Книжка про Київ — пам’ятка боротьби довкола правди

Сергій БІЛОКІНЬ

Будь-яке українське видання доби Розстріляного відродження було приречене на нищення. У головлітівських (цензурних) “Зведених списках літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів” (1934) передбачали фіксувати автора, назву, видавництво, рік видання й мову. Але вже перші партії книжок, що підлягали забороні, були такі великі, що в рубриці “назва” з’явилися записи, які спрощували роботу бібліотекарів: “Всі твори, за всі роки, всіма мовами”. У ті часи окремі примірники могли зберегтись лише у спецфонді, де дозволяли тримати не більше двох примірників, та у приватних збірках тих бібліофілів, хто мав для цього мужність.
Така доля випала збірникові “Український музей” (1927), багатьом іншим виданням, варто тільки взяти їх до рук і уважно роздивитись. У НБУ ім. В. І. Вернадського українські совєцькі видання 1918–41 рр. здебільшого дефектні: то на титулі видряпане чи закреслене прізвище редактора чи автора передмови, то видерто сторінки. По інших бібліотеках їх здебільшого немає. Там не існувало спецфондів.
Провідник Федора Ернста “Київ”, що вийшов у світ 1930 року, — ще одна яскрава пам’ятка боротьби тодішнього українства за правду й справедливість.
Якщо рахувати від 1873 року (утворення ПівденноЗахідного відділу Російського географічного товариства), драматична хода півстолітніх підготовчих заходів українських учених завершилась за гетьмана Павла Скоропадського їхньою великою перемогою. Закон 14 листопада 1918 року проголошував формальне відкриття Української академії наук. Восени 1928 року минуло перше десятиліття її існування, але свята не відбулося: традиція перервалась. Це було здійснено руками нового завідуючого Укрголовнаукою Юрія Озерського (Зебницького; з грудня 1928 р.) та нового наркома освіти (з 1927 р.) Миколи Скрипника. 31 грудня 1928 року на колегії наркомату було створено спеціальну комісію для її обстеження під головуванням Озерського. У травні влада відбула реорганізацію Академії, за 1928 рік уперше перестали виходити річні звіти. Натомість держава готувалась до арештів і проведення широкомасштабного процесу “Спілки визволення України”, що, як казав один із чекістів, мав поставити українців на коліна.
Чистка, а точніше погром Всеукраїнської Академії Наук тривала кілька років. Почалося це зі зміни її керівництва 3 травня 1928 року внаслідок ревізії з “центру”. 16 січня 1928 року Сергій Єфремов записав у щоденнику: “Нарешті приїхала довгожданна комісія з Харкова: Озерський та Білик, добрали ще трьох тутешніх”. 10 лютого з Харкова повернувся А. Кримський. Він розповів: “Озерський сидить над доповіддю про Академію Ц[ентральному] Комітетові партії”.
Майбутні історики з’ясують усі перипетії, як одностайно й, очевидно, не добровільно совєцькі вчені казали неправду про минуле УАН. Усетаки тихіше чи гучніше совість у комусь говорила. На еміграції удова одного з перших Президентів Академії, Наталя Дмитрівна ПолонськаВасиленко згадувала, що і в першому (1947), й у другому виданнях “Большой советской энциклопедии” (третє вийшло трохи згодом) безсоромно стверджувалося: “Академия наук УССР основана в 1919 году”, себто, запевняли вони, не за гетьмана, а за їхнього, большевицького, панування.
Президентом ВУАН 3 травня 1928 року став Данило Заболотний. Його призначили на цю посаду, природно, не за справді великі заслуги перед наукою, а за давню близькість його й брата Івана Кириловича до революційного руху. Отже, 5 листопада 1928 року, себто вже після всіх роковин і, мабуть, за певною вказівкою, Рада ВУАН прийняла постанову про заснування Ювілейної комісії з нагоди 10річчя. Галочку треба було поставити.
На велелюдній нараді Президії ВУАН із представниками відділів було ухвалено: до складу комісії з посади (ex officio) мала увійти вся президія Академії, секретарі відділів, уповноважений Укрнауки в Києві Леонід Левитський (словами С. Єфремова, “фактичний президент Академії”) та голова київського окрвиконкому Юрій Войцехівський. Левитського 31 липня 1933 року виключели з лав партії під час чистки партосередку ВУАН. 13 серпня 1933 року на збиральній кампанії в с. Прохорівці, куди він поїхав одразу після чистки, його арештували. Войцехівський був ув’язнений 23 липня 1937го у справі боротьбистів разом з А. Хвилею, Т. Тараном, В. Порайком та ін. Войцехівського розстріляли 25 жовтня 1937 року.
Протокол вів Неодмінний секретар, медик і старий масон Овксентій Васильович КорчакЧепурківський.
Тоді, 1928 року, КорчакЧепурківськийбатько чітко й послідовно записав рішення: комісії було надано право кооптації, відтак до роботи запросили акад. Михайла Грушевського, Федора Ернста, Володимира Щербину та акад. Олексу Новицького. З тих часів в Академії прийнято влаштовувати щоразу по дві редколегії — одна декоративна, друга робоча. Серед ухвал була така: “Видати популярного ювілейного провідника ВУАН (по Київу, його околицях та по установах ВУАН) з малюнками, схемами, маршрутами та відповідним оздобленням, передпославши всьому тому короткий нарис про розвиток науки на Україні (історія, мистецтво, українська література тощо) як передумови розвитку ВУАН”. Отже, КорчакЧепурківський сформулював ще один пункт: “До складання “Провідника” запросити: в галузі мистецтва — Ф. Л. Ернста, природи — М. В. Шарлеманя, археології — М. Я. Рудинського; [в галузі] історії — закласти підкомісію для вироблення плана й зміста “Провідника”, зокрема частини його, присвяченій історії. До складу цієї комісії запрохати акад. М. С. Грушевського, акад. М. П. Василенка та В. І. Щербину з пропозицією негайно подати вироблений проект плана на затвердження Ювілейної комісії. Художнє оформлення “Провідника” доручити А. Середі”.
А нижче — ще один пункт, зовсім не ювілейний: “Слухали: багато матеріялів ВУАН документального характеру — протоколи кол. Спільного зібрання, Відділів тощо, забрані в свій час обслідчою (sic!) комісією НКУ під головуванням Ю. І. Озерського, досі не повернені в архів ВУАН. Ювілейна комісія не може приступити до опрацювання ювілейних розвідок з нагоди 10річчя ВУАН. Постановили: просити НКО УСРР негайно повернути всі позначені матеріяли до архівосховища ВУАН”.
Коли провідник по Києву вийшов у світ (уже після смерті Заболотного), тут було надруковано новий склад академічного керівництва.
Президія ВУАН:
Президент [з вересня 1930 р.] — Богомолець Олександр Олександрович.
ВіцеПрезидент — Шліхтер Олександр Григорович. Благовидне обличчя цього товариша приховувало інший бік його діяльності — наприклад, як наркома продовольства УСРР (1919). З 1933 року він очолив Раду по вивченню продуктивних сил України. “Бессмертный удавщик крестьянства” — назвав його Солженіцин. Помер напередодні війни (1940), оточений державною пошаною.
ВіцеПрезидент — Воблий Кость Григорович.
Неодмінний Секретар — КорчакЧепурківський Овксент Васильович.
Член Президії — Палладін Олександер Володимирович (С. 743—744). Без коментарів.
Далі у провіднику (вийшов після виборів до Академії, коли всі трохи оговтались) було наведено список дійсних членів ВУАН. До реорганізації існувало три відділи, тепер стало два:
1й Природничотехнічний відділ (47 душ).
2й Соціяльноекономічний відділ (34 душі).
Після ревізії ВУАН 1928 року й зміни керівництва дальші вибори академіків і членівкореспондентів відбувалися з вирішальним впливом большевицької влади, а невдовзі й цілком контрольовано. Провідник 1930 року відбиває ранній етап цього процесу. Список уже не представляє якусь цільну вчену корпорацію, у ньому зовсім різні люди.
Володимир Затонський (1888—1938). Під час війни большевиків проти української держави — активний популяризатор заложництва. Невдовзі, 1934 року, на січневій сесії ВУАН виголосив доповідь “Національнокультурне будівництво і боротьба проти націоналізму”, що закріпила перші результати боротьби цієї держави проти української науки і вказала дальші напрями цієї боротьби. Одержав по заслугах.
Олександр Ґольдман (1884—1971). Перший директор Інституту фізики. Був заарештований 22 січня 1938 року. Йому пред’явили обвинувачення балакучих свідків — того самого В. Затонського, М. Орлова, Л. Штрума та ін. Відбув. Повернувся.
За браком місця говоритиму по суті.
Микола Вавілов, Євген Оппоков, Михайло Кравчук, Степан Рудницький, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Володимир Перетц, Семен Семковський, Микола Скрипник, Федір Шміт, Володимир Юринець, Матвій Яворський… Всі загинули. Цей мартиролог, отже, можна диференціювати й без кінця поширювати. Кожен з академіків і членівкореспондентів, що жили в цю добу, мав свою біографію. У списках — люди честі й зовсім непорядні. Люди різних доль, представники різних соціальних груп і напрямів. Але по суті це конспект мартиролога української науки.
Дальші сторінки фіксують діяльність наукових установ, згодом ліквідованих і погромлених. Музей антропології та етнології ім. Хв. Вовка. Немає тепер такого музею. Катедра звичаєвого права. Немає такої катедри. Теперішні не вміють навіть вимовити таке слово. Комісія для складання біографічного словника діячів України. Немає такої комісії. Катедра національного питання. Ліквідовано. Музей українських діячів науки та мистецтва. Ліквідовано. Музей “Голгота”. Ліквідовано. Комісія методології історії. Ліквідовано. Історичне товариство Несторалітописця. Ліквідовано шляхом злиття. Музей мізків видатних діячів. Ліквідовано. Катедра історії Білоруси. Ліквідовано. Катедра історії українського мистецтва. Ліквідовано. Катедра загального мистецтва. Ліквідовано. У наші часи подібні назви на київській мапі ніби простежуються. Але нові структури формуються на іншій основі і з новими архівами й бібліотеками. Але в їхньому складі старих архівів і старих книгозбірень немає. За подібною схемою після масового терору й певних пізніших подій в архівнослідчих справах почали з’являтися документи, що встановлюють: “Постановление тройки от […] отменить и дело прекратить за недоказанностью обвинения”. Все чисто. Так письменників і митців, виключених із творчих спілок, затягають туди назад. Повернули звання академікам, які їх втратили. “Хоч посмертно, зате своєвременно”, — писала поетеса Ліна Костенко. Зараз в Інституті історії України історію культури представляє Центр культурологічних студій, в якому працюють … один науковий співробітник і лаборант першої категорії. Погром української науки триває.
“Провідник” по Києву виріс із екскурсійнолекційної діяльності Федора Ернста часів державності 1917—21 років.
Різні форми самоорганізації й самодопомоги були в часи української державності дуже поширені. Наприклад, 1й Союз колишніх офіцерів організував кооператив “Трудова самодопомога” (вул. Прорізна, 2). Продукти продавали тут за картками й за вільними цінами. Київське товариство самодопомоги трудовій інтелігенції (“КОСТИ”) разом із Товариством студіювання мистецтв проводило свої акції у приміщенні 8ї гімназії (до революції — “Группы родителей”, Миколаївська пл., 4 — біля театру “Соловцов”), оскільки ним керував її викладач А. Ольшевський. Музичнохудожня секція цього товариства, за домовленістю з радою Товариства студіювання мистецтв, організувала серію лекцій під загальною назвою “Мистецтво й старожитності Києва”. Крім доповідей: Андрія Грабаря “Образ і пам’ятки великокнязівського Києва” (після вступного слова проф. Гр. Павлуцького, 28 січня 1918) та “Св. Софія Київська” (4 лютого), Всеволода Зуммера “Кирилівська церква” (11 лютого), Лева Тумковського “Київський empire” (25 лютого) та Сергія Гілярова “Музеї та колекції Києва” (4 березня), — проектувалася четвертою, 18 лютого — доповідь Ф. Ернста “Образ і пам’ятки Києва ХVІІ й ХVІІІ ст.”. Очевидячки, у зв’язку з подіями муравйовщини цей план реалізовано не було. Принаймні за кілька місяців, у травні, в журналі “Куранты” з’явилось повторне повідомлення про ці читання. Серед шести лекцій, запланованих у ХV аудиторії університету в неділі між 7 квітня й 19 травня, лекція Ф. Ернста “Київське бароко” була знову четверта.
Час сказати, що досі найкращий провідник чи путівник по Києву — таки ернстівський, підготовлений за дорученням Президії ВУАН до давнього ювілею Академії. Останній відбувся з врученням регалій, але без провідників. У цьому — кожну статтю написав відповідний фахівець, базуючись на своїх першоджерелах.
Провідну роль у виданні відіграв його редактор Федір Людвіґович Ернст, який із 340 статей написав (частково у співавторстві) 243.
Якщо можна образно сказати, що на інтелектуальній території збірника “Український музей” (1927) тривала незалежна Україна, у провіднику 1930 року відбувались бої за кожну вулицю, кожен будинок. На сторінках 780—781 це промовили вже однозначно й прямим текстом. Найдавніша київська вулиця — Велика Володимирська — зветься вулицею Короленка. Хрещатик став проспектом Воровського. Фундукліївська, що носила ім’я адміністратора й мецената, — Леніна. Столипінська, названа на честь великого державного діяча, якому саме в Києві назавжди перешкодили відвернути большевицький переворот, стала вулицею Гершуні. Андріївський узвіз — Лівера. Велика Житомирська — Горовиця. Межигірська — Переца. Велика Васильківська — Червоноармійська…
Загалом автори провідника обстоювали у виданні тверду українську державницьку концепцію. Попри вибір геополітично зручнішого Харкова на большевицьку столицю, вони виразно провели тут як свою магістральну лінію орієнтацію на столицю історичну — Київ, а в цій столиці — на її історичні осередки. Одним зі смислових центрів був опис Печерська (Ленінського району).
Підкреслюю, всеукраїнські державні й компартійні осередки, що символізували большевицьку столицю, перебували на той час у Харкові. Важко сказати, як вийшли б зі становища при описі Києва конформісти. Теперішні високопосадовці навіть біля Св. Софії готують будівництво висоток. Напередодні років терору українські патріотитрадиціоналісти, описуючи тодішній Печерськ, наголосили на його історичному заповіднику — Всеукраїнському музейному містечку, що обороняв українські святині. Цьому розділу й було присвячено усю середину тому — с. 461—550. Другим ядром провідника був центр міста, де створити заповідник, на жаль, не пощастило. Але редакція намагалася всіляко піднести загальнокультурне значення Верхнього, Ярославового міста. Було вміщено спеціальну статтю “Місця найважливіших розкопів Київського акрополя” (с. 344—349). На інших сторінках Федір Ернст і його щирий приятель, секретар інспектури Василь Базилевич писали: “Це був справжній акрополь, звідки владущі верстви тодішньої держави наглядали як за Подолом (де скупчена була торговельна, реміснича та трудова людність), так і за всією державою”.
Ініціативу київських учених навесні 1929 року не міг не схвалити ex officio (з посади) один із керівників Наркомосу часів Олександра Шумського й Миколи Скрипника — завідуючий Укрнаукою Юрій Озерський, який погодився оголосити заповідним передусім Софійський собор. Наркомос виділив на заповідник певні кошти. Цікаво, що Ф. Ернст намагався популяризувати цю ідею навіть на рівні побутової свідомості. 15 травня 1933 року записав у щоденнику: “Екскурсія по акрополю з гідами “Інтуриста” (Арк. 114 зв.). Вичерпно сказано у провіднику про знищені невдовзі київські храми:
Михайлівський Золотоверхий монастир (1108—1113 рр.);
Собор Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогощі) (1132 р.);
Василівська (Трьохсвятительська) церква (1183 р.);
Петропавлівська церква (поч. ХVІІ ст.);
Воскресенська церква (другої пол. ХVІІ ст.);
Братський Богоявленський монастир (1690х рр.);
ВійськовоМикільський монастир (1690х рр.);
Борисоглібська церква (1692 р.);
Микільський Пустинний (Слупський) монастир (1715 р.);
Грецький монастир св. Катерини (1739—41 рр.);
Георгіївська церква (1744—52 рр.);
Всехсвятська церква на горі Щекавиці (1782 р.).
Не по всіх пам’ятках автори торжествували перемогу. Статей про знищені невдовзі церкву святих Костянтина і Єлени (1730х рр.) та Петропавлівську церкву на Куренівці (1759) у провіднику не виявилось. Не скрізь знаходимо належне трактування. Наприклад, у статті “Музей України (збірка П. П. Потоцького)” дещо слабкодухий автор написав: “Допіру лиш як настала Жовтнева Революція й простелився перед УСРР вільний шлях до соціялістичного розвитку, П. П. Потоцький зміг здійснити своє давнє бажання і подарував цю збірку Радянській Україні в особі НКО УСРР”. Але всі все бачили й усі все розуміли.
Наведені вище тексти належать здебільшого Федорові Ернсту. Вони документують невдовзі після того зруйновані київські святині, причому характер аналізу стверджує, що вчений працював не з давнішими світлинами, як це можливо тепер, а в натурі. Як центральну постать старої України вчений інтерпретував гетьмана Івана Мазепу.
Виписки потверджують загальне враження: в Ернстовій інтерпретації мазепинський Київ відрізняється від наших сьогоднішніх уявлень про столицю України, адже вершинні досягнення тодішнього будівництва в 1930ті роки большевики знищили. Це й справді “Київ, якого немає”. Не без задньої думки ініціатори нинішнього капітального видання “Звід пам’яток історії та культури України. Київ” не знайшли форми, щоб представити пам’ятки історії та культури, яких не стало. Можна висловити й інші зауваження.
І всетаки про старий, випробуваний практикою провідник. Розповідаючи про загальноєвропейський стиль бароко, що зайшов в Україну із Заходу, Ернстів побратим Василь Базилевич оповів, що з католицьких костьолів і замків цей стиль перейшов і в церковне будівництво православних, набравши тут і національного забарвлення. Ось що сказано дослівно у провіднику по українській столиці, — звичайна річ, на підставі фахових студій Ернста: “Найкращі його зразки — це величезні муровані церкви, споруджені в Києві коштами Мазепи. Це “Великий Микола”, пізніше військовий собор на Печерську і подібна до нього головна церква Братського манастиря на Подолі. Їх збудовано у 1690х рр. російським майстром Осипом Старцевим за вказівками гетьмана”. Краще не скажеш і сьогодні.
Ще не віддрукували наклад (передмову датовано груднем 1930 року), українському історикові мистецтва зі щиро українським прізвищем ЕРНСТ довелось заплатити за рахунком. 19 вересня 1930 року заступник завідувача сектору науки Наркомосу Клим Коник підписав розпорядження про зняття його з посади крайового інспектора.
Капітальна праця, в якій упорядник скоординував зусилля провідних фахівців свого часу, творилась в умовах прицільного терору. Щодо конкретно цієї книжки головним погромником виступив агент НКВД “професор” Сергій Львович, автор єдиної рецензії на провідник по Києву, що побачила світ у виданні “Войовничий безвірник” 21 грудня 1931 року. Виходячи з настанови, що “це видається “Провідник” для попівського Києва, а не для пролетарського”, він оголошував, що “Будинок “філософа” Новицького в книзі займає більше місця, ніж усі сталінські заводи вкупі”. Професійний донощик, Львович твердив: “Не такий потрібен провідник київському пролетаріятові. Нам потрібні провідники по Києву для того, щоб висвітлити ганебну ролю Києва, його попів, його художників, його учбових закладів у минулому, коли Київ був справді релігійним, чорносотенним агітпунктом всесвітнього значення. […] Нам потрібні марксистські, безвірницькі провідники по Києву, щоб остаточно добити рештки релігійности серед трудящих, показавши гидоту київських “святинь” та підсилити серед трудящих ентузіязм соціялістичного будівництва”. Після таких відверто сатанинських настанов лишалось усього півкроку до практичних дій.
Ернстів щоденник містить просто сенсаційний запис від пізнішої дати — 26 січня 1933 року. Тут зафіксовано, що власне збиралася чинити влада з пам’ятками Нижнього міста, конкретно садибою колишнього Братського монастиря. Залишеного напризволяще Подолу не захищав жоден заповідник: “Засідання у проектнопланувальному відділі комгоспу з приводу реконструкції Червоної площі на Подолі (проект знесення старого й нового корпусів [духовної] академії з дзвіницею, гостиного двору, контрактового будинку і т. д.)” (Арк. 108 зв.). Якби протокол цього засідання зберігся, ми б довідалися, які прийоми маскування, які псевдоніми застосовували. Темою засідання був, як бачимо, не погром, не розбій, не нищення українських святинь. Ні — проводилась “РЕКОНСТРУКЦІЯ Червоної площі”, замислена, ясна річ, для благоустрою Подолу в інтересах пролетаріату. Тим простіше було це зробити 1933 року — в умовах голоду, коли людність паралізована жахом. Але жоден протокол не підкреслив би, не звернув нашу спеціальну увагу, як це зробив Ернст у щоденнику, що й цього маскування з темою комгоспівського засідання начальству здалося не досить. Ернст записав для пам’яті, що скликали його не абиколи, а ще й на вихідний день. Замість осереддя православної науки й культури влада збиралася зробити на Подолі порожній плац. Як писав Лев Шестов, щоб людина гола лишилась на голій землі.
Провідник по Києву опинився у спецфондах, де вони були організовані. По інших бібліотеках їх нищили.
З архівом Ернста я працював десь із кінця шістдесятих років. 2007 року мені довелося перебрати по папірцю весь архів Федора Людвіґовича, крім відсутніх того року на місці одиниць зберігання 97, 98, 102. Пощастило переатрибутувати деякі документи, зробити різні спостереження. Сорок років тому, коли фонд описували, це було теж, мабуть, ще неможливо. Дуже часто, працюючи над тим чи тим текстом, Ернст використовував звороти своїх давніх праць, серед них машинопис провідника, де видно правку літературного редактора. Виявилося, що, опрацьовуючи його, увесь 800сторінковий текст перестудіював його багаторічний товариш — Микола Зеров, літературознавець, перекладач і поетнеокласик. Майже однолітки, у 1917—20 роках вони належали до гуртка друзів Георгія Нарбута й зустрічались у його гостинному помешканні в Георгіївському провулку. У праці 1926 року Ф. Ернст із замилуванням розповів про вечірку 27 березня 1920го, на якій були присутні Георгій Нарбут, Микола Зеров, Павло Тичина, Вадим Модзалевський. Це був ювілей Сергія Єфремова. Зеров прорецензував перший рік журналу “Наше минуле” за 1918 рік, редакція якого розташувалась у тій самій Нарбутовій квартирі у Георгіївському провулку.
Розуміючи, що Зеров простудіював текст Ернстового провідника, ми можемо виявити ремінісценції Ернстових описів київських споруд у зеровському сонеті “Чистий четвер”. Його вперше опубліковано в осінній книжці журналу “Життя й революція” за 1933 рік, щоправда, без цих двох перших і трьох останніх рядків:
Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії…
…………………………….
А за вікном, на цвинтарі, в притворі
Пташиний спів, дитячі голоси
І в вогкому повітрі вогкі зорі.

Миколу Зерова розстріляли в урочищі Сандармох 3 листопада 1937го, а Ернста розстріляли 28 жовтня 1942 року в Уфі. Для повноти картини додам, що було розстріляно Озерського, Коника, Львовича й інших, не найсвітліших персонажів цієї розповіді.

Післямова
У найповнішому списку праць Федора Ернста під числом 114 зафіксовано досі не видану — “Найважливіші пам’ятки Києва”. Після офіційно закріпленої невдачі з провідником (єдина надрукована рецензія була просто погромницька) виник проект нового видання, де Ернст мав себе реабілітувати. Спробуймо цей проект датувати. У статтях про Кловський палац (на той час навіть ніяка не прокуратура, а Інститут силікатної промисловості) та кілька корпусів Михайлівського золотоверхого (тоді Студентське містечко) зафіксовано зміни 1931—32 років, а в статтях про “Педагогічний музей” (пізніше Центральна Рада, тоді Будинок Обласного виконавчого комітету, тепер Будинок вчителя) та київську міську думу (під час написання спершу Будинок міської ради, а потім Будинок обласного й міського партійних комітетів) маємо ще пізнішу дату — лютий 1932 року, причому в другому випадку вийшло навіть цікавіше. Рукою Федора Людвіґовича у машинописі зроблено виправлення “З лютого місяця 1932 року тут містяться” і т. ін. Одне слово кажучи, вчений працював над новим путівничком на початку 1932 року, себто трохи більше як за рік перед арештом.
Важко сказати, кому думка про таке видання належала. Можливо, захотіли заповнити “нішу” патріотично налаштовані київські видавці. Можливо, ініціативу виявив упорядник, що погоджувався, таким чином, на колаборацію. Але сама ідея була не надто щаслива, адже, як кажуть, за вікном час стояв ще гірший, аніж під час підготовки й виходу у світ провідника 1930 року. Система, передусім її бойовий підрозділ ОҐПУ, готувалась до нової хвилі масового терору в місті й голодомору на селі. Готуючись співпрацювати в таку добу, треба було приймати й вимоги цього часу. Нічого хорошого автор не міг написати за визначенням. Але, кажуть, — а працювати треба, — і те, що вийшло у вченого зпід пера, має свій інтерес сьогодні. Йдеться саме про реалії тридцятих років, однієї з найменш вивчених епох історії міста Києва. Вчений запропонував нам зробити екскурсію по тодішньому місту — такому, яке воно тоді було.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment