Надія ОНИЩЕНКО,
м. Ніжин
Так назвав наукову розвідку з історії ніжинської “Просвіти” на початку 1990-х років студент історико-філологічного факультету Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Юрій Давиденко. Дослідник чи не вперше оприлюднив документи Центрального державного історичного архіву України з 1907 до 1923 року. Тепер він, уже доцент кафедри всесвітньої історії і міжнародних відносин Гоголівського вишу, доповнив свою працю новітніми здобутками “Просвіти” за останні 30 років. Ю. Давиденко доповідав про це на урочистому зібранні, що відбулося в університеті з нагоди створення 1989 року Товариства Української мови ім. Тараса Шевченка.
Саме тут зібралися тоді науковці, викладачі, студенти, журналісти, інженери й робітники, котрі пам’ятали про великих україноборців і, впевнено ступаючи в їхні сліди, намагалися навернути до родової пам’яті тих, хто народився й виріс в імперській СРСР. Просвітяни відкривали її для них через правдиву історію, рідну мову, церкву, культуру. І ці відкриття повертали їх до української ідентичності.
Програмною можна вважати заяву, зроблену в першому числі газети Товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Ніжинського педінституту в листопаді 1992 року.
Редактор, а це була Марія Астаф’єва, у “Слові до читачів” пояснила потребу в новому періодичному виданні. “На історичному повороті усім відомої жовтневої революції істина виявилася безпритульною сиротою в новому державному домі, її нагородили стусаном і виставили за двері. Щодо періодичних видань, то вони стали схожими одне на одне, як дві краплі води: від заклику пролетарів усіх країн до єднання і популярного профілю до осанни переконливим перемогам і успіхам радянського народу під керівництвом мудрої, чесної і совісної партії.
Не претендуючи на роль виразника абсолютної істини чи глашатая просвітництва, хочемо однак частково заповнити вакуум в інформаційному просторі, представляючи читачам різні погляди на ті чи ті питання національно-культурного та політичного життя, бо лише множинність точок зору наближує нас до істини”.
Привертають увагу і сьогодні роздуми Павла Михеда: “Куди йде вища школа?”: “Уже на рубежі 60—70-х років західні соціологи забили тривогу з приводу того, що спеціаліст, озброєний сучасним потенціалом знань, скерований природною цікавістю до таїни життя, користю чи політичними лозунгами, але без Бога в голові й душі, виступає не як будівничий, а як руйнівник органічності життя, його форм — природних і культурних…
Такі думки викладача й науковця актуальні й тепер. Вони стали темою дискусій учасників IX Міжнародного Конгресу україністів у Києві, що відбувся торік у травні. Професорка Вроцлавського університету Аґнєшка Матусяк підкреслила, що важливо вписати сучасну україністику в систему нової гуманітаристики, яка залежить від студентського попиту, а отже, не боїться нових інструментів і методів аналізу соціокультурного контенту, різних виявів перформативних трансформацій мистецтва, соціальних медіа включно з Фейсбуком, Твіттером та ін. На її думку, сучасна гуманітаристика має бути міждисциплінарною.
1992 року ще не було соцмереж, і творці газети “Просвіта” намагалися надолужити наші прогалини в абеткових знаннях. Уже в першому числі Іван Костенко подає історію інститутської Свято-Олександрівської церкви. Етнограф Олена Чекан розповідає про культ архістратига Михаїла на Поліссі. Науковець Ніжинського краєзнавчого музею Олександр Морозов пише про московський погром у нашому місті 1668 року.
З останньої сторінки дізнаємося про створення радою “Просвіти” педінституту недільної школи національно-культурного спрямування та українознавчого лекторію. Звертаю вашу увагу на тематику: демократична ідея в українському державотворчому процесі (доцент П. П. Овдієнко); Україна і Росія: діалог упродовж віків (доцент П. В. Михед); українська тюремна лірика 1970—1990-х років (доцент О. Г. Астаф’єв); “українська школа” в російській музиці (кандидат мистецтвознавства Ю. І. Чекан); література української діаспори (доктор філологічних наук О. Г. Ковальчук); архітектурні пам’ятники Ніжина (доцент М. М. Астаф’єва).
Усе це писали, читали і творили у позаробочий час, безгонорарно. Цікава деталь: автор допису Іван Костенко пожертвував на газету 30 купонів. Отакі невеличкі внески, а ще грошова підтримка доктора медицини Анатолія Лисого та його брата Володимира, наших земляків зі США, дозволили збільшити наклад другого числа, що вийшов у квітні 1993 року, з 990 примірників до 7000. Це для того, аби ми всі прочитали велику розвідку “Де забарився, Одіссею?” Ігоря Рудика про поета, прозаїка, перекладача, професора Українського вільного університету Ігоря Качуровського, дослідження Віктора Ємельянова “З когорти нескорених” про трагічну долю українського і чеського патріота, професора Ніжинського педінституту Є. А. Рихлика, бесіду Віктора Ємельянова і Олександра Астаф’єва про діяльність осередків ОУН на Чернігівщині під час Другої світової війни. Олександр Морозов історичними документами та власними археологічними розкопками переконував нас в існуванні Ніжина у XIV столітті.
“Просвіта” повертала в Ніжин імена й доробок своїх видатних земляків, відомих у діаспорі. У Гоголівському виші зустрічали Івана Кошелівця та Емму Андієвську, Ольгу Мак. Її “За часів єжовщини” уперше в Україні в кожному числі друкувала газета. Знайдено і повернуто більше 30-ти імен літераторів. Це спонукало професорів Олександра Астаф’єва та Олександра Ковальчука до вивчення літератури української діаспори в університеті і створення Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою 1999 року.
У “Хроніці подій” невеличка замітка “Як називається вулиця?” повідомляє: “З ініціативи працівників Ніжинського краєзнавчого музею та громадських організацій виконком міської ради народних депутатів ухвалив повернути вулицям міста їхні історичні назви”. Отже, декомунізація у нас почалася ще 1993 року, і ми свідки й учасники тих історичних подій.
У третьому числі газети привертає увагу “Заява парафіян”. “Відбулися збори парафіян другої у Ніжині громади Української Православної Церкви Київського патріархату, зареєстрованої в обласній держадміністрації в листопаді минулого року. Понад 30 членів — викладачі, студенти, інтелігенція міста ще не мають свого храму. На зборах ухвалено текст заяви до облдержадміністрації з проханням передати громаді Всіхсвятську церкву по вулиці Євгена Гребінки, 31”.
Молодий читач, котрий переглядатиме газету через 40—50 років, переконається в тому, як непросто українці виборювали незалежність у державі, що проголосила себе вільною. Влада, що дозволяла українськість у вигляді вареників, шароварного гопака і затвердженого цензурою списку пісень, чинила супротив усім, хто ставив за мету утвердження української державності.
“Уже другий рік ми терпляче чекаємо, поки наші, з дозволу сказати, керівники і блюстителі законів задовольнять наші законні вимоги. Найдивніше, що всі ці високопоставлені особи, які з цинічною впертістю зневажають законодавство України, заповзято і наполегливо знову балотуються на найвищі посади (а дехто вже й обраний) і запевняють виборців у своїй непохитній готовності будувати правову, та ще й українську, державу”. Це з “Відкритої заяви” голови церковної громади Марії Астаф’євої.
Перечитуючи “Просвіту” тридцятирічної давності, мимоволі порівнюєш її з нинішньою місцевою пресою, яку аж ніяк не можна назвати націєцентричною. Це вже тема для досліджень молодих журналістів, котрих навчає сьогодні наш університет.
У виступах учасників тих подій ми почули не тільки ностальгічні нотки, а й конструктивні пропозиції. Завідувачка кафедри української мови, професор Надія Бойко, доценти Станіслав Зінченко, Валентина Пугач стурбовані станом української мови в українській державі. З ними погодився голова Луганської “Просвіти” Володимир Семистяга, старший науковий співробітник Інституту мовознавства імені О. Потебні НАН України Ігор Бурковський.
Учасники зібрання підтримали звернення до Президента України про саботаж посадовців Мінкультури реалізації вказівок Указу від 31 травня 2018 року №156/2018 року “Про невідкладні заходи щодо зміцнення статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України”.
Завершальним акордом урочистостей став виступ молодого покоління учасників зразкового хору музичної школи “Сяйво” під керівництвом активного просвітянина, заслуженого працівника культури України Сергія Голуба.
