«Ой упала колодочка з неба…»

Ганна СОКІЛ,
доктор філологічних наук
Здавна українці перед Великим постом відзначали Запусти. У народознавчій науці явище цього періоду зустрічається під назвою Колодка. Однак наші традиції святкування мають чимало варіантів і локальних назв: Колодій, Масниця, Запусти, Пуще(а)ння, Заговини, Сирний тиждень, Мандзя, Масниця. а в регіонах, які межують зі східним сусідом, трапляється назва “Масляна”.

Святкування Колодія чи Колодки залишається малодослідженим. Недостатньо відомостей збереглося й про пісні “на колодку”, або колодчані пісні, які супроводжували обряди і належать до періоду між зимовим і весняним циклом. По суті, вони завершували зимовий період і за часом виконання відбувалися перед Великим постом, на Запусти. А. Свидницький писав: “…Де у нас хоч слово про “колодки”? Чимало у нас чого не записано?! Що ж стосується Великодня, то перед гаївками є звичай віддавати колодку…” “Колодій”, на думку А. Свидницького, був заключним святом любові-кохання, а весна — початком.
Згадки про звичай “волочити колодку” є у П. Чубинського, М. Костомарова, С. Килимника та ін. Пісні, приурочені до Колодія, зафіксовані в різних регіонах України — на Волині, Поділлі, Слобожанщині. Цей звичай — стародавній, ще дохристиянський. В Україні Колодка має свої особливості, національні форми та цілком відмінний зміст, форму, зокрема від “масляниці” у росіян. Дії Колодки спрямовані до неодружених та одружених, але бездітних. В її основі міститься покарання тих представників молоді, що вчасно не створили сім’ю. Одружений чоловік має “волочити колодку” доти, доки не відкупиться здебільшого могоричем та іншими частунками. А парубки дарували дівчатам дарунки (хустинку, стрічку). На Великдень був звичай “віддавати колодку”: дівчина, христосуючись, не обмінювалася з парубком писанкою, а лише віддавала її, за що хлопець повинен їй найняти музику до танцю. Так починалися стосунки між молодими, які під осінь могли завершитися одруженням. Саме цим Колодка наближається більше до західноєвропейських звичаїв, в основі яких також простежуються наміри щодо створення майбутніх сімей, ніж до розважальної російської “Масляної”, приуроченої лише до “спалювання” зими і зустрічі весни.
Як відбувався обряд Колодки? Він проходив упродовж цілого тижня перед Великим постом. Отже, на останньому тижні після м’ясопусної неділі, в понеділок, сходилися до корчми лише жінки. Непомітно одна з них клала на стіл сповите полінце, й тоді всі викрикували: “Народилася Колодка (чи Колодій), народилась (народився)”. Бралися всі за руки й жвавими рухами, з веселими викриками-вигуками та співом відповідних пісень тричі обходили навколо стола: “А вже наше дитя народилось, а вже на світ Божий та й з’явилось”.
Про архаїчність Колодія засвідчує застосування різних замовлянь та імітації “родин”. Першого дня (понеділок) імітувалося народження Колодія, другого (вівторок) — хрестини, третього (середа) — похрестини, четвертого (четвер) — смерть, п’ятого (п’ятниця) — поховання, шостого (субота) — оплакування, а в неділю “волочать колодку”. Жінки ходять по домівках, де є молодь, і прив’язують парубкам і дівчатам невелику палку до ноги як покарання за те, що не одружилися в останні м’ясниці. Дівчата теж чіпляють обшиту стрічками колодку парубкам, за що ті повинні дати викуп. Із пісень випливає, що Колодій — чоловічий образ, якому надавали в обряді антропоморфних ознак, уособлюючи це поліно Колодієві, що народжувався і помирав. Якоюсь мірою в цьому простежуються паралелі з весняною грою Кострубонькою, гуцульським обрядом “завивати Федора” тощо.
На Слобожанщині звичай в’язати колодки, як зазначила харківська дослідниця Віра Осадча, зберігся і нині, але перетворився на своєрідні гостини і молоді, і жонатих людей. На Харківщині, як в’яжуть колодку, то приказують: “Оце тобі, дівко, щоб ти не гордилася, / Оце тобі, дівко, щоб ти звеселилася. / Ох, мають колодочку дорогеньку, / Та підбери пароньку вірненьку”. “На Масниці варили вареники з маслом, наряджали таке гільце у вигляді ляльки — з однієї сторони роблять дівчину, з другої — хлопця. І ось зводять їх до купи, до пари, тепер можна і заміж іти. Потім їх топили” (В. Осадча).
На Бойківщині перед початком Великого посту “ладили Мандзю” — велику ляльку, що нагадувала опудало. Подекуди її настромлювали на держак. “Завивали Мандзю” строкатими різнокольоровими “лахами” і такими ж паперами, використовуючи для цього багато шпильок. Лялька обов’язково мала бути розкуйовдженою. У понеділок жінки купували для такої ляльки шпильки, у вівторок перед вечером “ладили Мандзю”. У середу ввечері розгорталося головне дійство, під час якого співали, жартували, веселилися, частувалися. У четвер уранці, до схід сонця, “Мандзю” несли на річку і кидали в воду. При тому плескали в долоні, веселилися. В обряді брали участь лише жінки. У Лішні, поблизу Дрогобича, де зафіксовано цю інформацію, таких жіночих гуртів могло налічуватися й до двадцяти. На Тухольщині, зокрема у Верхній Рожанці, справляли запусти “іграми”, в яких брали участь лише одружені пари репродуктивного віку. Сходилися в одній хаті, наймали музики, приносили з собою частунки і справляли гостину, співали, веселилися, частувалися й танцювали.
У різних місцевостях України відбувалися подібні забави, хоча й не збереглося зазначеної назви. На Сокальщині (с. Волиця) забава була дуже весела. Цього дня наймали музикантів, і весь час лунали жарти, сміхи. Збиралися лише одружені пари. Після застілля починалися співи, танці. У той час хтось із жартівників непомітно залазив під стіл та чіпляв комусь із чоловіків до ноги зроблену з дерева колодку (жінкам колодку не чіпляли). Потім підбігали до того чоловіка і виводили його до танцю. Усі сміялися, жартували над ним. А ще деяким чоловікам змазували непомітно під столом взуття вапном. Коли він виходив танцювати, залишав за собою білі сліди, з цього приводу жартували, що заліз у сніг. Хтось починав співати, інші підтримували. Колодка в цьому випадку символізувала також заборону чоловікам ходити до чужих жінок.
Згадку про побутування колодки знаходимо у приказці, яку подав Б. Грінченко у “Словнику української мови”: “Усі хлопці на колодці, а мого немає” (т. 2, с. 271). Закінчувалася Масниця прощеною неділею, коли один в одного просили прощення: “Прости мені — Хай Бог тебе простить”. З цього приводу І. Франко записав народний твір у Нагуєвичах: “Як бойки лагодяться до сповіди, то перепрошують один другого:
— Прощай мя, Хведю!
— Бог тя прости.
— І за другим разом!
— Бог тя прости!
— І за третим разом.
— Бог тя прости. Нуж ти мя в зад!
То значить, щоби і сей перший простив другого”.
Пісні, приурочені до Колодія, стали вже раритетним явищем. Пропонуємо кілька з них читачам.

Ой упала колодочка з неба

Ой упала колодочка з неба, —
Ой чого ж бо нам та й до пані треба?
Ой треба ж нам та й до пані воза,
Ой наша пані, як червона рожа.
Ой упала колодочка з неба, —
Ой упала колодочка з неба, —
Ой чого ж бо нам та й до пані треба?
Ой треба ж нам та й до пані дишля,
Ой наша пані, як червоная вишня.

Ой а колодко, йа колодойко

Ой а колодко, йа колодойко,
Ой а що ж ти нам та наробила!
Ой а що ж ти нам та наробила,
що серед будня свято зробила!

З Колодяжного, Ковельського пов. // Народні мелодії з голосу Лесі Українки / записав і упорядив Климент Квітка. Київ, 1917. С. 58—59.
До нас, дївоньки, до нас

До нас дївоньки, до нас,
Бо в нас паньщини не маш,
Тільки Колодїєнька,
Що день то й недїленька.

Тесав колодій нецки

Тесав Колодій нецки
Просив губоньки Тецки.
Тесав і не витесав,
Просив і не випросив.

Етнографічні матеріали з Волині…/ Зап. Б.Заклинський у с. Дорогиничі, Володимир-Волинського р-ну, Волинської обл.1917 р. // НАФРФ ІМФЕ ім. М.Рильського. Ф. 28—3. Од. зб. 272. Арк. 30.

На колодку ходила

На колодку ходила,
Щоб капуста вродила.
З колодки йшла, піднялась,
Щоб капуста прийнялась.

А я шевчика люблю,
Я в черевичках ходжу,
В черевичках гуляю,
Бо три пари ще маю.

Одна пара — чорная,
Друга — червоная,
А третя — сап’янова.
Сама я — чорноброва.

Зап. Ю. Горошко 1968 у с. Передмірка Ланівецького р-ну від Марії Горошко, 1891 р. н., осв. 3 кл. // Пісні Тернопільщини / упоряд. С.І. Стельмащук, П.К. Медведик. К., 1989. Вип.1. С. 130.

Ой вийшла Марисенька до сіней із хати

Ой вийшла Марисенька до сіней із хати:
Ходи, ходи, Колодію, зо мнов ночовати!

Нема мужа, нема дома, він тепер на варті,
Будем собов, Колодію, без ніч розмовляти…

Од липки до липки липка листата

Од липки до липки липка листата:
Од Мандзі до Мандзі, Мандзя богата.
В Мандзейки жовнірів повненька хата.
— Мандзейко, душечко, дай же ми губці.
— Та не дам, та не дам в чуджій халупці.
— Мандзейко, Мандзейко, що-сь за гості мала?
— Єден бив Солофій, а другий єго брат,
А третій бив Кострубочок-неборачок бив…

У збірнику пісні увійшли до жартівливих [приміт. — Г. С.]
Із Сяноцького округа // Народные песни Галицкой и Угорской Руси / собр. Я. Ф. Головацким. Ч. 2: Обрядные песни. М. 1878. С. 470; 484—485.

Ой спасибі, Колодію

Ой спасибі, Колодію,
Що з’єднав до купки.
Цілувались, милувались,
Аж злипались губки.
Цілувались, милувались,
Аж злипались губки.

Зап. 2005 р. в с. Бохоники на Вінничині від Ганни Коваль, 1934 р. н. // Практика вивчення музичного фольклору. Народні пісні Вінниччини, записані від Ганни Коваль. Він­ниця, 2013. С. 36, 37.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment