити.
Через рік, а власне в першу роковину смерті Куліша, Ганна Барвінок пише до І. Л. Шрага про відділ Куліша в Музеї української старовини В. В. Тарновського, для якого вона передала більшу частину архіву:
16.ІІ.1898:
“Я Тарновському усього чимало привезла. Шкатулку роботи моєї дружини — струментівчасть, три картини — ікону 1845 року і одну картину сепією рисовану, і дві його палкі, пам’ятні — біблійську, чорнильницю, карандаш і пр. і пр.
Цілий караван і стільки ж ще його речей назад поїхало. Бо, каже, тісно в музеї. А я хотіла ще й плужок додати, що він пахав. Для столяра і пахаря особий куточок повинен бути.
Уся Європа не діждеться такого працьовитого і многостороннього ученого чоловіка…
І стілько він напрацював… А при тім і столяр, і пахар, і маляр, і переплетчик, і гальванопластику знав, і грав на флейті, скрипці — і се в минути відпочинку. А таких всестороннє освічених людей треба для молодшого покоління показувать із кожного боку”.
Що ж маємо “показувать для молодшого покоління”? Щонайперше, маємо знати, що в десятках випадків нашого культурного, літературного, наукового життя біля імені Пантелеймона Куліша маємо поставити епітет — перший.
Він перший на повен голос в епілозі до першого видання першого українського історичного роману “Чорна Рада” поставив питання, як сам його визначив, “Об отношении Малороссийской словесности к общерусской” (1857). Тут була дана перша захоплена оцінка поезії Т. Шевченка, така захоплена, що поет мусить листовно зауважити: “тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева, так дуже, що я трохи не вчадів”, — але був окрилений.
По суті, Куліш ставив проблему, чи ходить в учнях українська література в стосунку до російської учительки, чи має свої цінності та й інших учителів, уже європейських. Це те питання, що його ставив 1847 р. Шевченко: “У них народ і слово, і в нас народ і слово”. У цьому епілозі Куліш перший назвав Миколу Гоголя серед українських письменників, що писали російською мовою, — і від цього визнання ніколи не відступав, вперше видавши ним написану наукову біографію М. Гоголя та “Сочинения и письма Н. В. Гоголя” — найповніше на той час, коментоване Кулішем видання.
Питання “Об отношении Малороссийской словесности к общерусской” викликало загальноукраїнську дискусію в 6070х рр. XIX ст. В ній брали участь Франко, Драгоманов, Грінченко, Кримський, але щоразу цю дискусію спиняли адміністративноцарські заборони, а востаннє — 1925—1927 рр. — закінчилася більшовицьким погромом Хвильового і хвильовістів. За цією літературною дискусією стояла тінь Куліша. Фактично гасло “Дайош психологічну Європу” висунув Куліш, активно працюючи над зведенням “золотих мостів” між українською і світовою культурою. Він перший переклав 13 драм Шекспіра, низку творів німецької, російської поезії, а головне — здійснив переклад сучасною українською мовою Біблії, перший повний її переклад побачив світ, щоправда, після його смерті, 1903 р. у Відні.
Точну оцінку діяльності Куліша в цьому напрямі дав Драгоманов у листі до Павлика: Куліш “б’є в точку всесвітньої, людської культури, котру підніме наш народ” (т. VII, с. 106); С. Єфремов у статті “Без синтезу” зазначав, що ним (Кулішем) усе життя володіла одна дума — “від предків, від того українського козацького роду, з якого письменник вийшов, — ідея самостійности української народности”3. Цього не прощали ні, за словами марксиста Плеханова, “человек экстремы” “захлебывающийся шовинист” Віссаріон Бєлінський, ні більшовицькі ідеологи, ні сучасні російські демократи, хоча вже загальновідомо, що російський демократ закінчується там, де з’являється українська ідея. “Вітер холодний нам з півночі віє”, — засвідчував Куліш в 60х рр. XIX ст., віє він і сьогодні.
Правильно, із заслуженою пошаною оцінював Куліша ще за його життя… сам Куліш. І це також не вигаданий штрих до його образу. Таким він був. Та ж і було чим пишатися.
Ще в 16 років П. Куліш спланував своє життя: стати першим поетом України. І він ним став, щоправда, після смерті Шевченка. Кулішева перша поетична історія — поема “Україна” — з’явилася майже одночасно з “Кобзарем” Шевченка. Куліш зрозумів, що перший поет не він, другим бути не хотів і замовк майже на 20 років. Перехоронивши на Чернечій горі прах Шевченка, Куліш вирушив в турне по Європі і Близькому Сході. Перший звіт після повернення складав у Полтавській громаді, якою керував О. Кониський. Куліш вдався до літературної містифікації, буцімто він серед задунайських запорожців знайшов поета, що “куди тому Тарасові”; і почав читати власні вірші. Палений ревністю ізза Ганни Рентель, яка, побачивши Кулішеві вуса, палкий погляд, чаруючу мову, забула про Кониського, Олександр Яковлевич сказав: “Не крути, Панько, вірші твої”. Цього було досить, щоб наступні 30 років не помічати Кониського, а 1862 р. з’явилася збірка “Досвітки”, що, за словами Франка, справді впродовж кількох десятиліть була кращою поетичною книгою України.
У планах Куліша значилась 12томна “Енциклопедія фольклору та етнографії”. Він перший розпочав її видання під назвою “Записки о ЮжнойРуси”. У 1856—57 рр. вийшло два томи, третій був у верстці, але час вимагав видання іншого типу, і Куліш готує журнал “Хата”, на видання якого дозволу не отримав (перший підготовлений номер вийшов як альманах), а в 1861—62 рр. усетаки домігся видання першого українського літературнохудожнього і громадськополітичного журналу “Основа”.
Активну видавничу діяльність Куліш вів у власній першій українській приватній друкарні XIX ст.
Для оцінки творів української літератури він виробив чіткі критерії в статті “Характер и задачи украинской критики”, яка вперше поставила українську літературну критику на наукову основу, як його “Записки о Южной Руси” вперше подали зразки наукової фольклористики та етнографії: Куліш перший запровадив стенографічний запис народнопоетичних творів із уст оповідачів.
Насамкінець огляду трудів Куліша на культурних перелогах вкажемо на його “Граматку” (1857) — Буквар, де вперше дав таку абетку, що найповніше відбивала фонетичні особливості українського мовлення і стала загальноукраїнською нормою. Відійшли в історію “максимовичівка”, “драгоманівка”, “желехівка”, “гатцуківка”, а залишилась “кулішівка”, нею послуговуємось і сьогодні, хоча вже забули, що це “кулішівка”, але радіємо, що репресована в 30х роках у “кулішівці” літера “ґ” сьогодні реабілітована і працює на підвищення культури українського мовлення і, дасть Бог, наступні покоління уже не говоритимуть “Фата моргана”, Хома Гудзь, Гете, а “Фата морґана”, Хома Ґудзь, Ґете, бо досі тільки новонароджені українці говорять — “ґу”, “аґу”, а далі від природи їх віддаляє “рідна” школа.
Як бачимо, нема такої ділянки нашої культури, на якій би Куліш не залишив чітких і глибоких слідів. В окремих випадках він і “наслідив”, але про це ще скажуть охочі до “провіювання” Куліша, до спекуляцій на непомірно роздутому честолюбстві, що вело до шибання в крайнощі, до розриву із частиною сучасників, до проповідування хутірської філософії й усамітнення на хуторі, хоча й там Куліш спростував давнє прислів’я “один в полі не воїн”. Він і один був воїн і скликав всіх свідомих і дужих до української хати:
Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки
до рідної хати,
Та посідаймо
по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братах.
Голі ювілейні наші кутки, скупі й сухі газетні статті, перевидана дещиця, а ще Ганна Барвінок готувала з Іваном Каманіним 20томне видання творів і листів П. Куліша. Світ побачили л