Тарас Шевченко: «Німий захват від Айри Олдріджа»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проект “Подробиці Шевченкового життя”, який народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
В новій публікації, приуроченій до Шевченкової річниці та Міжнародного дня театру, автор розповідає про сліпучий спалах Шевченкової дружби до відомого афроамериканського і англійського актора Айри-Фредеріка Олдріджа (1807—1867), який завоював всесвітню славу виконанням шекспірівських ролей.

“Олдрідж заволодів усією
увагою Шевченка”
Створений художником і скульптором М. Й. Микешиним (1835—1896) 160 років тому, цей шаржований портрет Тараса Шевченка сам по собі не потрапив би в наш проект1, якби не вельми цікавий напис рукою поета на ньому ліворуч по вертикалі: “Немой восторг от Айра Олдриджа”. Олдрідж АйраФредерік (1807—1867) — відомий актор, єдиний афроамериканець, чиє ім’я увічнено бронзовою табличкою в Королівському Шекспірівському меморіальному театрі в СтратфордінаЕйвоні.
Нагадаю, що М. Й. Микешин, який познайомився з Шевченком у 1858 р. в сім’ї віцепрезидента петербурзької Академії мистецтв Ф. П. Толстого, часто супроводжував поета на різні мистецькі вечори, зокрема, бачив його на виставі “Король Лір” із Айром Олдріджем у головній ролі — не лише в залі, а й у гримувальній артиста:
“Картина, яку я побачив, вразила мене: в широкому кріслі напівлежав зморений “Король Лір”, а на ньому — буквально на ньому — був Тарас Григорович; сльози градом котилися з його очей, здавленим голосом він шепотів уривчасті палкі слова обурення і захоплення, покриваючи поцілунками розмальоване олійною фарбою обличчя, руки й плечі великого актора…”2
Між іншим, один із нинішніх шевченкофобів написав про це свідчення таке:
“…Сцена, яку влаштував за лаштунками Маріїнського театру, — ридаючи на Олдріджеві — Шевченко, викликала, не могла не викликати, відчуття незручності і в свідка цієї сцени, не кажучи вже про самого Олдріджа, і, звичайно ж, у нас із вами, читачів цих спогадів”.
Я побіжно відреагував на цей жалюгіднонедоброзичливий пасаж в одній із книг, що побачила світ у 2007 р.:
“Печальна сміховина Шевченкового злісного шанувальника. Він один знає, як мав себе правильно поводити Тарас Григорович у конкретній ситуації, яке саме конкретне почуття викликала його поведінка у великого негритянського артиста і, звичайно, він один знає, що саме мусимо відчувати всі ми — читачі спогадів… Згадується поетове: “І немає злому на всій землі безконечній веселого дому”3.
Втім, для наукового шевченкознавства згаданий автор перестав існувати принаймні після того, як мудрий І. М. Дзюба переконливо показав, що у всіх своїх писаннях він “розкрив” зовсім не Тараса Шевченка: “…Насправді він “розкрив” себе, свою — мізерну — міру розуміння поета і його епохи”4.
Тож нас цікавить, якраз і саме, призабута Шевченкова фраза: “Німий захват від Айри Олдріджа”. Вона ніби полемізує, хоч і, здається, жартома, з тими спогадами, що їх залишили очевидці знайомства й спілкування поета з артистом. Адже в них особливо наголошувалися зовнішня палкість, емоційність, вибуховість Шевченкового ставлення до негритянського Майстра, а сам Тарас Григорович зафіксував своє душевне, сердечне, глибинне захоплення ним. Він, отже, буквально занімів од захвату. Це цікава й важлива подробиця, що вимагає розкриття й осмислення.
Найперше нагадаю Шевченкову максиму про високе мистецтво, що сильно діє “на душу людини, сильніше, ніж сама природа”. Поет дякував всемогутньому Богові, що обдарував його почуванням Людини, яка бачить і любить прекрасне, досконале…
“У нас тепер африканський актер, чудеса виробляє на сцені”
Вперше Шевченко побачив Айру Олдріджа на сцені 10 листопада 1858 р. у ролі Отелло. Той виступав у приміщенні театруцирку в складі петербурзької трупи Німецького театру, всі вистави якої йшли в перекладах, і лише Олдрідж грав англійською мовою. Шевченко сидів у ложі, заброньованій родиною Толстих, і був одразу вражений до сліз, йому нестерпно захотілося познайомитися з актором, який мав унікальний талант і шалений темперамент. Адже не випадково в цій своїй коронній ролі Олдрідж так органічно вживався в образ, що виконавиці ролі Дездемони побоювалися грати з ним. Ось історичний анекдоткурйоз, який відклався в літературі. Відомий театрал Стахович запитав Олдріджа, як пройшли його гастролі в Москві з актрисою Любов’ю НікуліноюКосицькою в ролі Дездемони. Олдрідж з усмішкою відповів, що вона нервувала, і додав:
— Усі ці чутки дуже перебільшені. Я зіграв Отелло понад триста разів. За цей час задушив усього трьох актрис, а зарізав, здається, лише одну. Погодьтеся, процент невеликий. Нема чого було так хвилюватися вашій московській Дездемоні.
Вважається, що пильна увага до театрального костюма, гриму та сценічних дрібниць поєднувалися у Майстра з талантом внутрішнього перевтілення, полум’яний темперамент і жива емоційність — з суворим самоконтролем у виконанні ролі та ретельною проробкою всіх деталей образу.
Згадуючи про знайомство Шевченка з Олдріджем у домі Федора і Анастасії Толстих через день — 12 листопада 1858 р., їхня донька Катерина (в заміжжі — Юнге) писала: “Шевченко не міг не зійтися з ним, у них обох було надто багато спільного: обидва — чисті, чесні душі, обидва — справжні художники, обидва змалку зазнали тяжкого гніту… Вони не могли розмовляти інакше, як з перекладачем, але вони співали один одному пісні своєї батьківщини і розуміли один одного”. Принаймні вже згаданий Михайло Микешин, який завітав до Толстих через годину після цього знайомства, за його спогадами, “застав їх… уже в найзворушливіших дружніх стосунках; вони або сиділи в кутку на канапці, або ходили по залі обнявшись… З цього вечора Олдрідж заволодів усією увагою Шевченка”5. Шевченкова приязнь до артиста швидко зростала під час перегляду ним вистав за участю Олдріджа. Двадцять четвертого листопада 1858 р. поет із родиною Толстих знову відвідав виставу “Отелло”, а 2 грудня — прем’єру та 4 і 9 грудня — наступні покази “Короля Ліра”. К. Ф. Толстая записала в своєму щоденнику: “Ми викликали Олдріджа сім разів майже одні в усьому театрі. Зате вже Майбах і Шевченко кричали…” Тарас Григорович бачив Олдріджа і в ролі Шейлока у виставі “Венеціанський купець”. У цей час, а саме 6 грудня, захоплений Тарас Григорович написав у листі до М. С. Щепкіна: “У нас тепер африканський актер, чудеса виробляє на сцені. Живого Шекспіра показує… А білше нового нема нічого”. Між іншим, це був останній поетів лист до Щепкіна, який він закінчив такими словами: “…Не забувай мене, твого рідного брата Т. Шевченка”. Тобто, Тарасу Григоровичу було важливо, щоб його пам’ятав цей безмежно дорогий йому старий чоловік, якого він називав то батьком, то братом. Тут важливо, що М. С. Щепкін був Шевченкові справді рідним. Я не сумніваюся, що Тарас Григорович часто згадував незрівнянного Михайла Семенович, дивлячись Олдріджа, який “чудеса виробляв” на Маріїнській сцені.
Нагадаю, як емоційнозахоплено відгукувався Шевченко про виступи Щепкіна наприкінці 1857 р. у Нижньому Новгороді. Скажімо, 2 січня 1858 р. писав А. І. Толстій: “Подарил нижегородцам три спектакля, привёл их в трепетный восторг, а меня, меня вознёс не на седьмое, а на семидесятое небо! Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист и великий человек!” Якщо артист Олдрідж підніс Шевченка хоча б на сьоме небо, то це ж, як відомо, також очевидне чудо! Не випадково І. М. Дзюба констатував, що “однією із найзворушливіших подій у Шевченковому житті було знайомство і бурхливе здруження з великим африканським актором Айрою Олдріджем…”6
Та повернемося до престижної ложі театру, в якій Тарас Шевченко, тепер уже з М. Д. Старовим — учителем Катерини Толстої — на виставі за участю Айри Олдріджа “якоїсь патетичної хвилини, у надмірі почуттів, зчинили такий гармидер, галас і лемент, що… привернули до себе увагу й викликали протести публіки…” Про це розповідав зі слів матері у своїх спогадах Б. Г. СухановПодколзін, який хлопчиком у 1858—1860 рр. брав у Шевченка уроки малювання. Нібито його мати, поміщиця з України Н. Б. Суханова, яка була з Шевченком у ложі, навіть поїхала додому до закінчення вистави. “Шевченко й Старов благали про пощаду, присягаючись наступного разу бути стриманішими у виявах свого захоплення… І що ж? Наступного разу захват узяв своє; клятвені обіцянки було забуто, і приятелі спільно порушили громадську тишу та благопристойність з не меншим успіхом, ніж першого разу…”7
Щоб осягнути й збагнути цей емоційнопалкий вибух Шевченкового захвату від талановитого перевтілення Олдріджа на сцені, треба знати, як рік тому, повертаючись із заслання, він тужливо записав у Щоденнику: “Якіто тепер спектаклі в Пітері, на Великому театрі? Хоча б одним оком поглянути. Одним вухом послухати”. А на початку 1858 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, часто відвідував місцевий театр і, судячи зі Щоденника, виявив себе тонким і глибоким знавцем театрального мистецтва. Нижньоновгородський театр не міг уповні задовольнити високі естетичні запити поета. Проте коли театр на час Посту було закрито, Шевченко зізнався 4 лютого 1858 р. самому собі в Щоденнику: “Другий день немає спектаклів, бідних нижегородських спектаклів. І ніби чогось необхідного не вистачає”.
Справді, сильні духовномистецькі враження, яких бракувало й у Петербурзі, болісно переповнили знервоване серце й стражденну душу вчорашнього засланця, виплеснулися назовні… Це так важливо полюдськи зрозуміти. Полюдськи… Та що, власне, важило це театральне “порушення громадської тиші та благопристойності” з історичним остаточним порушенням Шевченком здавалося неуникненного злочинного сну “благопристойної” Російської імперії…
“Як один із почесних і найзахопленіших глядачів” (Петро Жур), 20 грудня 1858 р. Шевченко був присутній на бенкеті Айри Олдріджа, який організувала Дирекція імператорських театрів на честь артиста, визнавши його справжнім новатором у театральному мистецтві. Впродовж іще кількох днів, як свідчать записи в щоденнику К. Ф. Толстої та інші документи, Олдрідж брав участь у домашніх декламаціях творів Шекспіра в сім’ї Толстих, на яких бував і Шевченко. Зокрема, 30 грудня 1858 р. А. І. Толстая запрошувала поета запискою: “Пожалуйста, Тарас Григорьевич, приходите завтра. От 7 до 10 будет у нас Олдридж и будет читать…” Вона просила його також привести П. О. Куліша та С. С. ГулакаАртемовського з дружиною8.

“Портрет був скоро закінчений…”
Годі було б і сподіватися, що Шевченко не намалює портрет Олдріджа. Певно, що ця ідея виникла у художника, тількино він побачив артиста на сцені. Відомо, що протягом листопадагрудня 1858 р. Тарас Григорович намалював навіть два портрети Олдріджа, проте один із них не зберігся. Для цієї роботи Шевченко запрошував артиста до своєї майстерні в Академії мистецтв. Свого часу М. К. Чалий повторив твердження зі спогадів М. Й. Микешина з цього приводу: “Приходив Олдрідж, кімната замикалася на ключ — і Господь їх знає, про що вони там говорили”. Насправді, за спогадами К. Ф. Толстої, було зовсім інакше: “Приходили ми до Шевченка втрьох: Олдрідж, моя десятирічна сестра… і я. Трагік серйозно сідав на приготовлене місце і сидів деякий час урочисто й тихо, але жвава вдача його не витримувала, він починав робити гримаси, жартувати з нами, набирав комічнопереляканого вигляду, коли Шевченко дивився на нього. Ми весь час сміялися. Олдрідж діставав дозвіл співати і заводив меланхолійні, оригінальні негритянські мелодії чи поетичні старовинні англійські романси, зовсім у нас невідомі. Тарас слухав і заслухувався, а олівець без діла опускався на коліна. Нарешті Олдрідж схоплювався й починав танцювати “gig” (джигу, тобто швидкий старовинний танець. — В. М.) на превелику радість моєї сестрички… Незважаючи на оригінальність таких сеансів, портрет був скоро закінчений, підписаний художником і моделлю, і зберігається тепер у мене”9. Справді, на портреті праворуч унизу художник залишив білим олівцем авторський підпис і дату: “1858. Т. Шевченко. 25. Декабря”, а Олдрідж — чорною тушшю автограф: “Ira Aldridg”. Є свідчення, що під час роботи над портретом в майстерні художника побували й інші гості. Скажімо, в спогадах про Шевченкового знайомого, зоолога й еколога М. О. Сєверцова (1827—1885) йдеться про те, що він “добре знав… відомого трагіка Айру Олдріджа, з яким зустрічався і у Толстих, і у Шевченка, який писав у своїй майстерні портрет Олдріджа”10.
Отже, робота була закінчена 25 грудня 1858 р., але й після цього Шевченко запрошував Олдріджа до себе. Принаймні 28 грудня К. Ф. Толстая записала в щоденнику, що того дня під час сніданку в сім’ї Толстих із Олдріджем був Тарас Григорович: “Шевченко теж прийшов, він чекав Олдріджа до себе і був дуже нетерпеливим, не дав йому навіть поїсти гарненько”. І вони таки відправилися з Шевченком до нього в такому складі, як і раніше. Маємо пам’ятати, що саме дві сестри (Катерина і Ольга) навперебій перекладали жваві розмови Шевченка з Олдріджем англійською і російською мовами.

“Не знаю, чи поїде він до вас”
Так написав Шевченко у вже згаданому листі до Щепкіна 6 грудня 1858 р., маючи на увазі гастролі Олдріджа в Москві. Втім, спочатку той побував у Києві в серпні— вересні 1861 р. у складі мандрівної російської трупи на чолі з імпресаріо В. Костровським. Перший виступ відбувся 25 серпня в Київському міському театрі — Олдрідж грав Отелло. З газети “Киевские губернские ведомости” відомо, що 12 вересня після вистави “Король Лір” студенти Університету св. Володимира на руках віднесли його додому. Восени 1861 р. Олдрідж з успіхом виступив у Полтаві, Катеринославі та Одесі. Все це наголошував автор статті про А. Олдріджа в “Шевченківській енциклопедії” Ростислав Пилипчук11.
Москву Майстер відвідав через рік — 1862го, і виступав у Малому театрі з його артистами (13 вересня—19 жовтня) в 14 виставах. Тоді Олдрідж і познайомився з М. С. Щепкіним. У його дім12 артиста вперше привів близький друг Михайла Семеновича, Шевченків знайомець, перекладач В. Шекспіра М. Х. Кетчер13. У картині радянського художника О. Василенка “Щепкін і Олдрідж” (1988) якраз М. Х. Кетчер і відсутній, а Михайло Семенович уважно слухає гру гостя на гітарі. Така мить, звичайно, можлива… Втім, у присутності прекрасного перекладача М. Х. Кетчера два артиста найперше безупинно говорили. Відомий юрист і громадський діяч А. Ф. Коні залишив спогади про те, як це було14.
Гість розпочав бесіду красивою фразою про те, що він не міг поїхати з Москви, не поклонившись знаменитому Щепкіну та не почувши від нього критичний відгук про свою гру. “Скажи йому, — звернувся Щепкін до Кетчера, — що я бачив його тільки в “Отелло” і знаходжу, що він прекрасний артист і що в останній дії він мене, старика, людини звичної — розхвилював до глибини душі”. У відповідь на це А. Олдрідж поштиво нахилив голову і сказав, що такий відгук для нього — найкраща нагорода, проте всетаки наполегливо попросив у Щепкіна критичних зауважень. “Інакше, — додав од себе Кетчер, — він може прийняти твої слова за просту й умовну люб’язність”. — “Ну коли так, — захвилювався Щепкін, — то скажи йому, що мені не подобається вся його сцена з Дездемоною, яка приїхала. Коли вона виходить із галери, що пристала до берега, Олдрідж спокійно й величаво йде їй назустріч, подає їй руку та виводить на авансцену. Хіба таке можливо?! Він забуває, що Отелло — мавр, що в ньому тече й кипить південна гаряча кров, що він давно не бачив дружини, яку не лише любить, але в яку пристрасно закоханий… і ось вона перед ним — одночасно предмет обожнювання та хтивості… та йому вся кров повинна вдарити в серце, він повинен кинутись до неї, як звір, забувши про все і всіх, схопити її, зім’яти в своїх обіймах, принести на руках на авансцену і тільки тоді схаменутися, згадати, що він воєначальник, за яким постійно стежать допитливі погляди. Саме тоді він повинен стати тим героєм, якого з самого початку зображає Олдрідж… Та скажи йому, — і Щепкін скочив зі стільця в творчому пориві, — що він повинен покрити її поцілунками, цілувати їй руки і ноги; та скажи йому, що…” — і старий Щепкін дав іще одну енергійну й образну вказівку, незручну для публікації…
Знаменитий артист А. Олдрідж, вислухавши переклад М. Х. Кетчера, з розумінням усміхнувся і схилив голову на знак згоди… 27 жовтня 1862 р. А. Олдрідж подарував М. С. Щепкіну свою фотографію з написом “Батькові російської сцени, пану Щепкіну з найглибшою повагою”. У статті про М. С. Щепкіна в “Шевченківській енциклопедії” Р. Я. Пилипчук писав, що “невідомо, чи під час зустрічі Щепкіна й А. Олдріджа в Москві 27 жовтня 1863 р. згадувався їхній спільний друг Шевченко”15. Передусім з цією датою тут явна помилка, Михайло Семенович помер у серпні 1863 р. А стосовно Шевченка, то, знаючи Щепкінову любов до нього й особливо невигубну тугу за другом після смерті Тараса Григоровича, впевнено заявляю, що Михайло Семенович не міг, ніяк не міг (!) не згадати його в присутності А. Олдріджа. Можливо, навіть прочитав Шевченків вірш “Пустка” (“Заворожи мені, волхве…”), який в останні роки свого життя, за свідченням очевидців, часто читав, “обливаючись сльозами”.
Може, ще раз помолюся
З дітками заплачу,
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу…
Наступного разу А. Олдрідж виступав у Москві в квітнітравні 1863 р., і тоді М. С. Щепкін переглянув увесь репертуар актора. Втім, як і раніше, вважав його недосяжним у ролі Отелло. В інших ролях артист йому не особливо подобався…
Між іншим, відомий французький письменник, критик і мандрівник Теофіль Готьє (1811—1872), який дивився в Петербурзі “Отелло” в один час із Шевченком, так відгукнувся про А. Олдріджа в своїй книзі “Подорож у Росію” (1862):
“Спочатку він грав Отелло. Його вихід на сцену був прекрасний. Це був Отелло, яким створив його Шекспір… У фінальній сцені його шаленство не виходило за межі, душачи Дездемону, він вміло й цілком пристойно ричав. Одним словом, він здався мені швидше талановитим, ніж геніальним, у нього більше вміння, ніж натхнення. Проте, поспішу сказати, що він справив величезне враження на публіку і викликав нескінченний шквал оплесків”.
Відомий біограф артиста, літературознавець і театрознавець С. М. Дурилін (1877—1954) взагалі вважав, що “Олдрідж не читав Пушкіна, але його виконання Отелло було геніальним втіленням спостереження Пушкіна: “Отелло від природи не ревнивий — навпаки, він довірливий”16.

“Якто мало святих людей
на світі стало”
На період спілкування Шевченка з А. Олдріджем випадає написання поезії антикріпосницького спрямування “Я не нездужаю, нівроку…” (22 листопада 1858 р.). Здається, немає підстав пов’язувати її появу безпосередньо з артистом, але всетаки треба пам’ятати, що саме в ті роки антикріпосницька пропаганда в Росії взагалі використовувала образ американського неграраба для найшвидшої відміни російського кріпосного права, адже в США ще існувало рабство. Скажімо, з користю для цієї справи було перекладено роман Гарріет БічерСтоу “Хижина дяді Тома” (1852), спрямований проти рабоволодіння в Америці. Його прочитав принаймні кожний освічений мешканець Петербурга. Тріумфальний прийом негритянського артиста в місті безперечно таїв у собі й політичну, антикріпосницьку демонстрацію, і саме це стало однією з причин припинення гастролей А. Олдріджа в грудні 1858 р. Відомо, що 26 грудня Шевченко серед 37 представників петербурзької інтелігенції підписав звернення до міністра імператорського двору Володимира Адлерберга з проханням продовжити виступи Олдріджа (всього було понад 160 підписів). Міністр у різкій формі відмовив, наклавши таку резолюцію: “Что за вздор такой! Если б я и хотел сам собою продолжить представления Олдриджа, то эту мысль оставил бы единственно потому, что об этом коллективными подписками просят. Если однажды допустить уважить к подобным просьбам, то Бог знает о чём будут просить и настаивать таким же образом. Оставить без внимания. 31 декабря 1858 года”17.
Хоч би як там було, зауважу, що написання Шевченком нового твору, тобто, вірша “Я не нездужаю, нівроку…”, сталося вперше за більш як чотири місяці, бо попередній вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”) було створено на початку (не пізніше) 12 липня 1858 р., а наступний — “Подражаніє 11 псалму” — аж 15 лютого 1859 р. Один Бог знає, як народжуються поетичні шедеври та наскільки вони кожного разу зумовлені земним чи небесним впливом…
Мій Боже милий, якто мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці.
Так у “Подражанії 11 псалму”. Стосунки Шевченка з А. Олдріджем були взаєминами “святих людей” у розумінні чистоти та благородства їхніх сердець. Згадаймо, як у вірші “Злоначинающих спини…” (27 травня 1860 р.) Шевченко молив Господа саме за таких людей:
А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.
Таким чистим, благородним був і найдорожчий Шевченків друг — великий артист М. С. Щепкін. У згаданому листі від 6 грудня 1858 р. поет звертався до нього: “Благородний мій єдиний друже!” та відразу написав про “спорідненість” їхніх душ: “Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду. Повинно буть так”. Очевидно, що й Шевченкове сердечне зізнання в ліричній поезії “Я не нездужаю, нівроку…” в цілому життєвому вимірі поділяли і М. С. Щепкін, і А. Олдрідж.
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Все це й пояснює сильний яскравий спалах Шевченкової дружньої приязні до А. Олдріджа, що швидко піднімалася, мов тісто, замішане не талановитій грі Майстра в Петербурзі. Можливо, хтонебудь зауважить, що півтора місяця знайомства — це замало для серйозних висновків. Але, коли, скажімо, полічити всі дні, в які Шевченко й М. С. Щепкін бачилися та спілкувалися, то набереться приблизно місяць. Небагато для 17 років унікальної, незрівнянної і славнозвісної дружби. Та йдеться про двох геніїв, яким Бог визначив іншу — надлюдську — шкалу наповненості та вартості життя. Не випадково кожна подробиця Шевченкової біографії стала нині національним надбанням, і знайомство з фактами про його дружбу з М. С. Щепкіним чи спілкування з А. Олдріджем є також запорукою всебічного пізнання невичерпного й нескінченного феномену Шевченка як живої духовної субстанції українського народу.
У Шевченковому ставленні до такого разюче несхожого на нього, такого далекого по життю й такого духовно близького йому А. Олдріджа ми відкриваємо для себе розсип цікавих подробиць його життя, пізнаємо нового, незнаного Кобзаря, який ототожнюється з Україною не лише геніальним поетичним співом, загостреним почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю творчості й свободі, а й ментальними людяністю, добротою, вірністю, відданістю, козацьким темпераментом, енергетикою почуттів, емоційністю дружби. В результаті сучасний портрет Поета доповнюється новими штрихами, збагачується свіжими кольорами й психологічними характеристиками.
Це той Портрет, який не тиражується для вивішення на стінах, він обігріває прохололі людські душі. “Повинно буть так”. Це Шевченкові слова.

——————————
1 Місцеперебування оригіналу невідоме. Репродукції з нього роблять, як правило, з журналу “Русский библиофил” (1914), де малюнок було опубліковано як додаток до статті П. І. Зайцева “Нове про Шевченка”. Як зазначають сучасні шевченкознавці, тоді він належав петербурзькому колекціонеру Є. Рейтерну.
2 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 341—342.
3 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”. — М.: ОЛМА Медіа Груп, 2007. — С. 130.
4 Дзюба І. Україна у пошуках нової ідентичності. — К.: Видавництво “Україна”, 2006. — С. 492.
5 Спогади про Тараса Шевченка. — С. 281, 341.
6 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2008. — С. 505.
7 Спогади про Тараса Шевченка. — С. 358.
8 Листи до Тараса Шевченка. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 127—128.
9 Уперше цей твір було згадано і репродуковано у 1859 р. Нині зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. М. Й. Микешин згадував, що Шевченко виконав офорт на основі цього портрета, проте його місцеперебування не встановлене.
10 Северцова Л. Б. Н. Северцов. — М.; Л., 1946. — С. 36.
11 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 4. — К., 2013. — С. 694—695.
12 М. С. Щепкін жив тоді в Міщанській дільниці міста на 3й Міщанській вулиці, поруч із М. Х. Кетчером, а в березні 1858 р., коли у нього гостював Шевченко, — в Сретенській дільниці, у Воротницькому провулку.
13 Докладно про дружбу М. С. Щепкіна та М. Х. Кетчера, його знайомство з Шевченком див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. — М.: ОЛМА Медіа Груп, 2009.
14 Кони А. Ф. Воспоминания о писателях. — М.: Правда, 1989. — С. 418.
15 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 6. — К., 2015. — С. 1012.
16 Дурылин С. Н. Айра Олдридж. — М., Л.: Искусство, 1940. — С. 97.
17 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. — К.: Вища школа, 1982. — С. 304.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment