Борис Грінченко в обороні спадщини Пантелеймона Куліша

Василь ЯРЕМЕНКО,
професор

Закінчення. Початок у ч. 10 за 2019 р.

Була у Куліша більш фізична [вада] ніж розумова: він був чоловік дуже впертий, міг дуже багато працювати, але до праці його штовхала не вища ідея, а тільки ненаситне хотіння бути вище других. Звідси й усе! Бувши чоловіком досить освіченим, Куліш зовсім не був настоящим вченим, хапавсь і за славістику, і за етнографію, і за історію — і ні в чому не зробив нічого викінченого, такого, щоб мало ціну само по собі. Він був не боєць (підкреслено Ф. Вовком. — В. Я.), як Ви кажете, а просто задирака, та й то не з самих сміливих. Ви нізащо не скажете за що і з чим він бився, а тільки з ким та й тут вийде, що він бивсь сьогодня з тими, з ким мирився учора і т. п. Навіть у літературі він далі перекладів не пішов, хоч і міг би піти, якби ж далась йому конкуренція з Шевченком у віршах. І взагалі Ви узяли на себе дуже нелегку річ писати некролог на його і зробили навіть більш ніж можна було…”2.
Звичайно, І. Айзеншток у 20х роках пішов далі за Ф. Вовка. Він радів, що в його час “ламаються старі, звичні й зручні, як розношені чоботи, схеми, ламаються й замінюються новими, менше зручними, проте науковішими. Та радість І. Айзенштока була передчасною. У 30х рр. ХХ ст. українську науку чекало тотальне знищення.
І. Айзеншток вважав, що гірші часи для української науки минули в ХІХ ст. “Ми до останнього часу не знали, як письменники виглядали справді: їх нам майстерно підробляли, як фальшовані гроші. Замовчували одне, підкреслювали інше. І вважалось мало не кощунством відкинути брехливий сором і просто дивитися в очі історії”. В таких історичних умовах Б. Грінченко як науковий авторитет був просто знищений. А свого часу він сам відшукував українських пропілеїв Макаровського,Тишківського, Кузьменка, писав нариси про забутих тоді С. Руданського, О. ШишацькогоІлліча й інших, яких тільки зараз ми повертаємо читачам.
Був під загрозою повного забуття і Пантелеймон Куліш. Цей процес зупинив Б. Грінченко своїми “Листами з України Наддніпрянської”, “До історії Кулішевих “Досвіток”, передмовоюзверненням до читачів альманаху “Дубове листя”, нарисами “Из новостей украинской литературы”, досі недрукованою статтею “К вопросу об украинском правописании”, в якій документально подав заслуги Куліша в створенні наукового українського правопису.
Один із 19ти псевдонімів Куліша — Ратай Павло, себто орач, хлібороб — можливо, найточніше відтворює образ і суть його. Громада знайшла ще точніший означник — “гарячий” Куліш, але й до сьогодні, за влучним висловом академіка С. Єфремова, до нас дійшов і на ювілейній хвилі іде “провіяний” Куліш.
Мазунчиком долі він ніколи не був, в окремі періоди стояв у центрі культурного, духовного, наукового і громадського життя української освіченої верстви, а доживав віку уже замовчуваний, у самотині на хуторі зі своєю вірною жоноюподругою, правдешньою “українською Беатріче” (І. Пулюй) — Олександрою КулішБілозерською — в літературі Ганною Барвінок. Той же академік Єфремов писав, що вона єдина “силкувалася” створити культ Куліша, який “рішуче не прищепився в ширших кругах, і самітня могила письменника тільки далі провадила хуторську самотину живого Куліша”.
Життя П. Куліша сповнене парадоксів. Він помер, а точніш, замерз у наново обладнаному в клуні робочому кабінеті з пером у руці. Бо Мотронівку спалив меткий і спритний полякорендар, і Куліш залишився погорільцем, як і його народ, до якого сам безпосередньо повернувся і ходив за плугом, як і він, народ! Він знав його не зза панського паркану, а все зроблене для народу давало моральне право кидати йому гнівні звинувачення, бо той народ не виявляв наміру усвідомити свій рабський стан і вжахнутися від нього. Вслухаймося в рядки “Псалтирної псальми” із епіграфом із Шевченка:
Може, верну знову
Мою правду безталанну;
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло,
І тяжкі упруги,
Може, зорю переліг той,
А на перелозі
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Кулішеві “новий леміш і чересло”, і “тяжкі упруги” мають такий вигляд:
Народе мій, ясирнику татарський,
Невольнику турецький найдорожчий.
Народе мій, недоуку латинський,
Товаришу московської темноти!
Їдять тебе твої сусіде мовчки
І за твоє невольництво не платять.
Пропало вже й єхидство в тебе в серці,
Герой же ти хіба над жидовою.
Не учишся ні в греків, ні в латинів,
Темнотою і москаля соромиш.
Це оригінальна парафраза 137го псалму, але не кожен має моральне право адресувати подібне своєму народові. Для цього треба бути Кулішем і любити його, як Куліш, а головне — зробити для нього, для нас із вами стільки, скільки зробив Куліш:
Народе мій! що нам тепер почати?
Невже вовіки будеш спати й спати?

Народе мій! прокинься на хвилину
Та подивись полюдськи на Вкраїну.

Народе мій! зори очима поле.
Нехай на нім не корениться горе.

Ми думками те поле заволочим,
Од Вісли до Кубані слізьми змочим…

А що ж ми там для правнуків посієм,
Коли й шептать одно дному не смієм.
Ця частина “Псалтирної псальми” — своєрідна солідарність із Шевченковим наміром зорати “переліг той” і посіяти на ньому бодай “щирі сльози”. Куліш іде далі:
А що ж ми там для правнуків посієм?
І вони перші кинули на український ґрунт зерна великих думок; Куліш, як і Шевченко, був одним із перших подвижників української ідеї, хоча часом здійснював її “варварським” способом.
Проблема Куліш—Шевченко витає над нашими думками і сьогодні, вона не висвітлена, а над Кулішем тяжіє безпідставне звинувачення у зраді Шевченка, у нібито відвертій ворожнечі ще за життя. Не буду для спростування наводити загальновідоме. Погляньмо на них очима дружини Куліша Ганни Барвінок. У фондах Музею Коцюбинського в Чернігові зберігається понад 400 листів її до адвоката І. Л. Шрага, вони майже невідомі. В кожному з них відомості про Куліша, є цікаві відомості й про Шевченка.
29.ХІІ.1898 p.:
“Шевченко до кінця життя свого бував у нас по тричі на день — заходив у латаних чоботях — посидить, то поспіває, то посумує, як дома. Ми його любили, шановали, і душа його чуяла се. А Музу його і здоров’я пильновали, не тільки пишними фразами осипали — а я йому, як тільки він рушив послі ссилки до Петербургу, послала кирею — вона і шилась у Чернігові, і умираючи єю укривався. А потім і любиму корюшку йому мариновала і посилала”.
15.ХІІ.1904 p.:
“…а якби в 1847 році не розорили нас, да ми заграницю поїхали і Шевченку широку б дорогу дружина моя відкрила і просвітила б ще більше. Ще б пожив, ще б написав”.
28.ХІІ.1906 р.:
“Ось поставлять пам’ятник Шевченку, а на черзі і Куліш. Я хоч і не діждусь цього, а почуваю серцем, що це так буде: бо в такому безум’ї і літаргіі жорстокости люди не можуть вічно бути. Щоб такого видающогося чоловіка не оцінити!”
Свята наївність. Сподівання на пам’ятник Кулішеві цієї святої “української Беатріче” ще не справдилися, і чи вийшли ми з летаргії жорстокості і безуму, очевидно, не тут слід говорити.
Через рік, а власне в першу роковину смерті Куліша, Ганна Барвінок пише до І. Шрага про відділ Куліша в Музеї української старовини В. В. Тарновського, для якого вона передала більшу частину архіву:
16.ІІ.1898:
“Я Тарновському усього чимало привезла. Шкатулку роботи моєї дружини — струментів часть, три картини — ікону 1845 року і одну картину сепією рисовану, і дві його палкі, пам’ятні — біблійську, чорнильницю, карандаш і пр. і пр.
Цілий караван і стільки ж ще його речей назад поїхало. Бо, каже, тісно в музеї. А я хотіла ще й плужок додати, що він пахав. Для столяра і пахаря особий куточок повинен бути.
Уся Європа не діждеться такого працьовитого і многостороннього ученого чоловіка…
І стілько він напрацював… А при тім і столяр, і пахар, і маляр, і переплетчик, і гальванопластику знав, і грав на флейті, скрипці — і се в минути відпочинку. А таких всестороннє освічених людей треба для молодшого покоління показувать із кожного боку”.
Що ж маємо “показувать для молодшого покоління”? Щонайперше, маємо знати, що в десятках випадків нашого культурного, літературного, наукового життя біля імені Пантелеймона Куліша маємо поставити епітет — перший.
Він перший на повен голос в епілозі до першого видання першого українського історичного роману “Чорна Рада” поставив питання, як сам його визначив, “Об отношении Малороссийской словесности к общерусской” (1857). Тут була дана перша захоплена оцінка поезії Т. Шевченка, така захоплена, що поет мусить листовно зауважити: “Тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева, так дуже, що я трохи не вчадів”, — але був окрилений.
По суті, Куліш ставив проблему, чи ходить в учнях українська література в стосунку до російської учительки, чи має свої цінності та й інших учителів, уже європейських. Це те питання, що його ставив 1847 р. Шевченко: “У них народ і слово, і в нас народ і слово”. У цьому епілозі Куліш перший назвав Миколу Гоголя серед українських письменників, що писали російською мовою, — і від цього визнання ніколи не відступав, вперше видавши ним написану наукову біографію М. Гоголя та “Сочинения и письма Н. В. Гоголя” — найповніше на той час, коментоване Кулішем видання.
Питання “Об отношении Малороссийской словесности к общерусской” викликало загальноукраїнську дискусію в 60—70х рр. XIX ст. В ній брали участь Франко, Драгоманов, Грінченко, Кримський, але щоразу цю дискусію спиняли адміністративноцарські заборони, а востаннє — 1925—1927 рр. — закінчилася більшовицьким погромом Хвильового і хвильовістів. За цією літературною дискусією стояла тінь Куліша. Фактично гасло “Дайош психологічну Європу” висунув Куліш, активно працюючи над зведенням “золотих мостів” між українською і світовою культурою. Він перший переклав 13 драм Шекспіра, низку творів німецької, російської поезії, а головне — здійснив переклад сучасною українською мовою Біблії, перший повний її переклад побачив світ, щоправда, після його смерті, 1903 р. у Відні.
Точну оцінку діяльності Куліша в цьому напрямі дав Драгоманов у листі до Павлика: Куліш “б’є в точку всесвітньої, людської культури, котру підніме наш народ” (т. VII, с. 106); С. Єфремов у статті “Без синтезу” зазначав, що ним (Кулішем) усе життя володіла одна дума — “від предків, від того українського козацького роду, з якого письменник вийшов, — ідея самостійности української народности”.3 Цього не прощали ні, за словами марксиста Плеханова, “человек экстремы” “захлебывающийся шовинист” Віссаріон Бєлінський, ні більшовицькі ідеологи, ні сучасні російські демократи, хоча вже загальновідомо, що російський демократ закінчується там, де з’являється українська ідея. “Вітер холодний нам з півночі віє”, — засвідчував Куліш у 60х рр. XIX ст., віє він і сьогодні.
Правильно, із заслуженою пошаною оцінював Куліша ще за його життя… сам Куліш. І це також не вигаданий штрих до його образу. Таким він був. Та ж і було чим пишатися.
Ще в 16 років П. Куліш спланував своє життя: стати першим поетом України. І він ним став, щоправда, після смерті Шевченка. Кулішева перша поетична історія — поема “Україна” — з’явилася майже водночас з “Кобзарем” Шевченка. Куліш зрозумів, що перший поет не він, другим бути не хотів і замовк майже на 20 років. Перехоронивши на Чернечій горі прах Шевченка, Куліш вирушив в турне по Європі і Близькому Сходу. Перший звіт після повернення складав у Полтавській громаді, якою керував О. Кониський. Куліш вдався до літературної містифікації, буцімто він серед задунайських запорожців знайшов поета, що “куди тому Тарасові”; і почав читати власні вірші. Палений ревністю ізза Ганни Рентель, яка, побачивши Кулішеві вуса, палкий погляд, чаруючу мову, забула про Кониського, Олександр Якович сказав: “Не крути, Панько, вірші твої”. Цього було досить, щоб наступні 30 років не помічати Кониського, а 1862 р. з’явилася збірка “Досвітки”, що, за словами Франка, справді впродовж кількох десятиліть була кращою поетичною книгою України.
У планах Куліша значилась 12томна “Енциклопедія фольклору та етнографії”. Він перший розпочав її видання під назвою “Записки о Южной Руси”. У 1856—57 рр. вийшло два томи, третій був у верстці, але час вимагав видання іншого типу, і Куліш готує журнал “Хата”, на видання якого дозволу не отримав (перший підготовлений номер вийшов як альманах), а в 1861—62 рр. усетаки домігся видання першого українського літературнохудожнього і громадськополітичного журналу “Основа”.
Активну видавничу діяльність Куліш вів у власній першій українській приватній друкарні XIX ст.
Для оцінки творів української літератури він виробив чіткі критерії в статті “Характер и задачи украинской критики”, яка вперше поставила українську літературну критику на наукову основу, як його “Записки о Южной Руси” вперше подали зразки наукової фольклористики та етнографії: Куліш перший запровадив стенографічний запис народнопоетичних творів із уст оповідачів.
Насамкінець огляду трудів Куліша на культурних перелогах вкажемо на його “Граматку” (1857) — Буквар, де вперше дав таку абетку, що найповніше відбивала фонетичні особливості українського мовлення і стала загальноукраїнською нормою. Відійшли в історію “максимовичівка”, “драгоманівка”, “желехівка”, “гатцуківка”, а залишилась “кулішівка”, нею послуговуємось і сьогодні, хоча вже забули, що це “кулішівка”, але радіємо, що репресована в 30х роках у “кулішівці” літера “ґ” сьогодні реабілітована і працює на підвищення культури українського мовлення і, дасть Бог, наступні покоління уже не говоритимуть “Фата моргана”, Хома Гудзь, Гете, а “Фата морґана”, Хома Ґудзь, Ґете, бо досі новонароджені українці говорять — “ґу”, “аґу”, а далі від природи їх віддаляє “рідна” школа.
Як бачимо, нема такої ділянки нашої культури, на якій би Куліш не залишив чітких і глибоких слідів. В окремих випадках він і “наслідив”, але про це ще скажуть охочі до “провіювання” Куліша, до спекуляцій на непомірно роздутому честолюбстві, що вело до шибання в крайнощі, до розриву із частиною сучасників, до проповідування хутірської філософії й усамітнення на хуторі, хоча й там Куліш спростував давнє прислів’я “один в полі не воїн”. Він і один був воїн і скликав всіх свідомих і дужих до української хати:
Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки
до рідної хати,
Та посідаймо
по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братах.
Голі ювілейні наші кутки, скупі й сухі газетні статті, перевидано дещицю, а ще Ганна Барвінок готувала з Іваном Каманіним 20томне видання творів і листів П. Куліша. Світ побачили лише 5, бо померла жона — Ганна Барвінок. І як вона його кохала! З листа до І. Л. Шрага: “А Куліш, що за чоловік?! Я молилась і молюсь такому величію духа. 50 літ життя з Кулішем так скоро протекли, що я не уступила і в гору глянути… Не даю собі права оцінювати його твори по недостатку високої культури освіти, а духовно скажу: після Творця Небесного тільки його можу уподобить, розглядаючи все його життя, всю його терпимість, до Христа, що і пощочини терпів від темних людей. Молоде покоління його освітить настоящим світом, а нетямущі його нехай читають все те, що він писав. “Колись усе минеться — одна правда зостанеться”.
З листа від 19.І.1903 p.: “А й любить він же мене навчив. Його серце гаряче кипучої любові і через край він увесь світ любив і мене. І мене навчив любити, що і досі горю до його більшою любов’ю і шаною, як колись”, — пише Іллі Шрагу 75річна Ганна Барвінок.
Понад 90 років тому, 5.VII.1904 р. повідомляла Іллю Шрага: “Ограду округи могил скінчила, і слова на воротях гарно слов’янськими буквами вирізали і бронзіровали. Ось і текст:
І буде дух його із віку в вік сіяти
Серця цілющою водою покропляти
І рани гоїти і сльози обтирати”.
З цією надією і закінчимо, бо не написали над його могилою своїх слів — ніколи, біжимо в Європу зі своїм куренем, замість того, щоб у поті чола працювати вдома над будуванням своєї незалежної суверенної України, на яку всі сили поклав наш славетний письменник і громадський діяч.

————————
1 Autbenenihil — або добре, або нічого
2 ІР НБУВ, ф. ІІІ, № 35957
3 Зап. Іст.Філ. відділу, т. IV, К., 1924, і окремо

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment