Про «пухнастих» і «білосніжних»

Іван ШПИТАЛЬ,
м. Київ
Кажуть, горностай настільки залюблений у чистоту своєї шубки, що може навіть померти, якщо на його хутрі раптом з’явиться хоч невеличка плямочка. І московські царі ототожнювали свою непорочність із білим конем та горностаєвою охайністю. У Росії й понині багато хто марить видивом: “Будущий царь въедет в Москву на белом коне в горностаевой мантии”.

Ну, а про Російську (Русскую) православну церкву й говорити нічого: своєю цнотливістю та непорочним зачаттям її ієрархи переважають геть усіх найсвятіших вселенських владик. А надто нинішні московські ризоносці: своєю особливою надсвятістю вони заступають і Самого Господа. Ні Константинополь, ні Рим, ні Київ, ні греки, ні римляни, ні кияни ніколи не молилися, та й досі не вміють молитися так “правильно”, як моляться сьогодні московські “праведники”. У Росії і в Україні. Вони про себе тієї думки, що й од Самого Держителя Світу не вділяється ближньому стільки благості та милості, скільки спасительної сили дає своїм “вівцям” церква Московська.
Бо — “істинно канонічна”, а не якась там “клубно-самодіяльна”. Такої одностайної й непохитної думки про свою виняткову “пухнастість” та “білосніжність” і самі ключники московських приходів, і їхні прихильники: від дружин учорашніх парторгів, які з настанням Української Незалежності подалися в півчі, — до людей із кіл інтелектуальних.
У виданнях-сповідниках “Русского міра”, найприхильніших до Святійшого Кіріла, патріарха Московського, яко уособлення всіх мирських і духовних чеснот, на землі сущих, частенько декларується: мовляв, “суспільство має усвідомити спасительську, консолідуючу роль релігійних чинників в Україні, бо традиційна християнська віра, православна культура, православна педагогіка, християнська етика, просвітництво інтегрують людей в єдину, соборну спільноту, формують істинну, а не фальшиву систему цінностей”.
Як же правильно і мислиться, й друкується! І адресується, звісно ж, нам, напівтемним або й зовсім незрячим вівцям-мирянам. Але якраз у цьому місці я, і так уже переобтяжений гріхами, дозволю собі пуститися ще й на таке зухвальство. Чи не здається вам, мій добрий читачу, що коли б і я, і ви, і все суспільство загалом постійно мали перед собою благородні приклади зусиль, спрямованих на забезпечення отієї самої “єдиної, соборної спільноти”, найвищим законом якої було б братолюбіє, то й гріхи наші, ознаки недосконалості нашої осипалися б із нас, як осипається переспіле листя з дерев при найменшому подихові вітру? Так, так, я справді натякаю на роль церковної педагогіки, сподіваючись від неї мудрості, а не чогось іншого, далекого від мудрості.
Умийтеся! Образ Божий
Багном не скверніте.
Шевченкова порада 173-річної давності, дана, до речі, у моєму рідному В’юнищі, сьогодні актуальна як ніколи. І стосується вона (пробачте мою зухвалість удруге) передусім не замурзаної гріховної пастви, а церковних педагогів, поведінка яких ой як часто не сприяє ні єдності, ні соборності спільноти.
Не тільки мало, не просто не гоже, а й гріховно фарисействувати, дбаючи про пристойний фасад і не утруднюючи себе турботами про належну оздобу храму душі. Що ж може й повинно слугувати найпишнішою, найвеличнішою оздобою храму душі?
Добро найкращеє на світі,
То братолюбіє.
Але коли б він, Шевченко, побачив, як сьогодні любляться “брати во Христі”, то, певно, з жалем превеликим, покивавши головою, сказав би:
Мій Боже милий, як-то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
Не узагальнюватимемо, але до багатьох і персон світських, і педагогів церковних Шевченкові докори мають прямий стосунок. Ось які зразки християнського братолюбія, християнської любові до ближнього виказує намісник Свято-Успенського монастиря Києво-Печерської лаври архієпископ Павло: “Раскольник на раскольнике!!!”. Це про Україну, про всіх, хто не з “Русского міра”. Звичайно ж, тут напоготові найуживаніший макогон із приходського інвентаря — АНАФЕМА!
“И пока на Украине будет лежать анафема, пока наши чиновники будут бегать по анафематствованным церквям и черпать эту грязь церковного проклятия, никакого порядка, никакого благословения, никакой милости Божьей на нашем государстве не будет” (“Киевский вестник”. 2008. — № 49 (6460). — 15 травня).
Ось такі ми, жерці моралі й судді-справедливці: і за Самого Господа правомірні вирішувати: — бути Україні з Божою милістю чи без неї. А що! Хай, пребезумна, знає, як самостійничати!! Бо раніше як було?
“Давайте обернемся и посмотрим на послевоенное время. Всюду разруха, голод, холод, а люди — веселые, добрые, жизнерадостные. Возрождалось (да, насильно, но возрождалось же!) сельское и народное хозяйство, люди не были ни голодные, ни холодные — государство о человеке как-то заботилось. А кто хотел быть верующим, тот был верующим. Пусть тайным, пусть явным. И если молодежь в храмы не ходила, то они были переполнены бабушками. И это было чистое Царство Божье” (“КВ”).
Цинізм і злоба — це вже як помста Україні за її Незалежність. Ось подальші “разглаголи” владики Павла на цю тему. Це вже з голосу “п’ятої колони”:
“Мы же сами добивались того, чтобы существовать в рыночной системе продаж. И в чем виноваты “москали”? В том, что у них есть газ, а у нас нет? Значит, они заслужили, что им Господь дал. Вы хотели быть такими независимыми? Так будьте!” (“КВ”).
Цитувати ще чи, як мовляли древні в таких випадках, “розумному досить”?
Чим же пояснюється фанатична лютість і агресивність, патологічна ненависть “третьоримлян” до філаретівців? — до України Незалежної? Пояснюється принциповою різницею щодо розуміння єдності церкви. Поділ в Україні стався не з причин віровчення, а з причин, які перебувають поза межами догматів і канонів. Головна причина розколу — ставлення до державної незалежності України. У відповідності з 34-м Апостольським правилом, кожен народ має право на свого першого єпископа. Тому український народ, маючи свою державну незалежність, давню історію християнства, маючи високий рівень релігійності, власні храми, духовно-навчальні заклади, природно, має право на свою помісну церкву.
Метою прихильників Київського патріархату було утворення в Україні єдиної помісної православної церкви — церкви автокефальної, яка адміністративно не залежить від інших православних церков, але є єдиною з ними у своєму віровченні, богослужінні й такою, яка перебуватиме у молитовному, канонічному спілкуванні з усіма іншими помісними церквами. Тобто, всі православні в Україні повинні об’єднатися навколо Київського престолу — як це було протягом століть від часів хрещення Руси.
Теологи ж “Русского міра” єдність церкви розуміють як єдність України з московським престолом. Такою “єдністю” перекреслюється вся Українська Незалежна Державність.
Ось так: живемо в Україні, яка не душить священиків єпатрихіллю, не пробиває їм груди доблесним красноармєйським багнетом, не топить у водах Білого моря, не втоптує у вічну мерзлоту на соловках, колимах, магаданах. Розкошуємо в українських святинях, у будівництво та оздобу яких “Русскій мір” не вклав і ламаного гроша, маємо від тих святинь шалений виторг (міняйли в храмах — мільярди подаянія), пускаємо той грошовий потік повз українські потреби (на війну ж з Україною), жируємо, зводимо поряд із храмами аскетично-убогі персональні багатоповерхові “келії”, будівництво яких обходиться мирянам у сотні тисяч чи й десятки мільйонів доларів, їздимо на “осликах” — іномарках найдорожчих у світі виробництв і… скрегочемо зубами на Українську Незалежність. Не все, бач, поки що — бодай поки що — “русскому мєчу подвластно”!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment